Із 1994-го не один рік поспіль частина жидичинців молилися під стінами сільського храму. Це було тих кілька десятків в основному корінних мешканців села Жидичин Ківерцівського району, які з постанням Незалежності в Україні вперто хотіли української церкви. Навіть коли людям пропонували зайняти якесь приміщення, вони не йшли з вулиці. І в дощ, і в мороз стояли під стінами Миколаївського храму.
Першим священиком Київського патріархату, який служив у цьому селі просто неба і який підтримував цю громаду, був нині відомий на Волині капелан, настоятель Свято-Покровського храму у селі Княгининок о. Михайло Бучак.
Одні з найяскравіших його священницьких спогадів пов’язані саме з Жидичином періоду постання в Україні незалежності. Тепер він каже, що ці 1,5 року були «жорсткою школою». А свою жидичинську громаду порівнює із повстанцями, бандерівцями, які боролися до 56-го, з тими, «хто вже не на що не сподівався, але не здавався». І хоч давно вже служить у Княгининку, все таки мріє провести богослужіння у старій Миколаївській церкві в дворі Жидичинського монастиря.
На прохання «Першого» о. Михайло Бучак пригадав, як став священиком і як молився зі своїми фактично першими прихожанами у Жидичині просто неба.
***
«В той час я «Отченаш» недобре знав»
Я став священиком завдяки своїй родині. Моя бабуся була дуже глибоковіруюча людина. Дідусь прислужував у церкві і мріяв, аби хтось в сім’ї був священиком. Тому часто зі мною говорив про те, як то бути в церкві... Мені тоді, у 1988-му, десятикласнику, чесно кажучи, це все було якось не дуже й цікаво. В принципі тільки зараз я розумію, про що він мені тоді розповідав.
Два роки відслужив «срочку» в Білорусі і вирішив вступати у фінансово-економічний інститут. Аж якось їхав на заняття до репетитора і побачив оголошення в тролейбусі, про те, що здійснюється набір у семінарію Української автокефальної церкви. Приїхав до репетитора і кажу, що не буду вступати. В той час я «Отченаш» ще недобре знав.
Рішення було, дійсно, спонтанне. Я приїхав додому і сказав, що вступаю в семінарію… Це все одно, що я сказав би, що лечу на Марс. Вони були шоковані. Потім думали, що жартую. Для більшості моїх знайомих семінарія і я – то було так, як північ і південь.
Я - ідеаліст. От чому я весь час хотів бути або журналістом, або юристом? У мене було загострене почуття справедливості, я хотів добиватися чогось, щоб змінювати країну. Завжди з цим були проблеми. Я ж закінчував школу в час перебудови, але не любив писати «поточний план роботи», «перспективний план роботи». Це мене так діставало. Наш керівник з позакласної роботи викликав комісію з райкому комсомолу, щоб мене провчити і «пропісочити». А я був секретарем комсомольської організації школи.
Зібрали всю школу. І розказують, що я безвідповідальний, нічого не роблю… Людей зо 5 підняли – все робиться. Збори закінчилися: мені - грамота від райкому, завучу - виговор. Він мене любив до кінця школи.
«Мені було не до путчу: в мене якраз футбол»
А це ж був 1991-й. Тільки початки. Київського патріархату тоді ще не було. Про російську церкву питання не стояло. Хоча… я міг опинитися в греко-католицькій церкві.
Так сталося, що один з моїх знайомих був тоді настоятелем собору Святого Юра у Львові. Я тільки з армії прийшов, і в них були вакансії в папську академію в Рим та в Югославію. На комісії сказали, що я ідеально їм підходжу, от тільки є один нюанс – целібат. Я відразу: «Ні». У мене дівчина, я не готовий до цього. Так я не потрапив у Ватикан. Всьому своя воля.
