8 вересня 2022 року невеличке село Обенижі в Ковельському районі Волинської області поринуло в надривні ридання. Кілька сотень людей прийшли провести в останню путь бойового медика 14-ї механізованої бригади ЗСУ імені князя Романа Великого Олену Созонюк, яка загинула рятуючи життя побратимів.
Про полеглу Героїну пише Новинарня.
Олена стала до лав українського війська ще у 2015 році. Тоді жінка прийшла на службу кухарем, але згодом пройшла курси та стала медикинею. 3 вересня 2022-го 28-річна військова загинула у Харківській області.
Шлях до батьківської оселі загиблої знайти було нескладно – дорогу встелила різнобарвна «ріка» із квітів.
Заквітчаним шляхом до дому Олени йшли жінки в чорних хустках. У дворі, де минули безтурботні роки її дитинства, цього дня було людно. Посеред двору – труна, накрита синьо-жовтим прапором. І гори квітів.
Мама, припадаючи до труни, голосила: «Дитинко моя, ластівочко, донечко-о-о…» Втішала згорьовану матір сестра-близнючка Олени – Ольга. Жінка живе в Туреччині, але запевняє, що весь час відчувала невидимий зв’язок із сестрою. Відчуває його й після смерті.
Під звуки військового оркестру побратими несли дерев’яний хрест, перев’язаний вишитим рушником.
У руках – портрет жінки з волошковими очима, оперезаний чорною стрічкою.
На плечах в чоловіків у камуфляжі – заквітчана труна, вкрита українським стягом. Так Олена востаннє «пройшла» повз школу, церкву, рідні поля.
От прощання добігає кінця. Важкі грудки землі стукають об труну, майже непритомніє мати.
Обенижі навіки попрощалися з Оленою. Сиротою залишилась її трирічна донька Оксана.
Бойова дівчинка
13 листопада 1993 року в сім’ю Віри та Василя Созонюків прийшло подвійне щастя – народилися донечки-близняка Оленка та Оля. Дівчатка були схожими, наче дві краплі води. А от вдачу мали різну.
«У дитинстві ми гралися разом із хлопчиками, з якими жили по сусідству, на одній вулиці. Ляльками бавилися рідко, а от у хованки, квачика чи рогатку – залюбки», – усміхається сестра загиблої медикині Ольга Созонюк.
Розмовляємо у дворі батьківського будинку Олі та Олени. Чорнява Оля присідає на дерев’яну ляду і продовжує розповідь:
«Мама наша працювала швачкою у швейному цеху, але згодом його розформували, і вона почала вести домашнє господарство. Тато пройшов Афганістан, має групу інвалідності. Мама розповідала, що після Афгану він повернувся додому в дуже критичному стані – при зрості 170 см важив 40 кілограмів. Зараз йому надзвичайно важко – все ходить та повторює: “Я не вірю. То все неправда”».
Як розповідає мама Віра, Олена «була дуже слухняною у дитинстві… Як я просила щось допомогти на городі, завжди йшла. Не відмовляла ніколи! Натомість Оля завжди щось вигадувала, щоб не йти полоти».
«У школі Олені краще давалися точні науки, а мені – гуманітарні. Часто вона за мене писала домашнє завдання чи контрольну роботу, а я – за неї», – згадує Ольга.
Прямуємо до сільської школи. Її поріг сестри-близнючки Созонюки вперше переступили у 1999-му. У шкільному коридорі – тиша. У день прощання з Оленою тут не бігають учні, та й учителі розмовляють напівпошепки. У коридорі – портрети Олени Созонюк та її односельця Дмитра Левчука, який також загинув, захищаючи Україну від російського агресора.
У день, коли в Обенижах ховали Олену, жалобний кортеж привіз дло батьківського дому і тіло Дмитра.
«Пам’ятаю, як дівчатка вперше переступили поріг школи 1 вересня 1999 року. Вони прийшли до 1-го класу абсолютно однакові, в однакових сукенках. Я розрізняла їх по розташуванню родимок на щічках», – ділиться спогадами про шкільні роки сестер перша вчителька Валентина Сидорук.
З її слів, Олена була більш настирливою, завжди досягала того, чого хотіла. А ось Ольга – спокійнішою.
