Сьогодні, 9 березня, весь світ відзначає Міжнародний день діджея. Чи можна цю роботу вважати професією, що таке справжній діджей, як правильно поєднувати сім’ю, гастролі та іншу роботу, та основне – чи можна бути діджеєм у 57 – читайте у інтерв’ю з кранівником, машиністом баштового крана, чоловіком, дідусем, діджеєм - Валерієм Козловичем (DJLeon).
- Чи святкуєте день діджея, що для вас значить це свято?
- Ми з хлопцями вітаємо один одного по телефону, переписуємося. Так щоб я серйозно святкував – такого ще не було. Я, зазвичай, працюю десь на дискотеках. А от молоді хлопці святкують, придумують якісь вечірки, фестивалі.
- Ви один з найстарших і найдосвідченіших діджеїв в західній Україні. Чи відчуваєте конкуренцію в колі молодих діджеїв?
- Я не відчуваю конкуренції. І таких розмов ніколи ні з ким не було. Ми ніби всі однакові. От діджеї з Луцька – Adekvat, Shmell`, Panazz, Pioner - ми всі дружимо. Спільну мову вдається знаходити завжди.
- Скільки часу вже граєте?
- З 2005 року займаюся цим серйозно. Любив музику з дитинства, крутили дискотеки з бабінами, по селах їздили грали. В армії в нас був ансамбль, я був там ніби звукачем. Сидів за пультом, налаштовував.
Для мене музика це все. Встаю з музикою, лягаю з музикою, на роботу йду з музикою. Під час роботи, якщо є можливість, теж слухаю музику. В мене цілодобово грає музика. Встаю вранці, відразу сідаю до комп’ютера, шукаю нову музику, перебираю стару. В мене є переносний вінчестер, там майже 500 гігабайтівмузики. Збираю її починаючи з 2005 року, так би мовити – колекціоную.
- А як вчилися грати? Зраз молоді діджеї кажуть, що дивлять відеоуроки, запитують в старших колег…
- Вчився сам. Якщо маєш голову – це не проблема. Справді можна подивитися відеоуроки. І я так вчився. Головне – відчувати музику. Якщо прийти і поставити якесь «м’ясо» і сказати – «я діджей», - нічого не вийде. Треба відчувати те, що граєш.
- А що значить відчувати музику?
- Я в минулу суботу грав в клубі в Ратно. Була запланована ретро-вечірка 80-90х. Діджей, який переді мною розігрівав публіку, почав грати сучасну музику. Коли за пульт став я, то, звісно, почав грати ретро, але побачив, що люди починають розходитися, в’яло танцюють, так, ніби не хочуть. Відчув, що щось їм не подобається. Я зрозумів, що треба щось шукати інше. Поставив те, що заводить людей, більш сучасні треки. Люди піднялися, почали танцювати, я продовжив «тримати» їх в такому темпі. А взяти просто грати те, що тобі подобається і тупо дивитися в монітор – це не є майстерність.
- Зазвичай ви робите ретро-вечірки. Але чи доводиться слідкувати за новою музикою?
- Я спеціалізуюся на ретро, але граю його тільки тоді, коли клуб замовляє спеціалізовану вечірку. Буває таке, що люди не хочуть танцювати під таку музику, тоді граю сучасне, але зазвичай додаю хітів 80-90х.
- Як сім’я реагує на те, що вам 57, а ви досі діджей?
- Діти нормально, пишаються татом. Жінка трохи бурчить, правда, бо вночі пропадаю. Але вона вже звикла. Не завжди жінкам подобається, коли чоловік пропадає в клубах. Але треба розуміти те, що з такою роботою не завжди на свята можна бути вдома.
Зараз ми робимо проект - «Машина часу». Я і мій учень. Граємо обох «бек ту бек» з двома контролерами. Він буде грати сучасне, а я 80-90. Побачимо що з цього вийде. 16 березня – наш дебют - виступатимемо в «Карабасі».
- А як люди на танцполі, яким зазвичай по 20-25 років, сприймають вас?
- Вони танцюють. Часто запитують, скільки мені років, фотографують. Але в кінці завжди задоволені вечіркою, часто навіть підходять тиснуть руки і дівчата, і хлопці. Спочатку, правда, думають – «о, старий прийшов, буде якусь фігню грати». Так часто думали колись. А зараз я вже став більш популярний, люди, які ходять на вечірки, знають хто я і яку музику граю.
- Більшість діджеїв мають іншу роботу. Проте зазвичай це щось пов’язане – музичний магазин, арт-директор в клубі, можливо реклама або ще щось творче. У вас також є інша робота– машиніст баштового крану. Як вдається поєднувати такі дві несумісні роботи – одна пов’язана з небезпекою на висоті, а інша – розважати людей в клубах.
- Одна робота не заважає іншій. В будні я працюю на будівництві на крані – у вихідні в клубі. Я заздалегідь планую, де я буду грати, куди я поїду. Я завжди уже чекаю, коли прийде п’ятниця. Мені подобаються обидві роботи. Кожна з них – особлива. І навіть мої колеги з будівництва нормально сприймають мою іншу роботу. Часто кажуть «О, Валєра, бачив твою афішу в місті».
Зараз я пенсіонер, то, може, мені й вистачило б тільки роботи діджея. Бути діджеєм я планую допоки сил вистачить. До останнього.
- Що саме вам подобається у роботі кранівника?
