Анжеліка Арутюнян – виконавиця та викладач східних танців. Про неї знають не лише в Луцьку чи Україні, а й за їх межами.
Комусь вона відома як акторка «Гармидеру», хтось пам’ятає художнім керівником ВНУ, є люди, які знають її як викладача, та все ж вона залишається надзвичайно талановитою танцівницею, рухи якої заворожують.
Про те, як молода студентка змогла перетворити звичайне захоплення і хобі на справу життя, а також про перемоги, мрії та її учнів, Анжеліка розповіла «Першому».
- Східні танці, мабуть, не єдині, якими ви займались. Були інші види?
У дитинстві ходила в школі в різні танцювальні гуртки. Займалася народними, сучасними. Сучасними, мабуть, найдовше.
- Що мотивувало зайнятись саме східними?
У мене кров східна, тож це було закономірно. Ще з дитинства подобалась ця музика, десь чула в маршрутках, по радіо. І ось я вже сиділа, вже підтанцьовувала. Але тільки в університеті на першому курсі почала займатися східними танцями. Думала, що просто для себе, нічого серйозного, але це все вилилось в мою роботу і життя.
- Хто ви за освітою, це якось пов’язано з танцями?
Ні, до речі, не пов’язано. Я закінчила магістратуру культурології й аспірантуру інституту соціальних наук. Але знайти роботу в цій галузі дуже важко, та якщо вона й є, то це робота викладача в університеті. Але, мабуть, після того, як я зайнялась з університетом танцями, це все й “попливло”.
Хоч і працювала в СНУ більше 4 років художнім керівником і режисером центру культури та дозвілля. Але державна робота… Ви розумієте. Захотілось чогось свого, де немає начальників і де я можу проявити свою творчість.
Читати також: Відомі тренери зі східних танців влаштували майстер-клас у Луцьку. ФОТО
- А як поставились ваші родичі до того, що ви хочете займатись тільки східними танцями?
У школі я була такою сіренькою мишкою. Ніколи нікуди там не ходила, ніякі дискотеки, клуби. Я до 11 класу не виходила сама в центр. Мама мене підтримувала. Вона купила перші 2 диски, за якими я починала вчити рухи. І, мабуть, з її легкої подачі, її схваленням все й вийшло.
Спершу тільки казала, щоб не ходила в кабаки і бари, а згодом зрозуміла всю специфіку роботи, яка специфіка танцю, що це така культура. І загалом, що тут немає нічого вульгарного і не пристойного, що це мистецтво. Мабуть, лише люди з низьким рівнем інтелекту сприймають це на якомусь тваринному інстинкті.
- Як довго ви займалися самі, без вчителів?
Близько півроку. Щось пробувала, робила. Якраз тоді почався популярний серіал «Клон». Це був просто пік, коли люди почали займатись східними танцями в наших слов’янських країнах. Звичайно, школи існували й раніше, але великий інтерес до них пробудив саме цей серіал. Всі хотіли повторювати рухи головної героїні.
- Як прийшли до ідеї відкрити власну школу танців?
Це вийшло раптово, завдяки якомусь щасливому випадку. Мені в житті досить часто щастило – просто опинялась в тому місці і в той час. Якось склалось, що просто декілька дівчат сказали: «А давай ти нас спробуєш повчити?». Я погодилась, хоча до цього ніколи нічого подібного не робила. Я писала собі списочок з рухами, включала магнітофон і вчила. Згодом мені запропонували піти в інший фітнес-клуб працювати, викладати.
-А як довго існує власне ваша школа?
Років 4-5, мабуть. А викладаю я років 7 вже.
- Знаю, що існує декілька видів східного танцю. Якими володієте ви?
Насправді трохи не правильно так мислити танцівниці. Кожна має бути універсальною в своєму стилі. Тому що, якщо це belly dance, тобто танець живота, я маю знати всі стилі. Стараюся розвиватися у всіх стилях, танцівниця має знати і вміти розрізняти це, тим паче, якщо вона навчає.
- Важко знайти спільну мову з вашими ученицями? Виникають якісь конфлікти?
Якщо й бувають якісь конфлікти, то лише через мою злість на їх лінь. Це, мабуть, мене найбільше дратує. Я хочу їх навчити, але бачу, що немає цього вогника в очах… У мене тоді просто відпадає інтерес до такої дитини. Можливо, це звучить дещо грубо.