«…Потім у Оленки почали переважати мужні риси характеру. Вона стала більш сильною. І видно було, що ця дитина матиме великі досягнення, бо вона не могла жити спокійно, як усі інші. Дисципліни не порушувала, але й не була тихонею. Радше – бойовою дівчинкою. Хороша була дитина. Дуже важко і боляче говорити про Лєну в минулому часі», – голос вчительки зрадницьки дрижить і зривається на плач.
Пані Валентина повертає ключ, відчиняє двері класу: «Ось тут, за першою партою, сиділи сестрички. Я спеціально посадила їх за першу парту, щоб розрізняти, бо здалеку не могла. Лєна любила малювати і розгадувати загадки. Хотіла брати участь в усьому, любила і співати, і танцювати».
«У неї росте дуже гарна дитинка. Колись вона теж прийде до нас у школу, і вчителі бачитимуть у ній відображення мами, і згадуватимуть її тільки хорошими словами», – плаче перша вчителька.
«Я викладав у сестричок біологію. І разом із ними двома їздив у Турійськ (сусіднє смт, колишній райцентр, нині центр ОТГ) на олімпіаду. Вони завжди виборювали призові місця», – розповідає директор школи Анатолій Антосюк, який керує навчальним закладом більш як 30 років.
Пан Анатолій запевняє, що після випускного йому вдалося зберегти з колишньою ученицею теплі й дружні стосунки.
«Вже навіть як була в армії, Олена приходила до мене, про все розповідала. Мріяла, щоб у нас у селі була українська церква. І в травні цього року парафія Хресто-Воздвиженського храму перейшла із Московського патріархату до ПЦУ», – розповідає керівник школи.
Антосюк пригадує, що неодноразово намагався переконати ученицю покинути службу у війську і присвятити себе донечці, та Олена лише усміхалася й відмовляла.
«Я ж її не пускала на Майдан і в армію. Але хіба втримаєш?»
Малою Олена мріяла носити форму і працювати в поліції. Однак боялась, що за станом здоров’я її у правоохоронні органи не візьмуть.
Після школи вступила на навчання до Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Обрала професію провідниці, бо дуже любила подорожувати.
Після навчання влаштувалась провідницею на потяг «Ковель – Сімферополь». Утім, попрацювавши кілька місяців, потрапила під скорочення.
Олена знайшла роботу кухарем у Львові, паралельно заочно навчалася на кафедрі екології Львівського держуніверситету безпеки життєдіяльності ДСНС України. Дівчина планувала поєднати життя з Державною службою з надзвичайних ситуацій, бо була впевнена – у пожежних структурах більше справедливості і немає корупції.
У листопаді 2013 року сестри вирішили їхати на Майдан до Києва.
«На Майдані ми були від початку і до масових кривавих зіткнень. Коли били студентів, під роздачу “беркутівців” втрапила й Олена. У неї були побої і невеликий струс мозку. Батькам не розповідали про це до останнього, аби менше хвилювалися», – зізнається Ольга.
«Я ж їх не пускала на Майдан. Але хіба втримаєш? Поставили перед фактом», – пригадує мама дівчат Віра.
Після Революції Олена закінчувала університет і поринула в роботу, їздила на заробітки. Всі гроші вкладала в рідний дім.
У 2015 році жінка вирішила вступити до лав Збройних сил України. Згодом зізналася рідним, що тричі ходила до військкомату, але її все не хотіли брати на службу.
«Олена часто в дитинстві хворіла на пневмонію, тож у медичній карточці мала багато записів. Але за четвертим разом її таки взяли. Так же вона хотіла в армію! Мама спочатку була проти, вважала, що ця професія – не для дівчини. Але Олена була настільки одержима ідеєю стати військовою, що нікого не послухала й пішла», – розповідає сестра.
До такого рішення доньки мама не поставилася схвально.
«Вона сказала, що вже підписала контракт. Наче відро холодної води вилила на голову. І що вдієш? Кричи не кричи! Але хіба я її втримала б? Вона в нас така була вперта! Захоче – зробить, як вирішила», – каже Віра Созонюк.
Спочатку Олена була польовим кухарем у зоні проведення АТО. Згодом отримали звання старшого сержанта, пройшла відповідні курси, стала бойовим медиком.
Продовжувала контракт тричі. Служила в Краматорську, в Рубіжному, на фронті в селищі Кримське Луганської області.
Зі слів сестри Ольги, Олена завжди ухилялась від відповіді, у якому населеному пункті вона перебуває на службі – вказувала лише область.
