Майя Москвич — ветеранка. Вона кілька років служила як доброволиця, мала шість ротацій і планувала піти з фронту лише тоді, коли здобуде перемогу.
Проте сталося інакше. Майя була змушена повернутися додому через негаразди зі здоров’ям, а перемоги прийшли до неї пізніше — на «Іграх нескорених». Вона отримала дві золотих медалі в стрільбі з лука на міжнародних змаганнях, створила свій клуб у Луцьку і почала тренувати дітей.
Про Майдан, передову і реабілітацію Майї, її луки та лучників-чемпіонів — у матеріалі hromadske.
Ціна медалі
На подвір’ї біля Волинського національного університету збираються спортсмени: школярі та дорослі. Готуються до другого чемпіонату міста зі стрільби з лука.
Тренерка Майя Москвич приходить трохи згодом — перевіряє, чи всі і все на місцях. Судді заповнюють протоколи і змагання починаються.
Майя оголошує позицію кожного, уважно стежить за пострілами й підраховує бали ще раніше, ніж їх оголошують. У її поглядах та стриманості помітне хвилювання.
По п’яти годинах боротьби Майя вішає на шиї переможців медалі. 13-річний Назар Собуцький посів друге місце.
«Назар — це неймовірно. Він досягнув такого рівня, тому що тренується двічі на тиждень по дві години мінімум», — каже Майя.
Це нагадує її власну історію. Після повернення з фронту дівчина тренувалася, докладала зусиль — і вже за пів року отримала золоту медаль за стрільбу з лука на міжнародних «Іграх нескорених».
«Я повернулася з війни не з власної волі, а за станом здоров’я. Одна з ротацій далася мені взнаки — я фактично втратила слух. Прикро, але тоді я не усвідомлювала, що зі мною щось не так. Не було якоїсь інструкції: мовляв, відчуваєш, що щось негаразд — піди полікуйся. Я стала непридатною до служби, зрештою отримала травми хребта, через які навіть не могла тримати в руках автомат. Не знаю, як би склалося моє життя, як би не “Ігри нескорених”», — розповідає дівчина.
Двічі на тиждень вона відвідувала тренування, вчилася стріляти з лука, знайомилася та спілкувалася з іншими ветеранами. Незабаром Майя поїхала на змагання до Сіднея у складі збірної та здобула золото для української команди.
Ця перемога прийшла до ветеранки настільки швидко, що вона навіть не встигла усвідомити, що відбулося. Тож вирішила сповільнитися: ненадовго приїхати до Луцька й поміркувати над тим, як далі будувати життя. Побути наодинці з собою.
Дівчина сподівалася, що обласна рада за перемогу на «Іграх нескорених» подарує їй лук, який коштував близько ста тисяч гривень, і вона продовжуватиме стріляти. Але їй відповіли: «Не можемо поставити його на баланс».
Тоді вона вирішила: якщо й не стрілятиме сама, то бодай створить іншим простір для занять.
Спершу Майя планувала, що це буде місце для реабілітації ветеранів, аби вони мали де тренуватися та готуватися до «Ігор нескорених».
Та згодом це місце стало дечим більшим — на заняття почали приходити діти й інші цивільні.
Відмовити їм у навчанні Майя не могла. За ними підтягнулися й люди, які вже вміли стріляти з лука, і разом вони почали розвивати цей спорт у місті, — майстрували щити, приносили свої стріли, необхідне обладнання, допомагали тренувати школярів, шукали інвесторів, спонсорів, подавалися разом на «Бюджет участі» і вигравали гроші для клубу. Так у «Луцьких соколів» з’явилися перші досягнення, чемпіонати та перемоги. Згодом зареєстрували федерацію.
Не чорно-біла війна
Сама ветеранка не стріляла вже упродовж двох років. Вона навіть не могла взяти до рук чужого лука — щоразу, коли його торкалася, хотіла плакати. Дівчина не могла повірити, що попри золоту медаль вона досі не має власного спорядження. Лише нещодавно депутати зібрали гроші і придбали для Майї лук.
«Стрільба з лука дає мені сенс життя, а це особливо потрібно після війни — мати щось, що ти продовжуєш робити. На війну я йшла з думкою про те, що потрібно зупинити ворога. Коли не змогла робити це й далі — було важливо віднайти новий сенс», — каже Майя.
На фронт вона пішла майже відразу після Революції гідності.