Став студентом Теребовлянської семінарії. Екзамени у нас відбувалися наступного дня після путчу. Ми приходимо. Як зараз пам’ятаю, покійний митрополит Василій Боднарчук каже: «Ну, ви всі вступили в семінарію..». А ми йому: «Та ми ще екзаменів не здали». Той: «Ви вже, дітки, здали екзамен». Як виявилося, половину заяв люди позабирали, як взнали, що путч відбувається. З того страху. Я то не дуже на той путч зважав: у мене якраз футбол був.
Мав навіть можливість грати вже за дубль тернопільської «Ниви». Вона у вищій лізі була. Але Бог мене цікаво вів. Маючи фактично виклик у склад цієї команди (а я дуже любив футбол) поїхав на змагання з легкої атлетики, і нас добре не розігріли. Стрибнув, порвав звязки на нозі. Пробіг три кілометри – і мене зі стадіону забрала швидка. Лікар сказав, що або футбол, або здоров’я.
Так помаленьку Бог відводив від мене від мехніко-математичного, фінансово-економічного, футбольної кар’єри і направив у семінарію».
«То були такі собі часи першого християнства»
Коли я рукоположився в диякона у храмі Петра і Павла у Львові, виникла пропозиція піти у луцьку Хрестовоздвиженську церкву. Та церква була автокефальною, і там тільки формувався склад кліру. Таким чином я в 1993 році приїхав сюди, будучи дияконом. Почав своє служіння у тій церкві, там хіротонію приймав. Коли сюди приїхав митрополит Іоан, я перейшов у Київський патріархат.
А вже 5 вересня 1994 року отримав указ служити в Жидичині. Мені пропонували служити у Хрестовоздвиженській. Там склалася ситуація, коли хотіли змінити священика. Але я таким чином не хотів, сказав, що так не можу. Відповіли щось на кшталт: «Ну, то будете тепер служити навулиці у селі».
З однієї сторони, Жидичин – то була дуже важка школа, а з іншої – то було на межі якоїсь романтики. Такі собі часи першого християнства.
Згадалося, як освячували у Жидичині воду (там, де і зараз освячують, до речі). Прийшло дуже багато людей. Ми так настелили сіна, а я взув валянки, але без калош. Коли люди всі стали на лід, він почав тріщати. Частина людей пішли на берег, я навіть почав жартувати: «Звичайно, батюшку лишили, хай топиться, так?». Посміялися, вернулися назад. Ясно, що не було ніяких проблем, тільки коли лід просів, вода вийшла. Освячував я, стоячи без калош у воді на льоду. Килим ще був такий тканий, колишній,смужечками...
Поки всі перейшли цілувати хреста, я вже закоченів. Мені треба йти – а я не можу. Ноги примерзли. Вирубали мене з того джерела. Що цікаво, що я замерзлий іду, точніше мене ведуть, а московський патріархат каже: «Гляньте, попід руки київського батюшку ведуть: п’яний в дребезіну!».
«Під церквою молилися ті, хто був справжньою сільською інтелігенцією»
і не хотіли йти в жодне інше приміщення
Як тільки приїхав у Жидичин, то жив на квартирі у Антосі та Миколи Дащуків. Антосіна внучка Юля Дащук донедавна була сільським головою у Жидичині. Антося така говорунка. Її син зараз мій кум і співає у нас в церкві.
Фактично всю інформацію про Жидичин я отримав від неї. Це було дуже добре, що я був у неї на квартирі. Я її називав жартома «жидичинське бібісі». Звичайна жінка, торгувала на ринку, але все знала. Колюня в неї був такий спокійний... Я Антосю на ринок машиною возив. Але то було, коли я був там сам. А вже як забрав дружину, то нам дали будиночок ближче церкви.
...Пригадую, як мені не вистачило скількись там копійок на квиток, я дружину посадив в автобус в Луцьку, а сам в село пішки йшов. Тобто я знаю, що таке, коли пару копійок на квиток не вистачає. То зараз можу дозволити собі і таксі. Машину купив вже значно пізніше. А тоді ми починали з нуля.
