- Чи правда, що син вашого священника служить у Москві?
- Яке? І знати не хочу! Не знаю.
- Чи правда, що на центральну ікону в цій церкві вішали стрічки в колір російського прапора?
- Та то коли було! Ну й повісили, мало лі які кольори хто схоче, той – один, хтось – другий…
8 травня. Село Пальче. Волинь. Біля церкви
* * *
У селі Пальче люди вирішили, що у них не повинно бути церкви, яка діє під юрисдикцією Москви та РПЦ. Просто з церковного двору вони телефонували настоятелеві храму о. Петрові Муляру. Староста села інформував його про збори раніше, завчасно. Але зранку священник відслужив у храмі (неділя ж бо), а до 14-ї – вже поїхав так, що вернутися не зміг. Не приховував: і не хоче.
До речі, 8 травня відбувалися збори парафіян одразу в низці волинських сіл. Війна триває – громади стали приймати рішення активніше.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Ще одна волинська церква перейшла до ПЦУ
Отець Петро Муляр служить у цьому селі вже не один рік. Його син, Олександр Муляр, – один із тих священників, які просто зараз, в Росії, агітують росіян іти вбивати українців, бо є Алєксієм, єпископом Саянскім та Ніжнєудінскім в РПЦ.
Втім, на сина люди в селі не зважали. Вони кажуть: просили священника перейти з громадою до української церкви, якби той зголосився, були б і далі раді мати його за настоятеля.
«Шановні прихожани Свято-Покровської церкви села Пальче. Запрошуємо Вас на збори громади про...» – у селі на зупинці – отаке оголошення. На 15-ту в неділю, 8 травня, в Пальче – збори.
Люди підтягуються поволі. І спершу здається, що – їх буде небагато. Але як тільки прийшли одні – йдуть інші. Напередодні у селі зібрали 153 підписи тих, хто за перехід церкви та вірян у ПЦУ. Прикладом тут став сусідній Звірів. Окрім прихожан цього храму, з’їжджається духовенство із сусідніх сільських церков. На місці староста села Василь Грудік.
Церква у Пальче збудована в 90-х. До цього храму на території – не було, а люди ходили до церкви в сусідні села, кому в яке ближче.
«Ця проблема у нас назріла давно. Я це питання піднімав, коли путін вдерся на Донбас, тоді теж були зібрані підписи. Але якось люди більш інертно віднеслися до цього і не поприходили всі на збори, а з московитської церкви своїх людей зібрали, і був скандал. Я тоді запросив патріотичний хор «Посвіт» з Луцька, щоб вони заспівали пісень і сказали правдиве слово, то їм тут таке влаштували… Одним словом, було недобре. А зараз громада хоче поставити крапку в цьому. Хоча є в нас люди, які вороже ставляться до Православної Церкви України, але надіємося, що війна стане для них аргументом. Ми вважаємо, що ця церква наша – українська, побудована на українській землі та українцями, освячував її перший камінь священник Київського патріархату. Але потім вона стала московська. А тут всі ж знають, чим син батюшки займається. Кажуть, батько за сина не відповідає. Але тут, в цих обставинах, в умовах війни, то – особлива справа», – розказує місцевий житель пенсіонер Петро Садовський.
До цих пір він до церкви ходив у сусідні Хорлупи, де храм ПЦУ. А сьогодні вдягнув вишиванку і прийшов на збори.
Громаду запрошують на збори.
Серед тих, хто вважав за потрібне цього дня бути разом із селянами, – той. за чиєї ініціативи цей храм збудовано. Микола Слушаєв у 90-ті керував місцевим агрогосподарством. У 1992-му він вирішив збудувати церкву у селі Пальче. Люди взялися допомагати. Так храм постав.
«Тут було голе поле і шматок города. А починалося це випадково: я їхав у Хорлупи сусідні, йде така баба Ганя, підвожу її, запитую, куди вона… А вона каже, що йде до церкви. Я так подумав і кажу бабі Гані: «Будете ви мати свою церкву». Господарство почало будувати.
