Наталія Возняк – рекрутерка. Одного разу вона взялася спробувати допомогти вирішити проблему з працевлаштуванням людей із вадами зору в Луцьку. Так почалася історія про пошук роботи для незрячого масажиста Саші Каптура…
Юлія Панасюк – пробує себе у бізнесі. Вона щойно стала директоркою оздоровчого спортивного центру, орендувала приміщення і формує команду. Ця жінка була єдиною з тих керівників подібних салонів, хто відгукнувся на дзвінок рекрутерки.
Саша Каптур – 25-річний лучанин. Реабілітолог та масажист. З дитячих літ не бачить. Тривалий час приймав клієнтів у себе вдома, де у власній кімнаті обладнав масажний кабінет. Самотужки знайти роботу йому не вдавалося.
Історію Саші «Перший» написав у січні 2021-го. Вона називалася: «Масажист. Історія Саші Каптура, який не бачить світ, але бачить ціль». З того часу в нього побільшало клієнтів. Але він не припиняв пошуки такої роботи, що дозволяла б йому вийти з квартири.
Розказуємо, як Саші Каптуру, котрий із дитинства втратив зір через атрофію зорового нерва, вдається вирішити проблему, яка актуальна для багатьох людей з інвалідністю. Ця історія може стати вказівником для інших. І для тих, хто не наважується на пошуки, не знає, в які двері стукати, і для роботодавців, які не знаходять сили почути тих, хто стукає, через бюрократичні обмеження.
Знайти те, чого нема
Таких упертих, як Саша, – небагато. Але вони є. Після того, як він отримав на руки диплом реабілітолога, набув певних знань та вмінь через навчальні курси, Саша невпинно шукає роботу.
Він облаштував масажний кабінет у себе в кімнаті, шукав клієнтів і приймав їх вдома. Хлопець самовдосконалюється, тренується, працював із психологом луцького реабілітаційного центру, аби впевненіше рухатися містом самостійно – і все задля того, щоб робити фахово те, що вміє, – масажі.
Однак хоч скільки Олександр самостійно звертався до потенційних роботодавців, скрізь отримував відмови.
Саша зі своїми труднощами з роботою – не один. Проблема з працевлаштуванням людей із вадами зору або повністю незрячих нині звучить гостріше, ніж у 80-х чи 90-х, кажуть у Волинській обласній організації Українського товариства сліпих (УТОС).
Вдумайтеся: гостріше, ніж за СРСР.
За інформацією Державного центру зайнятості, в Україні на початок 2020 року – понад 2,5 мільйона осіб з інвалідністю. З них приблизно третина має стабільну роботу. Закон каже, що підприємства та фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані створювати для цих людей робочі місця, і навіть передбачає за це певні пільги в оподаткуванні. Однак серед людей з інвалідністю є ті, хто не може влаштуватися на звичайне підприємство. Чому? Бо потребує спеціальних умов роботи. Це – повністю незрячі люди чи люди з вадами зору.
Раніше попит на роботу серед цієї категорії осіб задовольняли завдяки замовленням на певні некваліфіковані роботи: при обласних осередках УТОС діяли власні підприємства, де їх і виконували.
У кращі часи на подібному підприємстві при луцькому осередкові УТОСу трудилося 400 людей. Активна його робота припала на 80-ті. Ще у 90-х воно більш-менш трималося. Зараз цих пропозицій – обмаль. Нині саме утосівці складають картонні коробки для взуття на замовлення місцевих підприємств. І це чи не єдине заняття.
А як бути тим, хто не бачить, але прагне знайти роботу за фахом?..
Саша йде на роботу
Історія про Сашу Каптура з Луцька мала чималий резонанс у читачів волинських медіа. Відтоді «Перший» стежить за його долею. Коли ми побачили, що луцький спортивний центр запросив Олександра на роботу і розповідає про нього в інстаграмі, вирішили розпитати, як це вдалося.
Як виявилося, це – результат небайдужості не однієї людини.
Якось на розмову в обласний осередок УТОС, де намагаються вирішувати проблему з працевлаштуванням, запросили фахівчиню з рекрутингу міського центру зайнятості.
