У Сергія та Катерини з Донбасу четверо дітей. В Олександра й Наталі з Ірпеня – шестеро.
Обидві сім’ї приїхали на Волинь, втікаючи від війни. Взяли з собою лише дитячі речі та документи.
Спочатку прихистком для них став центр інтеграції «Замлиння», яким опікується польський ксьондз Ян Бурас.
Згодом місцеві жителі підшукали житло. Це хати, в яких останні роки ніхто не жив. Без будь-якої техніки, меблів, посуду.
Про те, як це – бути двічі переселенцями, жити у метро з немовлям, продавати картину, щоб купити каструлі, та обживатися у сільській хаті – у матеріалі.
9-річна дівчинка продала картину, щоб купити відро та шафу
Сергій Нікітін та Катерина Максименко двічі переселенці. Вони зі старшою донькою Софією вже втікали від «асвабадітєлєй» у 2018 році. Тоді жили в місті Торецьк (до 2016 року – Дзержинськ), яке час від часу обстрілювали.
Одного дня подружжя мало не загинуло від снаряда. Катерина була на дев’ятому місяці вагітності другою дитиною. Тоді вирішили: час втікати.
Поїхали в село поблизу Слов’янська. До нього – півтори години їзди електричкою від Торецька, та все ж там було значно спокійніше.
Прожили в селі чотири роки. За цей час народилась Дарина та близнята Поліна й Кароліна.
Зараз старшій доньці 9 років, Дарині – 3, а меншим – 1 рік 7 місяців.
Через вторгнення росії сім’ї знову довелося втікати.
«Ми на Волині з 11 березня. Приїхали поїздом. Нам пощастило, бо добралися без проблем. Наступного дня інший потяг потрапив під розстріл окупантів. Провідниця загинула», – каже Катерина.
Ночували в Ковелі. Далі місяць жили в інтеграційному центрі «Замлиння».
Познайомилися з місцевими. Ті допомогли знайти житло.
До цього хата стояла пусткою. У ній був лише напіврозвалений диван, ліжко та стіл. А ще – багато сміття. Досі все не вивезли, бо потрібна поміч односельців: кінь чи трактор.
Люди допомагають, чим можуть. Віддали матраци, пральну машинку.
Принесли продукти, одяг, речі для дому. Отець Ян подарував холодильник.
Волонтерка Тетяна Мялковська з допомогою Центру європейської інтеграції придбала для Софії планшет. Завдяки цьому дитина навчається дистанційно.
Крім того, волонтери привезли дитяче ліжко, електроплитку, тази, відра, посуд, штори, мийні засоби, памперси тощо.
«Це перший раз нам так допомагають. Коли ми з Торецька у Слов’янськ переїхали, то були самі по собі. Тоді було значно важче, – розповідає Сергій. – Багато допоміг отець Ян. Хороший чоловік».
Допомогла своїй сім’ї й Софійка. Разом з художницею Тетяною Мялковською вона намалювала картину.
На полотні зображена дівчинка, яка їде на велосипеді. Позаду – ангел-охоронець, який її береже від обстрілів.
Історія картини вразила Тетяну Петровську. Жінка придбала її за 100 доларів. Крім грошей, вона привезла багато речей для переселенців: нові каструлі, сковорідки, два покривала, постіль, дитячий манеж, скатертину.
Волонтери купили за ці гроші шафу, відро та ще деякі господарські речі. Решту віддали 9-річній художниці.
«Софія була дуже здивована, а мама – в шоці, – розповідає Тетяна Мялковська. – Тетяна Петровська вирішила не забирати картину, щоб її можна було продати ще раз. Собі залишила лише фото. Ми виставили картину на продаж на польському сайті».
Дівчинці на Волині подобається, проте сумує за домом та друзями. Їх війна розкинула по різних містах. Спілкуються онлайн у надії колись побачитися разом.
«Не вистачає лише роботи»
«Ми жили в селі, то й город мали, і закрутки робили. Тут теж плануємо садити, але не багато, бо діти малі, не справимося з усім», – каже Катерина.
«Для міста треба фінанси, а в селі простіше, якщо є город і свої продукти», – додає Сергій.
На Донеччині він працював на заводі машиністом брикетного преса. На Волині знайти роботу виявилось важче. За його спеціальністю потреби в робочих нема.
«Люди допомогли, то з найнеобхіднішого маємо практично все. Тут не вистачає лише роботи, – говорить Сергій. – Як роботи нема, то будинок не купиш. Особливо, як тут близько Європа, то хати старі коштують по 5 тисяч доларів».
Поки що Сергій допомагатиме отцю Яну по господарству та облаштовуватиме власне обійстя.
Наразі з доходів сім’ї – лише виплати на близнят.
«Я коли вдома жив, то весь день був на роботі, а додому приходив лише спати. Так що як батько я справлявся ідеально, – жартує Сергій. – Ми вже трохи адаптувалися, але все одно важко. Батьки нервуються – і діти починають психувати. Все ж таки постійні переїзди, великий потік людей… І дорослий не кожен витримає, а тим паче діти. Як пояснити, чому ми поїхали з дому? Коли Дарині кажу: «Одягайся», вона запитує: «А що ми кудись переїжджаємо?»
Два тижні жили в метро з немовлям
В Олександра та Наталі Білясових шестеро дітей. Найстаршій доньці Ніколь 11 років. Найменшому сину Єлисею – три місяці.