- Це не те, що романтична робота… Вона пов’язана з ризиком. Але сам той факт, що ти управляєш такою машиною – надихає. Мені подобається. Я пишаюся тим, що я кранівник.
- Ви зараз працюєте на ЖК «Юпітер». А скільки всього часу вже з «Інвестором»?
- З Андрієм Разумовським працюю з першого будинку – десь з 2012 року.
Я до армії вчився в 2-му училищі. Там колись вчилися на кранівників. Вивчився на машиніста баштового крану, попрацював рік та пішов в армію. Там 2 роки відслужив, а потім знову пішов в армію на контракт. Служив в Новосибірську, потім 5 років в Німеччині, потім 3 роки в Грозному в Чечні.
Коли почалася війна, трохи повоював ще і поїхав сюди в Україну. Далі пішов працювати в СІЗО в Луцьку. А потім перейшов в міліцію. З 2002 року, коли було 25 років вислуги, пішов на пенсію.
Працював деякий час в охороні. А потім побачив оголошення, що треба кранівники. Пішов на офіс, на співбесіду, кажу, що є одна проблема – 25 років не працював на крані. Кажуть мені – «нічого, згадаєш». Прийшов на кран – таке враження ніби й не злазив з нього. Сам собі в кабіні, ніхто не заважає… Так і лишився працювати там.
- Скільки будинків збудували всього за все життя?
- Працюю кранівником з 2006 року. Відтоді збудували вже 8 будинків.
- Якби довелося купувати квартиру в одному з них, який будинок обрали б?
- Я не знаю навіть. Подобається той, що будую зараз – ЖК «Юпітер». Будиночки там маленькі і комфортні, немає руху великого навколо.
- Не страшно працювати на такій висоті?
- Після 25-річної перерви, як перший раз виліз на кран, то було страшнувато. А потім потихеньку втягнувся. Так само як і на сцену перший раз виходиш – страшно, а потім ніби так і треба.
- Який найцікавіший випадок траплявся за час вашої роботи діджеє та кранівником?
- Цікавих, певно, не було, але були небезпечні. З самого початку моєї роботи в1980 році на будівництві в мене був старенький кран. Я вже збирався додому, їду, дивлюся на вантаж, а з рейок злітає одна частина. Я був молодий пацан тоді, 18 років. Не знав, що коли одне колесо зійде, то кран не перевернеться.
Я так перелякався тоді! Сказав, що більше на кран не полізу. Пішов на «лікарняне». А потім відразу в армію. Це єдине, що було страшно. Бували, звісно, ще різні маленькі випадки – то цегла зверху падає або зривається вантаж і летить вниз… коли люди стоять внизу, то буває страшно.
Обидві мої роботи небезпечні. В роботі діджея також трапляється різне. Я працював в Ківерцях в одному ресторані, то там були різні випадки. Кидали пляшки, морди били J Бувало різне… Коли ти стоїш в нормальному клубі, то біля тебе є охорона. А коли приїжджаєш в село в клуб, то можеш і по голові отримати, якщо щось не так поставиш.
- Що треба знати молодому хлопцю, який хоче стати хорошим діджеєм?
- Я вже казав, головне – знайти свій стиль, свій формат і відчувати музику. Відчувати людей. В діджеїв є одна хвороба – граю те, що люблю. Дзвонив одного разу до мене хлопець, просив допомогти влаштувати виступ в Ківерцях. Каже, що грає дабстеп. Я йому й кажу «хто ж тебе буде слухати в Ківерцях?», а він каже – «я це люблю», і від цього не відходить.
- Як змінилася музика з часом? Чи змінилося її сприйняття публікою?
- Сам формат і стиль музики лишається більш-менш той самий. Якщо був хаус – він хаусом і буде. Але щороку в цей хаус щось додається. Нові звуки, нові біти. Все змінюється.
Зараз вся музика хороша. Мені багато що подобається. Буває таке, що на один трек є кілька реміксів. І якийсь діджей може вибрати один і думати, що саме він зайде публіці, а інший діджей – зовсім інший ремікс. Я маю свою музику, яку я кручу, інші діджеї свою. Але зазвичай смаки сходяться. Багато вибирають одні й ті ж самі ремікси.
Буває таке, що я послухаю якусь пісню і думаю – це буде популярний трек. Це відчувається. Включаю його в клубі, а люди зовсім не реагують, не сприймають. А проходить тиждень-два – люди вже під цю пісню танцюють, вже всім подобається.
Не завжди люди добре сприймають щось нове. Треба, щоб новий трек люди запам’ятали, щоб він покрутився по радіо. Багато діджеїв грають те, що люди знають. Бо якщо вони знають, то будуть танцювати. Коли люди чують незнайомий вокал – вони не будуть танцювати.
Є багато російських діджеїв, які пишуть класно. Я не хочу ображати українських діджеїв, але з тих кого я знаю, то пишуть добре тільки DJSky і DJOzerov. На жаль, в нас немає багато діджеїв, які пишуть хорошу музику.
- Що для вас значить бути діджеєм?
- Це моє життя. Для мене це все, це круто. Якщо я тиждень не граю – я хворий. Я можу навіть не грати, а просто стояти біля дідіжея – мені вже легше. Таке життя в мене.
Текст: Іванна КОСТЮК (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший), та Валерій КОЗЛОВИЧ (з башти крану)
Передрук заборонений.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