Рекрутинг – відносно нова послуга державної установи, яку всі звикли звати «біржею праці». Ці фахівці шукають роботу за бажанням клієнта і не обмежуються тими, хто став на облік у ЦЗ. Вони працюють над певними окремими історіями: наприклад, коли у людини є рідкісна професія, або вона має низку причин, що заважають їй працевлаштуватися. Рекрутери є посередником між роботодавцем та людиною. За потреби – коригують резюме, ведуть перемовини з тими, хто може надати роботу.
Нова історія Саші Каптура почалася з того, що він не потрапив на цю робочу зустріч у місцевому УТОСі. Але рекрутерка (завідувачка сектору рекрутингу відділу взаємодії з роботодавцями Луцького міського ЦЗ Наталія Возняк) лишила свої контакти цій організації. Їх передали Олександрові, ще за трохи він прийшов у центр зайнятості заповнити анкету.
Наталія чула історію Саші раніше. В УТОСі їй розповіли детальніше про його досвід. Ще більше подробиць розказав він сам.
– Відразу відкрила вакансії у динаміці з початку року, щоб побачити, куди потрібні масажисти не лише зараз, а й трохи раніше. Наша служба вже має певну репутацію, ми можемо сказати роботодавцеві: зверніть увагу на цю людину, ми вам рекомендуємо саме цього фахівця – і вони прислухаються до цієї думки. Зателефонувала у кілька салонів. Розповіла про досвід Олександра. Усім казала одну фразу: «Люди, які не бачать очима, бачать руками, Бог дає їм особливі чуттєві руки. У Олександра є вже практика, він реабілітолог за освітою, з нього буде золотий масажист». Був салон, де ніби це почули, взяли його телефон, але йому не передзвонили попри обіцянку. Я знову нагадала салону про цю людину. Жодного дзвінка. Така-от «чемна байдужість». І так буває, – каже Наталія Возняк.
Коли вона звернулася до директорки оздоровчого центру «Body Balance» Юлії Панасюк, та відповіла: «Хай він нам зателефонує».
Саша каже, що надії великої не плекав. Він чимало разів чув відмови або ж просто бачив ігнорування навіть в елементарному спілкуванні.
– Юлії я зателефонував у п’ятницю, вже у понеділок був тут і робив їй масаж. Вона пообіцяла набрати мене наступного дня. Але вже буквально того ж вечора раптом дзвонить і каже: «Ми вас беремо», – розповідає він.
ЧОМУ ВОНИ КАЖУТЬ «НІ»?
Роботодавці найчастіше відмовляють у працевлаштуванні саме незрячим чи людям з вадами зору, каже директорка облосередку УТОС Світлана Терпелюк. Усе тому, що їх лякають потенційні перевірки. І саме це небажання нести відповідальність (а з іншого боку – можливість для перевіряльників зайвий раз ставити вимоги до бізнесмена) породжує бар’єри, які заважають знайти роботу тому, хто не бачить.
– Якщо роботодавець бере до себе людину з вадами зору, він повинен виконати багато умов. Наприклад, обладнати їй спеціальне місце для роботи, призначити працівника, який буде їй допомагати тощо. Вони б і раді були працевлаштувати незрячих, однак бояться перевірок. Є ще один нюанс: коли дають групу інвалідності зору, людина отримує від МСЕК (медико-соціальна експертна комісія, – ред.) так звану індивідуальну програму реабілітації. Іноді у тій програмі прописують, що вона, наприклад, «потребує стороннього догляду». Роботодавець це читає – і це його відштовхує від ухвалення рішення, – пояснює Світлана Терпелюк.
А навіть якщо й не відштовхує, то, щоб уникнути штрафів за невиконання нормативів, прописаних МСЕК, підприємці часто уникають офіційного працевлаштування людини з інвалідністю.
Так закон з одного боку – регламентує працевлаштування, з іншого – має низку моментів, які насправді цьому заважають.
Ось чому добрі наміри багатьох так і лишаються намірами. Бо чуйність пасує перед бюрократією.
В оздоровчому центрі «Body Balance» у Луцьку
Робіть, як Юлія
…Ми йдемо до Саші Каптура на роботу. Застаємо його у масажному кабінеті центру.
За час, відколи ми не бачилися, Олександр помітно змінився: значно посміливішав, упевненіше говорить і не приховує задоволення від того, що дійшов до цілі, яку ставив. І вже окреслює наступні.
