Лучани впізнають його за розкішною сивою бородою і блакитною кепкою з ініціалами Гаррі Поттера. Впізнає, бо цей чоловік є чи не на всіх луцьких заходах. Без нього не буває концертів, фестивалів і навіть… конкурсів краси. Я колись чула, як щиро він гукав «браво-о-о!» гурту ONUKA. І це «браво» було найбільш справжнє у концертному натовпі. Сивочолий, у незмінній кепці - таких мало.
Якось помітила його під брамою Луцького замку. Дідусь як дідусь. Стояв тихенько. Годину, дві… Поки люд сходився на «Ніч в Луцькому замку». Потім зустріла його вже під сценою. «А ви знаєте, що я перший Любарт? Це я вперше зіграв Любарта у Луцькому замку», - сказав мені тоді бородатий «Гаррі Поттер».
Василь Тарасюк. Лучанин. Півжиття відпрацював у культурі. Був колись і Любартом, і Гоголем, і незмінним Дідом Морозом на зимових масових дійствах у Луцьку. Був.
9 листопада – його свято. І не тільки тому, що то Марка, а він – Маркович. Це День працівників культури. І хоч він давно вже «не при справах», душею досі там.
***
«Я подумати не міг, що вони ще комусь колись будуть цікаві», - каже Василь Тарасюк, розкриваючи альбоми зі старими своїми фотографіями.
Ми зустрічаємося за столиком на «Книжковому пасажі», що на вулиці Лесі Українки в Луцьку. Він без кепки Гаррі Поттера, бо холодно. Охайний. Інтелігентний та дуже добрий. Навіть говорить тихо й обережно, щоб не образити. Бо вважає, що «з людиною говорити треба, наче обіймати – тепло».
Колись саме цією вулицею традиційно на День міста Василь Маркович проїздив на коні. Сам – в образі князя Любарта, в кольчузі. Чомусь з булавою. Якось – Любарт їздив містом на… «Волинянці». Тому досі тут – свій.
А вперше в Луцьк він приїхав одразу після школи – вступати до педучилища. Іспити склав, але вчитися не вийшло: забрали в армію. Виріс у селі Шельвів Локачинського району. Тато – чудовий столяр, гарно грав на сопілці та скрипці, мама – звичайна сільська жінка.
«Замість іграшок мені тато робив сопілочки, якось навіть скрипочку. Я тим і грався», - згадує, відповідаючи на запитання, чому такий творчий вдався.
Демонстрував луцькі костюми на модних показах
Отак і пішло: малював, грав, читав. В армії за пісню «Рідна мати моя» отримав звання лейтенанта. Прийшов додому – знову подався в педучилище на музичне відділення. Якийсь час працював у сільських клубах. А тоді став керівником клубу при Луцькій фабриці індивідуального пошиву та ремонту одягу, яка об’єднувала більше десятка луцьких ательє.
«Офіс фабрики був у «Зосі» (приміщення на площі Воз’єднання у Луцьку, де нині ательє «Зося» та інші установи, - авт.). Там мали демонстраційну залу, де часто влаштовували модні покази і таке інше. Там у мене клуб був – як музей!» - розповідає Василь Маркович.
Показує світлину у старій книзі-альбомі про Луцьк, виданій до річниці міста.
«Отут я демонструю костюм біля замку, - на фото стрункий чоловік у гарному костюмі, поруч – дівчата-моделі. - Я їм часто чоловічий одяг демонстрував. Як модель був. І тут в Луцьку на показах, і їздили ми всюди, навіть на республіканські огляди: в Ужгород, в Тернопіль…».
Своїм другим робочим місцем він називає народний аматорський театр, що діяв при Луцькому будинку культури. Щовечора ходив туди на репетиції. Грав у виставах та брав участь у численних масових святкуваннях по-луцьки. А ще - грав в ансамблі сопілкарів «Чарівник» і «на 30 рублів» був художником-оформлювачем при фабриці, тому що чудово малює.
22 роки жив і горів тільки цим.
«Тут я Яким Демченко у виставі Винниченка «Степовий гість», - показує чергове цікаве фото. - Там десь є «Сватання на Гончарівці», де я Олексій. Ще є «Наймичка». Ми з тими виставами об’їздили всю Волинь. То було таке життя… (думає, - авт.), якого вже нема».
Чому Любарт їздив містом на… «Волинянці»
І досі чи не до кожного фото (а їх у його архіві – десятки) – з особливою любов’ю. Тут він Гоголь, тут лицар, тут Морозко, тут Нептун, тут романтичний художник... Каже, всі образи і костюми вигадував собі сам і дуже ретельно до того ставився.
«Треба було, щоб все естетично», - пояснює.
Якщо нині у Луцьку гучно відзначають Різдвяні свята і влаштовують зимові фестивалі, то у 80-ті традиційним було Свято Зими. Працівники культури перебиралися в зимові костюми і розважали лучан, він – то Дід Мороз, то Сніговик.
«І колядки співали. Аякже. Хоч тоді це забороняли, але ми все одно це робили. «Нова радість стала, яка не бувала, над Волинню зірка ясна на весь світ засіяла». Ніби то не колядка, а така пісня. І проходило!» - розказує Василь Тарасюк.
Любарт у його виконанні був вбраний у кольчугу. До святкової ходи на День міста завше залучали коней. Брали їх у Заборолі, де тоді діяла кінна спортивна школа.
