Радислав Филько з перших днів повномасштабного вторгнення рвався на фронт. Хлопець долучився до легендарної бригади «Азов».
У свої 21 він встиг пережити запеклі бої та важке поранення. У березні 2023 року під час одного з бойових завдань міна вибухнула прямо під ногами азовця. Радислав втратив обидві ноги, пише «Українська правда. Життя».
Хлопець буквально вчився жити заново. Та у мирному житті Радислав стикнувся з новим викликом – він довго не міг знайти житло в Києві. За його словами, орендарі відмовляли, коли дізнавалися, що він – військовий на протезах.
«Я розумів, що не можу по-іншому»
Після закінчення школи Радислав із Сумщини переїхав до Києва. Вже тоді юнак хотів заробляти кошти, щоб в майбутньому створити сім’ю. Крім того, хлопець 4 роки займався змішаними бойовими мистецтвами і тайським боксом та мріяв досягти успіху у цих видах спорту.
Утім з лютого 2022 року мрії хлопця поступилися місцем повномасштабній війні.
Коли розпочалося вторгнення, мені було лише 19. У той день я прокинувся і сам собі сказав, що піду до військкомату. Я був «заряджений» на боротьбу і розумів, що не можу залишатися осторонь тих подій, що відбуваються у моїй країні, – розповідає Радислав.
Тоді російські війська наступали на столицю, тож залишатися тут було небезпечно. Радислав вмовляв свою матір виїхати з Києва, однак та відмовилася їхати без сина.
Пам’ятаю, як ми сіли в автівку. Вже на виїзді з Києва я наказав водієві зупинитися. Я вирішив, що попри все залишуся. Мені було погано на душі, відчував, що тікаю. Потім ми зустрілися з кумом і почали думати, що можемо зробити. Просились у сили територіальної оборони, – пригадує хлопець.
Радиславу вдалося потрапити в ТрО. Проте він усвідомив, що прагне іншого – брати безпосередню участь у бойових діях.
У бригадах хороша підготовка. Щоб потрапити туди, треба було мати бойовий досвід. Я ходив до військкомату, але мене звідти просто виганяли. Не хотів підписувати контракт, бо не знав, де буду служити, а мені хотілося бути там, де точаться бойові дії. Потім мені вдалося потрапити на підготовку, але сказали, що мене не допустять до виконання бойових завдань через вік. І я знову повернувся додому, – зазначив Радислав.
Попри відмови хлопець не полишав спроби потрапити до бойового підрозділу. У лютому 2023 року з’явилася «Гвардія наступу» – рекрутингова кампанія Міністерства внутрішніх справ України, яку запустили з метою сформувати нові штурмові бригади. Вони складаються лише з добровольців.
Хлопець вирішив, що це його шанс, і заповнив заявку на вступ. Так він опинився у бригаді «Азов» Нацгвардії.
Спочатку проходив базову військову підготовку, яка тривала близько шести місяців, отримав шеврони. Потім потрапив у бойову роту, – каже Радислав Филько.
За словами хлопця, рідні були не в захваті від цієї ідеї. Його мама сильно хвилювалася, тож він приховував від неї факт, що перебуватиме у зоні бойових дій. Утім, вона таки дізналася правду.
Мама переживала, адже воював ще й батько. На той момент ми з ним не бачилися 9 місяців. Ми випадково зустрілися, коли я поїхав на бойовий виїзд. Були обоє шоковані. Він розповів їй, де я, – зазначає Радислав.
«Я змирився, що мені кінець. Я був впевнений у цьому»
У жовтні 2023-го, під час одного з бойових виїздів до Серебрянського лісу в Луганській області, Радислав потрапив під обстріл. Ворожа міна вибухнула просто біля його ніг.
Я впав, побачив, що ногам «хана». Почав накидувати на ліву ногу турнікет. Розумів, що ніяк не зможу доповзти до позицій, тож змирився з тим, що мені кінець. Я був впевнений у цьому, тому що поруч нікого не було, обстріл продовжувався, а поранення доволі серйозне, – пригадує боєць.
Та побратимам Радислава вдалося евакуювати його з поля бою та доправити до стабпункту (місця, де надають першу медичну допомогу після поранення – ред.).
Я весь час був у свідомості, намагався жартувати попри сильний біль. Укололи знеболювальне. Періодично я непритомнів і приходив до тями. Останнє, що пам’ятаю – стеля стабпункту. Тоді я остаточно «вимкнувся», – розповідає Радислав.
Хлопець отямився у Дніпрі у лікарні Мечникова. Там йому повідомили, що ноги довелося ампутувати.
Я прийняв те, що сталося. У мене не було депресії чи чогось подібного. Тільки було важко розповісти близьким про втрату ніг. Вони не відразу це усвідомили. Мама плакала. Наступного дня мої рідні приїхали до лікарні та переконалися, що зі мною все добре, – ділиться хлопець.