У лютому 2016 року Олену Созонюк нагородили відзнакою від президента України «За участь у антитерористичній операції». Загалом бійчиня отримала багато грамот та подяк.
«Подумалось, що хоч би мама Оксани лишилася»
У 2018 році Олена завагітніла. Зі слів пані Віри, тато Віталій приїздив до маленької Оксанки. Привіз чималого букета Олені, а доньці – великого ведмедя. Однак батько дитини, також військовий, покинув молоду жінку.
«Я й досі показую їй ведмедика від тата. А так більше не приїжджали. А якось, коли Олена приїхала вперше від початку повномасштабного вторгнення, то казала, що його (Віталія) наприкінці лютого вбили під Одесою. Коротко сказала, що був прильот і що його вже немає серед живих», – зітхає пані Віра.
«Подумалось, що хоч би мама в неї лишилась», – розповідає пані Віра.
«Олена підписала другий контракт, не знаючи, що вагітна. Рік просиділа в декреті, потім вийшла знову на службу. Оскільки виховувала дитину самотужки, малу доглядали дідусь із бабусею», – розповідає однокласниця Олени Ірина Оніщук, з якою бойова медичка тісно спілкувалася протягом останніх трьох років життя.
«Коли вона була вагітна, до останнього перебувала в зоні АТО/ООС. Донецька область, Луганська… Вийшла у декрет лише на сьомому місяці. Контракту не розривала», – продовжує сестра.
Дочку Оксану Олена Созонюк народила 8 травня 2019 року.
«Народила раніше за термін, тому дитина була «під куполом». Ще в пологовому я її гляділа. Спочатку бігла до маленької Оксанки, годувала сумішшю, тоді біжу вже до Оленки, дам і їй щось смачненьке», – пригадує непросте материнство доньки мама Віра.
Вона погодилася доглядати онучку, якщо донька служитиме поруч, а не на сході.
До повномасштабного вторгнення Олена несла службу в одній із військових частин у місті Володимирі Волинської області.
«Як Оксанці був рік, приїхали її вітати Оленчині побратими. І один мені обмовився, що незабаром їх повезуть у зону бойових дій. Вона про це не зізнавалася», – бідкається пані Віра.
24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення росіян, Олена з побратимами й посестрами перебувала на полігоні на Рівненщині.
«О 4:00 24 лютого вона подзвонила мамі і сказала, що почалася війна. І що їх вивозять кудись. І все. Такий в неї був характер», – розповідає сестра.
Ольга пригадує, як у травні 2022 року сестра подзвонила до неї і взяла обіцянку попіклуватися про донечку на випадок, якщо з нею щось трапиться. У той час вона відбувала службу на Київщині.
«Вона вже тоді щось відчула. Все казала, що не боїться померти, але дуже боїться, щоб російська армія не прийшла на рідну Волинь», – каже Ольга.
Олена неодноразово телефонувала мамі й плакала. Казала, що не може спати ночами, бо на власні очі бачила розстріляні колони автобусів із цивільними на Київщині. А в тих автобусах і автівках були мертві діти.
«Вона намагалась надавати допомогу і військовим, і цивільним. Казала, що збирала тіла діток віку її доньки і тепер не може з цим ні спати, ні жити. Після тих подій на Київщині стала замкнутою», – втирає сльозу сестра.
Після повномасштабного вторгнення Олена приїздила додому загалом тричі. Казала, що війна геть інша, ніж була з 2014 року.
22 червня в матері Созонюк, пані Віри, різко погіршилося самопочуття – тиск піднявся до критичної позначки. Жінку госпіталізували у стаціонар, під’єднали до крапельниці. За довідкою з лікарні, яку дали мамі, Олену відпустили додому. Вона пробула з родиною до 1 серпня.
«То вже дитина бідна не відпускала її ні на крок. Я ще подумала: оце ж Оксанка за мамою скучила. Ми жартома називали Олену “пан генерал”», – каже пані Віра.
«Наша Алісінька – неймовірна жінка і кваліфікований медик»
«Ми служили разом із нашою сестричкою Альоночкою з 10 березня 2022 року. У неї був позивний “Аліса”. Вона навчила мене багатьох речей, давала різні корисні для медиків “підгончики” – ліки, матеріал для перев’язок тощо. Завдяки її професіоналізму у нас всі бійці залишалися максимально живими. Дуже прикро, що така неймовірна жінка загинула за всіх тих, хто на полі бою і в тилу», – розповідає Сергій Бадялов, бойовий медик 14 омбр імені князя Романа Великого.