Люди не скидалися грішми. Але кожен робив для цього, що міг. Наприклад, був такий в нас Міша Мартинюк – він зробив всю столярку в церкву. Все копали вручну, кожен вносив свою лепту. Віталій Панько був у мене помічником, тут багато зробив. Це було народне будівництво, чисто народне. Спочатку вона в нас було біло-зелена, креслення церкви я робив сам: поїхали і побачили гарну церкву біля Чарукова і зробили подібну. А бригаду привіз з Городниці. Одночасно ми будували в селі й школу.
Коли ми будували церкву, не стояло питання юрисдикції. Але стало тоді, коли почалися ці всі події. Тепер же: незалежна Україна – значить незалежна церква. Це якщо коротко», – каже Микола Слушаєв.
Серед присутніх і депутат Волиньради та місцевий бізнесмен Ігор Лех, який уже тривалий час керує підприємством «Пальче». Уже 15 років його підприємство працює у селі. Все, що відбувається в громаді, безпосередньо стосується його колективу, каже він. Вважає Пальче уже й своєю громадою, бо тут працює, тут живуть і працюють його люди.
«Як і 99% волинян, я думаю, що не місце московській церкві в Україні. Я все своє життя був прихильником такої позиції. До 2014-го я гостро це питання не ставив: зверталися священники – ми допомогали їм. У 2007 ми тут, в Пальче, збудували своє виробництво, тому я більше 15-ти років тут перебуваємо, несемо якусь соціальну відповідальність. Звертаються церкви, школа, садочок, люди – ми не відмовляли. Але після 2014-го я принципово сказав, що допомагати, поки буде тут МП – не буду. До мене звернулися представники євангеліївських християн-баптистів – я із задоволенням їм допоміг, у 2021-му вони тут збудували невеликий храм.
На жаль, тоді, у 2014-му, я бачив, що православна громада тут не дуже свідома. Але революції було мало, коли вже зараз росія зробила повномасштабне вторгнення в Україну, тут вже люди самі побачили, що далі так бути не може.
Для мене то принципово. Як депутат Волиньради вважаю, що ми маємо зробити звернення облради про заборону церкви московського патріархату. Або - дати право їм перейти в ПЦУ.
У Росії української церкви немає. В Росії бояться українського прапора. В Росії бояться слова «Україна» Чому ми маємо дозволяти їм у себе вдома хазяювати. Найголовніше – в тій церкві нічого спільного з Біблією, це філія спецслужб Росії. Всі це усвідомили, це треба викорінювати», – переконаний Ігор Лех.
Просто з церковного двору, перед зачиненими дверима староста Василь Грудік на прохання людей телефонує до священника, щоб дізнатися його позицію.
«Я не знаю, мені люди нічого не казали. Шо ви не православні чи шо? Якої юрисдикції? Нема ніякої юрисдикції, не зареєстрована. В нас є українська церква...», – каже Петро Муляр.
«Батюшка, ви з людьми переходите до Православної Церкви України?» – запитують.
«Якої?! Ви шо здуріли чи шо? Шо в Тамбов поїду чи шо? В нас українська церква з 90-го року, щоб ви знали. Що ви хочете?»…
Після цього громада обирає головуючого зборів та секретаря, лічильну комісію.
78 людей на зборах. 78 голосують – за перехід. Жоден – проти. Жоден – утримався.
Люди дружно піднімають руки та одностайні. Тим часом біля цвинтаря навпроти збирається людей зо пять. До цього моменту дехто з них був у дворі храму, але, виходить, у момент голосування вийшов. Ці люди починають казати, що «так не робиться». Мовляв, священника не спитали. Хоча його запитували у всіх на очах…
«Ми за Україну. руками, ногами, ушима, но не так», – каже жіночка старшого віку, однак відмовляється назвати себе.
* * *
Позаяк ключі від храму настоятель передати відмовився, старосту теж не знайшли, селянам не залишалося іншого виходу, як розрізати замки і зайти в свою церкву. Що й зробили.
Цього ж дня у ній прозвучала молитва українською.
Людям ще належить розібратися з майном та підпорядкуванням. Але головне рішення вони вже прийняли.
Як діятиме невелика частина тих селян, які лишилися однодумцями зі священником з УПЦ Московського патріархату, – невідомо.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