Спершу її відмовлялися брати на бойову посаду — мовляв, дівчина. Тому Майя була діловодкою в батальйоні імені генерала Кульчицького. Пізніше за «доблесну службу» її підвищили до стрільця.
Те, що побачила Майя на передовій, геть не збігалася з її уявленнями.
«Ідеальна кімнатна дівчинка поїхала й побачила реальне життя. На війні розбилися мої уявлення про життя та світ. Раніше він був для мене чорно-білим, там були хороші і погані хлопці. Усі, хто йшли воювати за Україну, були хорошими, хто ні — поганими. На війні я зрозуміла, що це не так», — каже ветеранка.
На Майдані Майя була по один бік барикад, а на передовій ніби потрапила на інший: разом із нею служили й беркутівці, й бійці Нацгвардії.
Тривалий час бійчиня не відчувала небезпеки навіть під обстрілами. Лише у 2015, коли поїхала на ротацію і була вночі на позиції з побратимом, зрозуміла, що таке війна.
«Нас крило дуже близько, і треба було тримати позицію. Але страх настільки пронизував тіло, що ми по черзі саперною лопаткою копали собі ямки. Фізично хотілося лежати нижче землі. Я розуміла, що мені треба дивитися прямо, але якби не копала ту ямку, то посивіла б».
У 2015 Майя приєдналася до підрозділу «Гарпун», у 2016 — до «Миротворця».
А за рік по тому пішла зі служби. За цей час бійчиня мала шість ротацій. Вона воювала й вірила, що повернеться лише тоді, коли переможе ворога, коли військові встановлять українські прапори на всіх окупованих територіях.
Революція змін
У переддень змагань на центральній площі Луцька збираються люди. Переодягаються у спортивну форму, розминаються — готуються до благодійного забігу на честь загиблих на фронті.
З іншого боку площі, біля церкви, людей менше — священики відправляють панахиду, місцеві підходять і кладуть квіти до стіни з фотографіями загиблих воїнів. Одна з жінок обережно торкається портрету чоловіка та довго дивиться на нього.
Майя приходить тоді, коли біля стіни вже майже нікого немає. Повільно йде повз і розглядає кожного.
Вказує на портрети людей, яких знала особисто, з ким була на Майдані, та згадує, як усе починалося для неї.
«Ми готувалися до революції, чекали на цей день. Майже одразу вирішили, що потрібно виходити з наметами. Я написала дуже пафосне повідомлення і розіслала всім членам організації: “Побратими, час настав! Виходимо!”», — згадує Майя.
Майя швидко зрозуміла, що справжня революція відбувається в Києві, а значить, їй необхідно бути там. 11 грудня, за годину до того, як вона мала виїхати до столиці, в штаб організації увірвалася міліція. Дівчині вручили підозру.
Майя не спала кілька ночей, нервувала, непритомніла, до неї викликали швидку. Вона залишилася сама в Луцьку — решта активістів, уся її команда поїхала до Києва і повертатися не планувала: на них також чекали підозри й арешти.
Дівчина думала, що її підозрюють у тому, що в переддень вони з товаришами розгромили пам’ятник Леніну в селі неподалік Луцька. Втім, у підозрі йшлося про інше — вона нібито «цинічно і прилюдно пошкодила портрет Януковича».
На дівчину вдягнули електронний браслет, заборонили виходити на Театральний майдан і брати участь у мітингах. Новина про її арешт розлетілися всією країною. Активісти влаштовували акції на її підтримку, виходили з перевернутими портретами Януковича. Пізніше, переглядаючи відео, Майя дізналася, що Сергій Нігоян, із яким вона ніколи не була знайома особисто, також виходив на акцію.
Майя знаходить портрет Нігояна на стіні пам’яті.
«Це — стіна совісті. Коли хочеться подумати, чи правильно живеш, чи правильно щось робиш — можна сюди приходити і дивитися. Немає кращих порадників і відчуттів. Я в Києві часто йшла на Алею героїв Небесної сотні. Приходила й говорила. Траплялися моменти, коли було дуже соромно, що я не можу нічого зробити. Я йшла на війну, щоб перемагати, визволяти від ворогів. А повернулася ні з чим, із втраченим здоров’ям. Вони загинули, а я лишилася… Але зараз якось легко — отже, я все роблю правильно», — каже з усмішкою Майя.
Текст: Олеся Біда
Фото: Олександр Хоменко
Читати також: Ветеран з Луцька виборов дві перемоги на змаганнях у США
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.