«Протези не замінять ноги, але з ними можна жити та бути більш-менш самостійним»
Відтоді розпочалася реабілітація військового, яка, за його словами, була неймовірно складною.
Мене мучили фантомні болі. Крім того, було психологічно важко усвідомити той факт, що у моєму віці, коли здавалося б, що ціле життя попереду, у мене немає ніг, і я від когось залежатиму, – з сумом пригадує Радислав.
Захисник каже, йому було важко виконати навіть найпростіші дії, до прикладу, повернутися на ліжку. Проте попри біль намагався все робити самостійно та якомога менше просити допомоги у сторонніх.
Я пам’ятаю, як у мене впав навушник за ліжко. Подумав, що не буду кликати медсестру, а дістану його сам. Я довго намагався його дістати і таки зробив це, – стверджує хлопець.
У вересні 2024 року Радислава протезували. Хлопець скаржиться, що ті протези, якими забезпечує держава, не функціональні, а їхня якість – «нижче середньої».
«Державні» стоять без діла. Патронатна служба «Азову» допомогла мені отримати інші протези, – каже боєць.
За словами Радислава, адаптація до протеза вимагає терпіння. Зокрема потрібен час, щоб навчитися правильно розподіляти вагу і зберігати баланс, а м'язи і суглоби мають адаптуватися до нових умов руху. Тому треба регулярно тренуватися.
Також протез «вніс» корективи і у повсякденне життя хлопця, адже механізм вимагає догляду. Його потрібно тримати в чистоті та уникати пошкоджень.
Одягнути чи зняти протез – це час. Так не працює, що ти прокинувся, швиденько його накинув і пішов. Я приїжджаю додому, знімаю протез, сідаю на візок, їду до ванни та мию лайнери – спеціальні силіконові накладки, які одягають на кінцівку перед тим, як одягнути сам протез. Окрім того, треба доглядати за шкірою та обробляти подразнення, якщо вони є, – зазначає Радислав.
«Власниця хоче бачити у своїй квартирі сімейну пару»
Перебуваючи на вулиці чи громадському місці, азовець «ловить» на собі погляди перехожих. На його думку, українське суспільство ще не звикло до людей з протезами.
Є люди, які проявляють повагу та вдячність. До цього я ставлюсь нормально. Єдине, що не люблю, коли наполягають на допомозі попри те, що сказав «ні», починають пхати гроші. Я завжди кажу: якщо хочете допомогти фінансово, задонатьте. Буває так, що хтось може пройти повз, зачепити, не побачивши протези. Людина навіть не зупиниться та не вибачиться. Крім того, коли пересувався на кріслі колісному, було важко сісти в таксі. Через це виникали маленькі затори. Водії інших машин обурювалися, вибігали, кричали матами. Потім виправдовувалися. Люди мають бути добрішими та ставитися з повагою до кожного. Деякі кажуть, що військові повертаються із зони бойових дій агресивними. Воно і не дивно, адже таке ставлення до цього доводить, – розповідає Радислав.
Захисник наголошує, Україна має стати більш інклюзивною. Зокрема має створити безбар’єрне середовище.
Уже майже три роки повномасштабної війни, а таких базових речей, як-от пандуси, досі немає. Розумію, що на візку я не зможу поїхати, куди захочу, – наголошує Радислав Филько.
Повернувшись до цивільного життя, Радислав зіштовхнувся зі ще однією проблемою – він близько місяця не міг знайти житло. Йому відмовляли в оренді.
Спілкувався з рієлторами. Ті обіцяли поговорити з власниками та надати зворотний зв’язок. Відповідь я отримав лише від одного. Він сказав, що власниця хоче бачити у своїй квартирі сімейну пару. Відмовлялися після того, як казав, що я поранений військовий на протезах. Я в 21 рік втратив ноги за те, щоб вони зараз могли жити спокійно і що отримав у відповідь? Мені неприємно стикатися з таким ставленням у нашій країні, – скаржиться хлопець.
Радислав відновлюється від пережитого, проходить реабілітацію. Та попри неприємності юнак не втрачає оптимізму та вірить у краще. Зізнається, має багато планів, які хоче реалізувати.
Маю намір розвивати власний бренд одягу. Також продовжуватиму робити все задля перемоги, допомагатиму побратимам та змінюватиму цю країну, щоб наші діти мали гідне майбутнє. Досі є люди, які живуть у власному світі. Їх не цікавить нічого крім комфорту та грошей. Хтось у цій війні віддає все, а хтось – взагалі нічого не робить, вважаючи, що події довкола його не стосуються. Я хочу, щоб суспільство змінило ставлення до війни. Перемога України залежить від кожного з нас, – підсумовує 21-річний Радислав Филько.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