Інші танцівниці так не сказали б, але я буду відвертою. Коли ти не бачиш потенціалу в дитині, який йде від неї самої, коли ти б’єшся-б’єшся-б’єшся в цю стіну, а відповіді немає, тоді й виникають конфлікти.
- Що найбільше подобається у викладацькій діяльності?
Мабуть, бачити результат і щасливі очі дітей, яким подобається танцювати, які кайфують від того, що роблять. І, звичайно, бачити їх радість після перемоги на змаганні. Це найцінніше.
- Колись ви вели свій канал в Ютубі, навчали танцювати. Чому припинили це робити?
Просто немає часу. Я не знала чи це комусь цікаво, чи це хтось дивиться. Та й, мабуть, я все ж більше зайнялась школою. Тим паче на той час була купа сімейних, робочих проблем. Реально просто не доходять руки.
- У яких країнах ви вже виступали?
Була в Чехії, Білорусі. В останній я змагалася 3 рази за Кубок Білорусі, два з них були дуже успішними. Перший – коли я виграла в «професіоналах». Тоді я сподівалася хоча б у фінал потрапити, а коли тобі дають призове, перше місце, емоції просто зашкалюють.
Вдруге я вже поїхала з короною, крилами, думала, що їду зіркою. Мені ж показали на змаганнях, що немає улюбленців – є лише кропітка праця. Треба їхати завжди підготовленими і лише тоді ти виграєш. Отже, вдруге я просто пролетіла.
А вже наступного року взяла себе в руки, приїхала і виграла. Це мені дало досвід, що ніколи не можна розслаблятися. І треба не їхати вигравати, треба просто отримати задоволення і показати свої вміння.
- А які країни хотіли б відвідати ще? У яких змаганнях взяти участь?
Можливо, мене не зрозуміють деякі співвітчизники, але, я вважаю, що мистецтво до політики немає ніякого відношення. У мене є велика мрія побувати в Росії, в Москві. Там відбуваються здоровенні, просто здоровенні змагання. Це Всесвітня Танцювальна Олімпіада. Вона відбувається 10 днів у різних танцювальних напрямах. 23 дні відведені belly dance. Масштаби просто неймовірні.
В одній номінації може бути до 80 учасниць, а це дуже багато. Деякі конкурси загалом мають до 80 учасників, а тут стільки ж тільки твоєї категорії. У росіянок дуже сильна школа – я б хотіла просто випробувати себе. Не так виграти, а просто побувати там, відчути цю атмосферу.
- Якою нагородою пишаєтеся найбільше?
Найпершою. З Чемпіонату України. І перемогою в Білорусі.
- Що для вас важливіше – кар’єра чи сім’я?
Звичайно, сім’я. Кар’єра кар’єрою, але кубки та медалі не гріють тебе вдома. Вони просто зустрічають холодним металом. А людині завжди потрібна підтримка. Коли в тебе є кохана людина, в тебе є стимул працювати далі, розвиватися, тобто робити це для когось, для сім’ї.
В мене є така мрія – вміло поєднати і свою роботу, і свою сім’ю. Тобто, щоб нічого не постраждало.
- Чим подобається займатись, окрім танців?
Дуже я люблю подорожувати. Мені, мабуть, навіть більш цікавий сам процес подорожі, ніж кінцева точка. Поїздка в ближнє місто для мене вже цікава. Колись я розказувала, що любила вишивати та розшивати костюми. Тепер я цим не займаюсь. Просто не вистачає часу. Зараз я займаюсь танцями, роботою і особистим життям…а ще подорожами.
- Важко в Луцьку замовити костюм для танців? Чи ви купуєте їх в інших містах?
Ні, не важко. У нас є студія, яка навчилася шити костюми, які нам потрібні. Раніше мені мама допомагала, тепер я економлю свій час і її нерви. Зараз це зовсім не проблема. Тільки дорого.
Щоб костюм пристойно виглядав, як мінімум доведеться викласти 3000 гривень. Якщо ж хочеш щось гарніше, доведеться вкласти гроші. Але на змаганнях це того варте.
- Хто ваш кумир?
Моя мама. Сильна людина, якій я вдячна за те, що вона мене виховала.
- Найкраща порада, яку вам коли-небудь давали?
Потрібно себе цінувати. Це порада від моєї коханої людини.
- Якого ви кольору?
Рожевенького. Але він межує з червоним, з моєю запальною натурою. Розуміючи це, я хочу відчувати себе такою милою, пухнастою.
Текст: Юлія КНИШ (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
