Родина Юлії Шамлій добре знає, як росіяни приходять на українські землі начебто “рятувати”. Спочатку вони тікали з рідного міста, що на Донеччині, а потім – і з Маріуполя.
Як жінці разом з рідними вдалось пережити жахіття, які влаштували рашисти, вона розповіла журналістам Конкурент TV.
На околиці Маріуполя все почалось 22 лютого, а 24 лютого пані Юлія прочитала у чатах, що діти не йдуть до садочків та шкіл. Тоді родина зібрала найнеобхідніші речі та поїхала до батьків.
«Ми не думали, що все буде так серйозно. І ми нікуди не поїхали одразу, а потім ми були просто заблоковані. Це кожну хвилину, кожну секунду – авіація. Коли нас бомбили з граду або з танків, ми вже раділи. Десь 2 березня відключили світло, газ, воду, зв'язок, ми вже нічого не знали, що коїться в країні. В нас не було вже їжі й води, все закінчилося буквально за 2 дні», – зазначає жінка.
Потім, пригадує пані Юлія, зачинили всі крамниці та аптеки.
«В нас в місті людяність почали втрачати навіть люди, коли почалось мародерство. Хтось намагався ловити рибу. В нас, так як ми були в батьків, сусіди виходили на вогнище. Ми пиляли дерева, спилювали якісь стільці та столи на вогнище. Намагались нагодувати дітей», – додає Юлія Шамлій.
У бомбосховищах родина не ховалася, адже, як розповідає пані Юлія, туди приїхали люди, котрі перші отримали на себе удар.
«Там місця взагалі не було. Ми були на самому верхньому поверсі, просто прикривали дітей собою. Спали в коридорах», – додає жінка.
Читайте також: Подолати 5 країн, щоб повернутися в Україну: історія переселенки з Донеччини
Зрештою 15 березня родина вирішила спробувати виїхати з міста.
«Прибило машину сусідів, які з нами повинні були виїжджати. Як вони й де – ми досі не знаємо. Все вщент. Все горіло. Ми поїхали до драмтеатру, там повинна була колона збиратись. Але ми її не дочекалися, тому що все летіло. І як тільки ми від'їхали, прилетіла ця потужна бомба в драмтеатр. Ми вирішили, або ми залишаємось і нас вб‘є, або нас вб’є по дорозі», – пригадує Юлія.
Далі родина їхала через ДНР та російські блокпости.
«Коли ми побачили наших, то зрозуміли, що вижили. По дорозі були машини з кров’ю, там було все дуже розбите, були трупи. Це все бачили діти»
Родина постраждала від війни вже не вперше. У 2014 році їм довелося тікати з міста Докучаєвськ Донецької області, котре знаходиться за 82 кілометри від Маріуполя.
«Туди також прийшла росія, щоб нас визволяти. Ми її не чекали й були вимушені виїхати у 2014-році. Теж без нічого, почали життя з початку. В Маріуполі ми все нажили, все в нас було гарно, ми ні в чому собі не відмовляли як люди на окупованих територіях, які, я вважаю, заздрять нам, але живуть там та підтримають росію», – каже пані Юлія.
Жінка додає, що минулого року вони забрали до себе двоюрідного брата, а його батьки залишились в Докучаєвську, адже не можуть зараз виїхати:
«Ми його забрали, щоб він навчався на території України та мав перспективи»
Коли родина їхала 5 діб по Україні та залишалася в хостелах, то ще не розуміла, куди прямувати далі:
«Ми не знали, де нам зупинитись. Чи приймуть нас, чи ні. Зняти якусь квартиру чи дім було дуже важко. В телефонному режимі нам допомагали і волонтери, і рієлтори безплатно»
Згодом пані Юлія опублікувала в соціальних мережах допис про допомогу. На нього відгукнулись люди, котрі й прийняли родину та надали все необхідне. Потім допомагала Луцька громада.
Житло батьків пані Юлії зруйнували повністю. У будинку в Маріуполі, де немає дверей, вікон та даху заселились сусіди родини, котрі підтримують дії росії.
«Я просила знайому зробити фото дому, мені потрібно було це. Навіть не дозволили цього зробити, вони на неї накинулись. Ми намагаємося щось з’ясувати, але там нічого нікому не доведеш на тому боці. Ми для них фашисти та бендери, тому що поїхали сюди та підтримуємо свою країну», – каже жінка.
В сім’ї є двоє дітей – майже 2-річний Дмитрик та 6-річний Михайло.
«Вони так не відчувають вже цю війну. Старший спершу питав, коли поїдемо додому, коли будемо відбудовувати наш дім та чи не прийде сюди війна. Ми, звісно, обіцяти нічого не можемо, але вже звикли тут. Нам тут добре. Він тепер не хоче звідси їхати. Навіть у місто не хоче їхати. Хоче в Торчині залишатися», – додає пані Юлія.
Читайте також: Від керамічного цеху до зоопарку: історія переселенки зі Слов’янська
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