Де служили? В церкві, біля дверей пожежного входу. Ставили стіл. А в храмі проводив службу московський патріархат. Ті, хто тоді пішов молитися на вулицю, на мою думку, якраз і були тієї сільською інтелігенцією.
Крім Антосі і Колі, це наприклад, хористка Тася Маліцька, Ніна Лещук, Славік Коцюба, Перчуки… Я до Петра Перчука завжди ходив, з ним було цікаво говорити. Вже коли був у Княгининку, то приїздив його сповідати. Дуже «любив» Росію. Напевне, більше просто пережив і більше всього знав. Касирша Оля Сілюк – ангельського типу людина... Багато таких насправді.
«А ноги в них обмотані килимками, бо холодно»
Коли ти на вулиці, коли тяжко, всі люди, як сім’я. Там люди стараються більше один одного підтримати, бо важко. Особливо, коли тебе обзивають і ти в ситуації такого собі «ізгоя».
Люди надворі, а ноги в них обмотані різними килимками, бо холодно. Замерзають просто. І все одно щонеділі 20-30 людей. Половини з них вже нема серед живих.
Жидичин у свій час був центром українства. Вийти молитися на вулицю – це зразу створити собі море проблем. Де потім хрестити твоїх дітей та внуків, де їх вінчати? Купа нюансів. Ти стоїш навулиці зі священиком, і ніяких інших перспектив поки нема.
Я б їх порівняв з воїнами повстанської армії, бандерівцями, які воювали до 56 року. Це ті, хто вже ні на що не сподівався, але все одно не здавався. Нам пропонували якесь приміщення, але вони були настільки вперті, що – ні, принципово ні. Оце були такі люди!
Були по хорошому вперті. «Ні, ми зайдемо тільки в церкву», - відповідали вони, коли їм пропонували зайти в якесь приміщення. Як бандерівці, вірили, що буде Україна – і пройшло більш як півстоліття, але Україна є. Люди, які стояли в Жидичині під церквою , теж вірили, що зайдуть в церкву. Пройшло вже більше як 25 років, але я думаю, що їхні мрії здійсняться.
То було парафіяльне життя під відкритим небом. У мене десь є фото жидичинських випускників, ми з ними служили молебень навулиці. Це частина випускників, батьки яких ходили в українську церкву. Всі інші діти були всередині храму, а ці – зі мною. Тепер то вже дорослі люди.
«Я тоді навіть написав вірш про Жидичин»
Діти прихожан-патріотів навіть на випускний молебень
не ходили в церкву, а молилися під стінами храму
У 95-му в грудні я вже частково служив в Маяках. Оці півтора року у мене була така жорстка школа, але не шкодую абсолютно. Хто навчився цінувати картоплю, той може цінувати щось більш дороге в споживанні. Це якщо примітивно сказати. Коли ти служиш на вулиці, ти не ставиш перед собою якихось матеріальних завдань, і ти стоїш дійсно заради молитви. Ця молитва була щира, бо щоб стояти надворі у мінус 25, треба було щиро вірити.
Я тоді написав навіть один вірш про Жидичин...
О,чудотворче Миколає,
Волинськая земля благає,
І Церква наша припадає
з молитвою до Твоїх ніг.
Хто ,як не Ти, нас поєднає,
З небес зійшовши в грішний світ.
Прости нас Отче Миколає,
Те, чого вчив Ти, забувають,
Святої Церкви грішні діти,
Не можна правду утаїти.
Вони не слухають Тебе:
Добро маліє ,зло росте.
Любов до ближнього - пусте.
Про ту Любов вже всі забули.
Не маючи її в серцях,
У храмах б'ють марні поклони,
А вийшовши, вже шлють прокльони.
Згасає віра у Церквах.
Прийди до нас,щоб запалити,
Свічу любові й доброти.
Навчи нас Отче всіх любити,
Як вмів любити тільки Ти!