Богдану 9 років, Володимиру – 7, Степану – 6, Кирилу – 4.
Війна застала подружжя з немовлям у Херсоні. Вони приїхали відвідати родичів та навести лад із документами на житло, яке Олександр мав успадкувати. Решта дітей у цей час були з дідусем в Ірпені.
Олександр з Наталею виїхали з Херсона поїздом, проте додому дістатися не могли. Через обстріли поїзд їхав за іншим маршрутом. Вийшли в Білій Церкві о третій ночі.
«Ми спочатку йшли пішки. Біля нас зупинився автобус. На ньому був напис «Діти». Вийшов чоловік і питає російською, де військова частина. Дивлюся: всі в різній формі. Подумав, що то диверсанти. Сказав, що немісцевий. За три тисячі гривень ми доїхали до станції метро «Теремки», – розповідає Олександр Білясов.
Він планував дістатися офісу «Координаційного центру допомоги» Ольги Мотінової, проте не вдалося. Станція «Політехнічний інститут» стала домом.
«Ми тиждень з дружиною та Єлисеєм жили в метро. А мої діти в цей час були в Ірпені в підвалі. Не могли їх евакуювати через обстріли. Земля дрижала від вибухів. У мене був нервовий зрив», – пригадує Олександр.
Потім вдалося забрати дітей до себе. Ще понад тиждень прожили в метро з ними. Далі поїхали на Волинь.
«Через стрес пропало молоко»
Спершу думали евакуюватися в Польщу, але були проблеми з документами. Залишилися на Волині.
Жили в отця Яна. Зараз сім’ю прихистили в Ягодині. Тепер вже й не хочуть нікуди їхати.
«У нас була двокімнатна квартира в Ірпені. На п’ятому поверсі. У будинок попали дві міни. Дах пробитий. Ні газу, ні води, ні світла. Деякі квартири вцілілі, деякі ні. Їхати туди нема сенсу. А житло, яке мав успадкувати Олександр, тепер на окупованій території», – розповідає Наталя.
Через стрес та переохолодження всі хворіли. У Наталі пропало молоко. Дітям знадобилася допомога психотерапевтів. Один із синів став дуже агресивним.
«Психологічно дуже важко. Мене дуже підтримував чоловік. Ночами не спав. Заварював мені чаї, щоб було молоко. Піклувався і про мене, і про діток», – додає Наталя.
До війни вона працювала репетиторкою. Викладала іноземні мови. Крім української та російської, знає англійську, німецьку, іспанську, італійську, арабську та латинську мови.
«Багато з моїх учнів виїхали за кордон. Пишуть, щоб відновити заняття. Намагаюсь прийти в себе і зробити це. Для мене то не тільки заробіток, а й сенс життя, стимул і самореалізація. Війна багато планів зруйнувала», – ділиться жінка.
«Мріяли про будинок і клаптик землі»
Олександр працював будівельником. Останній об’єкт – станція екстреної допомоги.
Зараз приводить до ладу будинок у селі Машів на Любомльщині. Він їхній тимчасово. Спадкоємці дозволили пожити до кінця війни. Проте, щоб тут мешкати, потрібно спершу зробити ремонт.
Піч димить чадним газом. Груби теж необхідно перероблювати.
Підлога в коридорі прогнила. Погріб постійно підтоплює. З вікон задуває.
Електропроводку потрібно замінити, бо стара може згоріти від увімкненого електрочайника.
Олександр планує найближчим часом зробити душ, туалет та каналізацію. Також хоче перефарбувати стіни.
«Ми дуже мріяли про маленький будинок і клаптик землі, щоб можна було щось посадити. Для багатодітної родини це краще, ніж квартира. Знайшли. Звісно, це не наше житло. Головне, що тут більш-менш спокійно і можна щось відбудувати, – каже Наталя. – Був час, коли орендували будинок і мали 26 соток землі. Обробляли. Картоплю садили… Роботи не боїмося».
Сім'ї допомагають волонтери, проте потреб ще багато.
У хаті практично нічого нема з побутової техніки. Потрібні зокрема холодильник, пральна машина, плита, чайник.
«Дуже багато всього потрібно. Щебінь, цемент, деревина, штукатурка… З меблів – ліжка, на кухню шафа та стільниця. Все одразу нереально зробити, будемо потрохи, – коментує Наталя. – У нас виникла проблема з виплатою «дитячих» грошей, бо департамент соціальної політики в Ірпені розбомбили. Поки все відновиться, сидимо без грошей».
Інших доходів поки нема. Олександр роботи ще не знайшов. Сім’я очікує на виплату, передбачену для переселенців.
З інших потреб: дитяче харчування, літній одяг та взуття для дітей, ванночка для купання немовляти.
«Дітям для школи дали тимчасово покористуватися ноутбуком. Маємо принтер, але отець Ян забере. Є планшет і кілька телефонів для «дистанційки». Шукаємо ноутбук, можна старенький, але щоб можна було приєднати до інтернету, – розповідає Наталя.
З її слів, вона з іншими мамами з різних міст країни об’єдналися, щоб добитися більшої підтримки держави для багатодітних сімей.
«Будемо тут до останнього, – стверджує жінка. – Ніде у світі ти не потрібен так, як у своїй державі».
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
