Юрій Миронюк із села Сереховичі Старовижівського району буквально носить свою кохану Сашу на руках, ставши для неї її ногами.
Зворушливу історію кохання описала газета Волинь.
«У перший вечір знайомства обмінялися номерами телефонів і розійшлися…»
У Саші непроста доля. Вона, як і її сестра-близнючка Валерія, має недугу від народження, внаслідок якої не ходить. Сім’я жила у Луцьку, але коли, як пригадує молода жінка, потрібні були гроші на лікування (у Саші ще й проблеми із серцем), батьки продали квартиру і перебралися в село Тростянець Ківерцівського району. Коли і там не склалося із житлом, переїхали у Солов’ї Старовижівського району.
Саша, як і кожна дівчина, мала мрію: ось виросте, зустріне свою любов, буде мати сім’ю. До цієї думки схиляли її спогади про те, як одного разу познайомилася в інтернеті з хлопцем. Навіть про зустріч вони домовилися, але… Чомусь їхнє спілкування в якийсь момент обірвалося. Так і не побачилися. А знайомство з майбутнім чоловіком було вже не віртуальним. Молода жінка, яка до дрібниць пам’ятає той вечір 20 серпня 2016-го, коли це сталося, розповідає:
— Я не дуже хотіла йти до клубу — настрою не було. Але пішла. І ось уже пізнього вечора там з’явився Юрій із хлопцями…
І ось її побачив Юрій. Розговорилися. Він запропонував пригостити кавою. «Я кави ввечері не п’ю, бо не засну», — відповіла. «А чай?» — не здавався. І вона погодилася. За чаєм Саша спитала (перша зініціювала це) Юрія, котрий, як з’ясувалося, живе у Сереховичах, як йому дзвонити. Вони обмінялися номерами мобілок і розійшлися кожен у свою сторону. А наступного дня, повагавшись (Чи варто? А, може, наше знайомство для нього нічого не значить?), зателефонувала йому. І він напросився до неї у гості.
Саша не робить секрету з того, що ініціатива на подальше спілкування була найперш з її боку.
— Я вийшла на вулицю, — пригадує Саша, — якраз автобус із Сереховичів прибув. Юрій приїхав. Сів на зупинці, бо не знав, куди йти. Я, побачивши його, помахала рукою. Того дня ми гуляли втрьох — я, Юрій і мій старший брат. У якийсь момент брат сказав, що вже втомився. А може, привід такий знайшов, щоб залишити нас удвох. Ми гуляли до вечора. Прийшли до мене до хати, і вже тоді Юрій попрощався й поїхав додому. З того часу зустрічалися майже кожного дня. Так минуло півроку. Мої батьки говорили: «Ви або одружуйтеся, або розходьтеся».
14 лютого 2017-го Саша і Юрій стали на рушничок щастя. У День святого Валентина зареєстрували шлюб. Оскільки Юрій наступного дня мав їхати на заробітки, то таїнство вінчання перенесли на 7 травня. Церковний шлюб брали у храмі Мильцівського чоловічого монастиря, що у Старовижівському районі.
«Наша донька прожила лише 9 днів»
Одружившись, Саша і Юрій жили якийсь час у Солов’ях. На жаль, їхня донька, яка з’явилася на світ 16 січня цього року, померла.
— Коли я приїхала перший раз на консультацію у Стару Вижівку, мені сказали: «Ти розумієш, який це ризик? Дитина може народитися з такою самою патологією, яка є у тебе. Або твоє здоров’я погіршиться». Але я й слухати не хотіла цього і твердила одне: «Буде, як буде». З того часу щомісяця бувала на планових оглядах. А на сьомому місяці у дитини медики побачили патологію серця. Цей діагноз, поставлений у Старій Вижівці, підтвердили і в Луцьку.
Дівчинка з’явилася на світ з допомогою кесаревого розтину. У лікарні, поряд із Сашею, був Юрій, який підтримував дружину впродовж вагітності, з радістю прийнявши те, що стане батьком. Та коли донька померла, то йому самому знадобилася допомога медиків.
— Наша дівчинка прожила лише 9 днів, — каже Саша. — Але ми встигли в останню ніч похрестити її. На мої запитання щодо виписки з пологового відділення лікар відповідала, що ми будемо довго у стаціонарі. Тоді я, стривожившись, і подзвонила у Мильці отцю Олександру і домовилася, щоб він приїхав. Не забуду ніколи той день, коли Юлі не стало. Ми попросили, щоб мама Юри приїхала у лікарню і побула біля дитини — хоч трохи нас підмінила. Якраз і моя мама провідувала мене й онучку. Тож ми могли з Юрою перепочити після безсонних ночей. І ось, бачимо, східцями з другого поверху спускаються обидві бабусі. Я зрозуміла, що — біда: у нас була домовленість, що хтось один обов’язково має чергувати біля Юлечки.
Саша і Юрій не втрачають надію на те, що колись їхня сім’я таки буде повноцінною, що у них народиться дитина. Тільки треба поберегтися три роки, як сказали лікарі, а тоді вже планувати вагітність.
«Одна по барах ходить, друга — невідомо де пропадає, а Саша завжди зі мною»
Юрій раніше їздив на заробітки. Тепер у селі шукає можливість підзаробити до пенсії дружини. Бо якщо і вирушати кудись, то тільки разом із Сашею, яку саму вдома не покинеш. Наприклад, мають плани на Польщу, бо, як чули, там неповносправним простіше знайти роботу, ніж в Україні.
На запитання, чи були у Юрія до Саші дівчата (йому зараз 25), молодий чоловік не без гумору каже:
— Чом не були — були. У Криму, як в армії служив, і вже тут, удома. Але одна по барах ходить — п’є, курить, друга — невідомо де пропадає, а Саша завжди зі мною.
Нинішній рік почався для подружжя з важкої втрати — смерті доньки. Але життя продовжується, і молоді люди тішаться, що Саша «завдяки добрим людям» знайшла для себе заняття. Вона брала участь у змаганнях з бочо, які проходили у селі Пульмо Шацького району, а потім, перемігши у своїй групі, — у Луцьку. Тепер Саша хоче організувати такі змагання і у Старовижівському районі.
А ще жінка дуже любить музику, пробує писати вірші.
Хтось дивується з цієї пари, а хтось, може, і по-доброму заздрить людям, які знайшли свою любов і дякують Богові за те, що не дав їм розминутися у цьому непростому житті.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