«Одного року вирішили, що Любарт має проїхати містом на «Волинянці». Тому я стояв у машині, а поруч ще один герой: ніби Любарт і сучасник. Людей завжди багато було. Грамоти за це отримували потім…» - згадує чоловік.
Мав написати звернення у міськвиконком, вийшла... поема
Разом із фотоальбомом він приніс папку зі старими грамотами. В ній три десятиліття. Ленін на титулках. Розмашисті підписи з печатками. Самому Василеві Тарасюку, його колективам… Коли клуб при фабриці закрили, усі нагороди Василь Маркович забрав із собою.
Всередині 90-х у його «культурному» житті все змінилося на 180. Профспілкові осередки культури стали «без надобності». Учасники порозходилися хто куди. Рік, згадує чоловік, працювали без зарплати. А потім ще з рік він трудився помічником режисера в облмуздрамтеатрі. А далі мусив поїхати з Луцька в село, до матері, бо та захворіла.
Повернувся за три роки. Поки Василя Тарасюка в Луцьку не було, в його хаті обрізали газ, покрали, що могли. Вернувся – і застав руїну…
«Коли мені було трудно. Коли в мене порізали газ… Ходив просив, щоб дали мені характеристику, аби піти у міськвиконком. Тоді якось мені хтось сказав: «То ти що сам не можеш написати?». Але як я сам про себе мав писати? То я ходив, ходив, думав… І тоді мені отаке прийшло…» - каже тихенько.
Те, що це звернення до міськвиконкому, я зрозуміла не зразу. Бо то радше поема. Щось пушкінське. Від імені Любарта – розповідь про «Васілія». І стільки в тому всьому болю, що хотілося сидіти тихо-тихо. Аби він розказував і розказував. А йому самому щось давило в горлі і час від часу заважало.
«Ой да князі луцкіє, князі града-города, Лучєска вєлікого! Сє із лучших лучшиє, витязі народниє! (…) Город наш ви обновілі. Назви уліц воскрєсілі, стєни замка укрєпілі, фестівалі проводілі. Пєлі пєсні, говорілі, хоровадамі ходілі, обнімалісь, целовалісь, сувенірамі мєнялісь, пілі кофє і чаі, билі гості і своі… Приглашалі вновь і вновь в Лучєск, город городов! Бил на празніках і я, Любарт князь і знать моя. А іграл меня Васілій. Очєнь стройний і красівий», - читає напам’ять дивне послання в мерію.
Далі про те, як «Васілій» виступав на «всєх площадках», як «Всю Волинь об’єзділ с драмой», як бив у дзвони, коли «прішла свабода». Як тепер самотній і без хати. І - «атзовітєсь власті края (…). С уваженієм вам я, Любарт князь і знать моя».
Оце звернення він вклав у конверт. Навіть оздобив його. Художник же. І щиро відправив меру Богданові Шибі і голові Волинської облдержадміністрації Миколі Романюку.
Він думав, це їх вразить. Думав, що впізнають. Щиро думав. Він, Любарт з 80-х…
«Але щось ні в Романюка, ні в Шиби - нічого. Не знаю, чи вони читали… - зітхає. – Правда, з міськради прийшла бумага. Там такі рядочки, що я не герой, не інвалід…, що вони не мають права мені щось там давати. І 300 гривень допомоги. Але сказали: тільки раз дають, другий вже не можна»
Він мізкував, де ті 300 гривень застосувати, мізкував – і вирішив символічно: «Раз від Шиби, то на шибку. Ото вставив за них собі шибку в хаті».
Перше, що роблю: щоранку – співаю «Прилетіла ластівка»
Сам себе тепер іноді називає Гаррі Поттером жартома. Блакитну кепку з жовтими літерами йому подарував сусід. Але так полюбилася, що носить всюди і за нею його впізнають.
«А ще іноді думають, що то Народний Рух. То мені й добре», - сміється.
Живе сам. Отримує півтори тисячі пенсії.
«Встаю і перше, що роблю – це співаю «Прилетіла ластівка» Таранця. Дуже її люблю. Підійду до вікна. Стану – і: «Прилетіла ластівка голубою ласкою… Знаєте?».
Щоранку він ходить до річки. Робить зарядку. Щоб не скучно, тихенько собі наспівує «Два кольори» чи про ту ж ластівку.
Василь Маркович зовсім не їсть м’яса, бо це «вбивча їжа». Колись було інакше, а потім того м’яса просто не стало, бо не стало грошей. Тоді і геть відмовився, принципово.
І хоч культура виштовхнула його зі свого середовища ще в 90-ті, він її виштовхнути зі свого серця не може. Досі ходить на всі концерти та дійства. На День міста і тепер йому найбільше хочеться сісти на коня – і проїхатися вулицею Лесі Українки.
* * *
Запитую, навіщо йому ті концерти, а він:
«Знаєте, для чого? Я ж не просто сиджу, а стараюся їм передати своє «браво!». Може, ви чули коли, як я отак: «Браво-о-о…». Я не кричу, я стараюся сказати це так, щоб попасти в тональність із тим, хто на сцені. Щоб їм не заважати. Бо так… правильно. Але я це мушу робити», - тихо ховає у бороді скромну усмішку чи-то Гаррі Поттер, чи-то Любарт…
Таки правда: і «браво» треба вміти сказати. Тільки не всі це знають.
Луцької міськради Тетяна Гнатів
демонструє шапку, яку пошили на луцькій фабриці
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший).
Фото автора і з архіву Василя ТАРАСЮКА.
Передрук заборонено.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