Писав вірші в шухляду: і про Афганістан, і про Чорнобиль, і дружині своїй... Любительські такі. А цей? Тоді мені важко було переносити, що агресія – з двох сторін. Люди, як в храмі, не сприймали тих людей, які стояли навулиці. І навпаки.
Сьогодні деякою мірою тішуся, що, можливо, люди вже не такі категоричні. Тоді стояло питання: воля або смерть. Якось так.
Пробував пояснити, що для того, щоб щось змінилося, треба навчитися любити тих, які стоять в церкві. Тих, які нас не спрйимають і ненавидять.
Я й сьогодні заявляю: мені не все подобається. Хай на мене не ображаються мої співбраття, але коли я відриваю сторінки Фейсбука і читаю, що «до української церкви приєдналося 310 громад», мені зразу згадується: «пятілєтку за два года». Важко це сприймати.
Думаю, Бог хотів би об’єднання не громад, а людей. Якщо ми є християни, його діти, то він прагне об’єднати дітей. Тоді, ще в 1994-му, людям, з якими молився навулиці, пробував пояснити, що для Бога ті, що моляться в церкві, такі самі діти, які і ті, що стоять під нею.
Мені страшно, щоб не помінялися місцями – і все. Якщо московський патріархат піде під церкву, а ми в церкву, чи не станемо ми такими самими? Боюся, що ненависть залишиться. Боюся, що ми станемо московським патріархатом тільки з українською абревіатурою.
Хай вони поминають Кіріла, хай кого хочуть... Для багатьох вони просто «москалі», розумію, а для мене – чиясь бабуся, дідусь... Це їхнє право мати такі переконання. А наше право чи радше обов’язок – виконати те, що казав Господь: «Я є любов». Християнство базується на любові.
«Жидичин заплатив за право бути в церкві 27-ма роками приниження»
Тоді я бачив, що найближчими роками ці люди не зайдуть в церкву, бо, по-перше, несприйняття взаємне, а по-друге, ми не заплатили ніякої ціни за ту незалежність, яку отримали. Не було підстав нам щось дати.
Чому ми маємо можливість отримати українську церкву? Бо українська церква вже щось заплатила. От чим заплатили жидичани за те, щоб бути в церкві? А 27-ма роками приниження. Нас 27 років принижували. Ми 27 років були неканонічними, меншовартісними, людьми з демонічної церкви, за нас не можна молитися, нас поставили на рівень нижчої раси.
Таке враження, що московський патріархат – то була арійська раса... Можливо, вони образяться на мене, але вони поступали, як фашисти по відношенню до нас. Для нас не було місця серед нормальних людей, нас всюди гонили: в Почаїв зайдеш – виженуть, в Києво-Печерську Лавру – виженуть, в нас дівчинка приходить за куму, а батюшка її не бере, бо не там хрещена... Ми заплатили оцими роками принижень.
За ці роки ми не те, що не озлобилися більше, а навпаки стали добрішими. У 94-му ми були більш агресивними, ніж у 2019-му.
Ми, напевне, пройшли школу християнства. Стали більш лояльні. Я не чув, щоб з уст священика Київського патріархату звучали слова, що Лавра – якась не така церква, ні – це святиня. Представники, які є там, - то інше, це всього-на-всього люди.
Але коли сьогодні з уст московського патріархату звучить, що «Афон – то вже не Афон», то складається таке враження, що якби навіть завтра прийшов на землю Христос і зайшов би, наприкад у Храм всіх святих землі Волинської і сказав би, що Українська церква – канонічна, то почув би: «Йди звідси, роскольнік».
Я зараз співчуваю священикам МП. Може, це звучить як крамола з уст українського священика, але я уявляю собі себе на їхньому місці: це ж звикнути, що 25 років тебе підтримує влада, 25 років ти в панівному положенні, ти сидиш на щаблях влади... Нам підніматися легше, ніж їм - падати.