Робоче місце нагадує його «кабінет» у кімнаті: тут масажне ліжко, а поруч шафа з усім необхідним для масажу. Він добре орієнтується у просторі й не потребує допомоги в роботі.
Разом із директоркою центру Юлією вони сідають на килимки у фітнес-залі й розповідають, як працюється. Обом.
Юлія Панасюк має більш ніж десять років досвіду в цій сфері. Була тренером із функціонального фітнесу в низці закладів Луцька. Давно думала почати свою справу чи зайнятися окремим проектом з нуля, але заважали страхи не здолати бар’єри, які поставатимуть.
Згодом від однієї з клієнток Юлія отримала пропозицію затіяти «щось своє», і це стало поштовхом.
– Я прийшла сюди з нового року і спочатку просто працювала сама з двома клієнтами, паралельно тут дороблювали ремонт. Зараз наш центр на етапі становлення. Я побачила, що людей веде у подібні зали не просто намір схуднути, а бажання мати добре здоров’я. Ми хочемо, щоб сюди могли прийти всі: і ті, хто давно займається спортом, і ті, хто не наважується, бо думає, що має якісь для цього обмеження. Немає обмежень для людини, яка хоче бути здоровою, – розказує вона.
Центр надає чимало послуг: від функціонального фітнесу – до сальси для дорослих, послуг фізіотерапевта і масажу.
Про масаж. Масаж тут робитиме Олександр Каптур.
– Чому ви запропонували співбесіду Саші? З якою думкою? – запитую директорку салону.
– Я думала про те, що нам треба хороший масажист. Чесно. Так само, як не має бути обмежень, щоб зайнятися своїм здоров’ям, їх не має бути, щоб працювати за покликанням, – відповідає Юлія.
Найперше Олександр зробив масаж Юлії, потім ще одному з тренерів закладу. І цього було досить, щоб у «Body Balance» запропонували йому роботу.
Наразі тут добирають колектив, готуються до повноцінного старту в роботі. Олександр шукає собі клієнтів. Центр пішов йому назустріч і в оплаті праці. Домовилися про вигідні для нього умови (60% від вартості масажу він залишає собі, 40% – віддає роботодавцеві), аби це було додатковим стимулом працювати. Поки виходить на роботу у певні дні та години. У спортивному центрі кажуть: запропонували Саші офіційне працевлаштування.
– Ми всі пливемо за течією, а Саша – проти, – розповідала колись про Олександра його мама Наталія Каптур.
Історія про те, як Олександрові Каптурові з Луцька вдалося знайти робоче місце і яку дорогу до того пройти, – теж про те, як плисти проти.
Тільки плив він тут не один.
Дійти до роботи чи повернутися додому Олександрові допомагає або мама Наталія (батьки неабияк підтримують сина), або хтось зі служби супроводу незрячих, яка діє в Луцьку. Наразі він уже вільно орієнтується у приміщенні оздоровчого центру. Практично не потребує сторонньої допомоги. У масажному кабінеті – сам собі господар.
Ті, кому Саша вже встиг зробити масаж, – задоволені його послугами. Комунікувати з колективом йому вдається без проблем.
Так луцький спортивний центр зробив те, що не можуть інші.
* * *
Наразі у луцькому осередку УТОС – 496 людей, які або не бачать зовсім, або мають проблеми із зором. Лише 10% із них працевлаштовані.
– Йдеться не про заробіток. Тут робота – радше як моральна потреба людей не бути у чотирьох стінах, приносити користь, – каже Світлана Терпелюк.
Після зустрічі з рекрутеркою роботу запропонували трьом лучанам. Крім Саші Каптура, це ще й Оксана Лук’янчук, яка теж є масажисткою і працюватиме у салоні, а також Зіна Шумчук, яка матиме робоче місце у департаменті соцполітики Луцької міськради. Ще троє лучан отримали пропозиції, але з певних причин на них не погодилися.
ПС. На прохання Олександра, лишаємо тут його номер телефону, позаяк після публікації чимало людей шукають його координати чи адресу луцького центру, в якому він працює. Тел: 0954016597
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА
*Матеріал опубліковано в рамках програми «Журналістика рішень для локальних медіа», яку реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