Сергій пригадує момент першої зустрічі та знайомства з Оленою. З його слів, це відбулося на початку повномасштабної війни в Миколаївській області.
«Мене до них підпорядкували. Познайомились. Олена сказала, що вона – медик. А я відповів, що також ним буду… У бою я більш відважної жінки і не бачив. Чи витягувати з поля бою “300-х”, чи “200-х”. Ми хапаємо ноші, біжимо – і потягнули, і знову побігли», – каже Бадялов.
Із 2019 року служив з Оленою за контрактом Юрій Сліпко.
«Олена витягнула з поля бою дуже багато поранених хлопців. Врятувала чимало життів. Якби не вона, ці люди були б уже мертвими. Багатьом хлопцям із частини вона була справжнім другом. І ми теж дружили. Чи багато таких жінок у частині? Та там навіть таких мужиків, як вона, нема! Скажу чесно. Це скарб! Вона була дуже сміливою. Не кожен чоловік-військовослужбовець мав таку сміливість. Якщо по рації передавали інформацію, що є “300-й” і його потрібно евакуйовувати, вона, не вагаючись, бігла», – пригадує Сліпко.
«Коли мене поранили в Гуляйпільському районі Запорізької області, вона мене своїми руками рятувала. Дірки позаліплювала і заспокоювала: “Все буде добре!” Вона рятувала інших, а себе врятувати не змогла», – розповідає механік-водій 14 омбр Сергій Войтко.
«З нею було цікаво спілкуватися на будь-які теми як із другом. Ця жінка була хорошою товаришкою. Вона ніколи не відмовляла у допомозі», – згадує врятований Оленою Войтко.
«Був обстріл. Снаряд влучив у бліндаж»
Про загибель Олени на Харківщині першою дізналася її близнючка Ольга. 3 вересня їй написала посестра медикині.
«Найімовірніше, Олена загинула. Був обстріл. Снаряд влучив у бліндаж», – йшлося в повідомленні. Дівчина додала, що їй бракує сили повідомити про це матері загиблої.
Того ж дня близько 21:00 сестрі написав побратим захисниці і підтвердив, що Олена загинула. Важка місія розповісти батькам про смерть доньки лягла на плечі Ольги, яка на той момент перебувала вдома в Туреччині.
«Що, Лєна загинула?» – вже на початку дзвінка материнське серце відчуло біду. Перепитала – і поклала слухавку. Спочатку не повірила, бо ж спілкувалася з Оленою за чотири години до цього.
О восьмій ранку 7 вересня Романові Созонюку, дядькові Олени, зателефонували з військкомату і сказали, аби він підійшов до ритуального магазину в Турійську вибрати труну: «Я прийшов, вибрали, винесли, відкрили вічко. Я поклав туди Оленині речі, які передала мама – сукню, освячене зіллячко. Аж тут почув шум. Піднімаю голову, а на даху сидять два білі голуби. І вони сиділи доти, доки ми не почали вантажити труну в авто. А тоді змахнули крильми й полетіли».
Олену ховали у закритій домовині – під час обстрілу тіло сильно постраждало.
Батьки відвідують могилу доньки щодня. Мати плаче, а батько мовчки посидить і йде додому. І все повторює: «Я не вірю, то не вона…»
Трирічна Оксана – маленька мамина копія і за зовнішністю, і за вдачею. Як і матуся, дівчинка дуже бойова. Утім, після смерті Олени постійно сумна.
Коли матір була на війні, бабуся й онучка щовечора молилися за неї. «Йдемо до Бозі за маму молитися», – все просила Оксанка. А тепер каже: «Мами нема, не хочу Бозі. Тепер ми вдвох, Оля і я».
«Моя мама померла. Її вбили росіяни», – каже дитина. Така маленька, і вже все розуміє.
Після загибелі матері дівчинка навідріз відмовляється дивитися мультики російською мовою.
Текст підготований платформою пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових.
Текст: Вікторія Семенюк
Фото автора та з архіву родини Созонюків
Читайте також: У Луцьку попрощалися з військовим Олександром Мартинюком
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