Кажуть, влада нас підтримує. Влада підтримує об’єднавчий процес. Хоча я ніяк не можу звикнути, що влада лояльно до нас відноситься. Мені це поки дивно. Я звик, що українська церква в катакомбах. Оці люди, які були в Жидичині, вони ж були в такому стані.
«Як вони несли ті книжечки... То була революція»
Під церквою стояли місцеві люди, фактично всі корінні. Ми знаємо прекрасно, чому це відбулося. Каталізатором стало створення України, процес Незалежності. Вони вже тоді несвідомо розуміли канонічні правила: відокремлюється держава – відокремлюється церква.
Один із ключових моментів тоді був – молитва українською мовою. Я пам’ятаю, як вони шукали ті книжечки, видані ще в 30-х роках українською. У них вони були по хатах. Це такий скарб був, як вони їх несли... Це була певна революція. А революційні процеси завжди жорстокі.
Я свідомо, напевне, відійшов від Жидичина, коли пішов у Маяки. Просто тому, що ти не маєш права комусь заважати. Повинен пройти час. Я собі задавав питання: «Чого ти не їздиш туди?». Не знаю, але одна з причин точно те, що якщо ти відпливаєш від одного берега, а потім припливаєш до іншого, то дай людині на іншому березі розвиватися.
Якщо мене спитали б, чи близьке тобі твоє село... Своє село я залишив у 1988 році. Це Стриївка Збаразького району на Тернопільщині. То я відповів би, що де мене посадили, там приживаюся. Я зараз як дерево росту на волинській землі, вона моя, я її сприймаю. Їздив на Схід як капелан і за два місяці там так звикав, що здавалося, що це моя земля. Нема оцього в мене: краще, як вдома, нема ніде. Нічого подібного: ти формуєш землю, якщо полюбиш її.
Волинь – дійсно унікальна земля. Коли я їхав сюди в 93-му, то мені казали, що я їду із жовто-блакитної Тернопільщини на червону Волинь. Так було. Коли почалася війна, я приїхав додому і на одному з богослужінь сказав: «Ви знаєте, у мене таке враження, що я приїхав сьогодні із жовто-блакитної Волині на червону Тернопільщину. Ні, ви українці. Але коли постане питання: захищати Україну чи втекти в Польщу на заробітки, ви втечете, а вони – ні».
Якщо порівняти сьогодні, скільки загинуло волинян з розрахунку на кількість жителів певної території, ми будемо мати дуже серйозний відсоток людей, готовий вмирати за свою землю. По духу я близький до цього бандерівського краю. Часом дію серцем без голови.
«Об’єднається Жидичин – прийду в церкву обов’язково!»
У неділю в Жидичині мають бути збори, і мене запитують, який найважливішиі момент буде тоді. На мою думку, найважливіший момент – це молитва людей, які братимуть участь у тих зборах.
Я б дуже хотів, щоб кожен із тих людей, які підуть на збори перш за все не брав велику палку, а помолився. Щоб на ці збори прийшов Бог. Бо якщо на тих зборах не буде Бога, куди б вони не перейшли, ці люди, не буде ніякого толку. Тому хочу, що Бога покликали, щоб ота стрітенська свічка згорілася. Свічка, яка дає Богові шанс побачити віруючу душу.
Я хочу, щоб Жидичин в неділю не лишився без присутності Бога. Я вірю, що з часом, як у тому моєму вірші, Святий Миколай навчить їх любити. Думаю, що якщо все стане на свої місця і жидичани православні обєднаються, ми отримаємо потужний духовний осередок. Разом із Жидичинським монастирем, Княгининівським храмом... Потужне джерело українського християнського духу. Бо сьогодні економічно розвинена Україна неможлива без української церкви.
Об’єднається Жидичин – я на першу службу прийду обов’язково. Повірте мені: я ніколи не служив у жидичинській церкві, тій, що досі російська. Завжди мріяв там служити. Тому приїду.
приходило кілька десятків людей
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА та з архіву Михайла БУЧАКА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
