24 листопада до Карасинського ліцею з'їхалися випускники 1986 року, щоб вшанувати двох своїх загиблих співучнів-Героїв – Олександра та Анатолія Дмитруків.
Олександр та Анатолій – односельчани, уродженці Карпилівки, виросли в багатодітних родинах та разом навчалися в школі, з першого дня повномасштабної війни стали на захист Батьківщини і відстоювали свободу нашого народу до останнього свого подиху, за відвагу їх обох посмертно нагородили орденами «За мужність» ІІІ ступеня, пише газета Полісся.
Так, завдяки зусиллям однокласників і небайдужих краян на стінах освітнього закладу, де колись здобували знання полеглі захисники, воїнам встановили меморіальні дошки. Адже пам’ять про них має жити віками насамперед там, звідки пустило пагони їхнє коріння.
Вшанувати добре ім’я військовослужбовців-земляків прибули також рідні, військові, односельчани, представники влади. У холі ліцею, де нинішні учні організували захід-реквієм, усіх зустрічали, наче самі вони наяву, портрети Олександра та Анатолія.
На їхніх обличчях миготіли вогники поминальних свічок. Гамір довкола враз обірвала хвилина мовчання й змінилася розповідями про мужніх випускників школи. Оспівували в билинах й величали прозою наших захисників діти. Щеміли в голосах однокласників та класної керівниці спогади дитинства і дорослих зустрічей із Дмитруками. Тріпотіли жалісними акордами непоправної втрати душі рідних і наповнювалися водночас вдячністю за створене місце пам’яті про їхніх синів, братів, батьків, чоловіків. Доля розвела їх всіх по світу, але у них тепер буде причина частіше навідуватись до цього порога.
«Буду сюди приїжджати, бо тут житиме пам’ять про тата», – зауважив на зустрічі син Олександра Дмитрука.
А біля дверей закладу, як історичне нагадування про реалії російсько-української війни, відтепер чорніють дві меморіальні дошки. Пронизливо дивилися з них на присутніх колишні учні Олександр та Анатолій. А всі довкола плакали, несли їм квіти… Не такою мала б бути зустріч однокласників… Але такою має бути пам’ять! 
«Коли ми почали сходитись на подвір’ї школи, в очах кожного, через несмілу посмішку, пробивались сльози, ми обнімалися як ніколи раніше, нас об’єднували біль втрати і невороття. Тепер ми знаємо, що частиночка душ наших хлопців буде на рідній землі, яка народила їх, зростила гідними людьми і окропила гіркими сльозами втрати. Хоч життєвий шлях їх і був коротким, але залишили вони по собі важливі сліди. У Толіка – три донечки, у Сашка – два сини. А ще вони залишили для усіх нас неоціненний приклад – любити світ більш ніж себе, бо саме тому, вони, не вагаючись, з початком повномасштабного вторгнення, пішли на захист рідної землі, а Сашко вже вдруге, і прийняли смерть, захищаючи усіх нас від страшного ворога.
Ми довіку будемо схиляти голови у скорботі-шані і повазі нашим славним Воїнам, пам’ятатимемо кожну хвилину, що були разом, пам’ятатимемо їхню мужність і їхній подвиг і, як розповідала наша класна керівничка Улітич Марія Василівна, пам’ятатимемо їх такими, як вони були у школі і у житті після школи. Своїм онукам будемо розповідати, якими Героями були наші однокласники, щоб вони передали своїм дітям і онукам.
Доземно кланяємось матерям Марії Трохимівні та вже покійній Василині Антонівні за виховання синів-Героїв. Розділяємо біль втрати із рідними та близькими, сумуємо разом із ними. Велике спасибі усім, хто був у цей день разом з нами. Окрема вдячність нашій старості та директору школи за організацію заходу-реквієму, за підтримку ініціативи і особистий внесок Світлані Сидорук та виконавцю робіт із виготовлення меморіальних дошок – Сергію Заболоцькому з Радошинки», – зазначила однокласниця полеглих захисників Марина Мартинюк.
Нагадаємо, Дмитрук Олександр Степанович народився 1970 року в селі Карпилівка Сошичненської сільської громади. Близько 18 літ прожив у Камені-Каширському, останнім часом мешкав і працював у Ковелі. Строкову службу відслужив рядовим піхотинцем. З 2015-го у складі 24-ої ОМБР імені короля Данила Галицького брав участь у бойових діях в зоні АТО. Був механіком-водієм самохідної артустановки. Згодом продовжив службу в лавах ЗСУ за контрактом.
З початком повномасштабного військового вторгнення рф в Україну вже був записаний до лав тероборони. Втім одразу вирішив, що його знання і досвід будуть більш необхідними на передовій. Тож разом із бійцями волинської 14-ої бригади вирушив добровольцем на фронт. Мав позивний «Дід». Хоробрий воїн загинув у результаті ворожого обстрілу 31 березня 2022 року, рятуючи пораненого командира біля села Червоне на Миколаївщині. В Олександра Дмитрука залишилось двоє синів. Один із них теж боронить рідну державу від агресора.
Ще один уродженець Карпилівки Дмитрук Анатолій Олександрович трагічно поліг 18 травня 2022 року на Донеччині поблизу Яковлівки (Бахмутський район). Наш 52-річний краянин був старшиною-гранатометником механізованого батальйону. Його мобілізували до лав ЗСУ на другий день повномасштабної війни, 25 лютого. Перший бойовий досвід отримав ще у Грузії під час служби в армії. Чоловік із сім’єю проживав у селі Козлиничі Поворської громади, працював агрономом. У нього залишилися онука та троє донечок, двоє з яких – неповнолітні.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
