Асю Волиняночку раніше знали як активістку Євромайдану та єдину жінку-десятницю у «Першій Волинській сотні», нині ж – як потужну волонтерку в Туреччині. Родина називає її Хюррем-султан. Ольга Доган – справжнє ім’я володимирчанки Асі.
Про волонтерку з Волині пише ВолиньPost.
«Ця жінка – душа. Будучи за кордоном, для Збройних сил України Ася робить неймовірно багато. Я інколи дивуюсь, як вона знаходить усе необхідне й організовує роботу там, у Туреччині. Уявляю, як їй болить, що вона не з нами, але вірю, що її гріють фотозвіти хлопців», – ділиться враженнями від співпраці з Асею відома луцька нотаріуска та волонтерка «Волинь SOS» Наталія Ариванюк.
«Я – мисткиня. Попри сталеві погляди та активну життєву позицію, моя душа – мистецтво. Пишу картини, займаюсь рукоділлям, та найбільша моя любов – писанкарство. Квартира у нас теж нетипова: вся в українських рушниках і писанках. Хтось таке бачив у Туреччині?» – натхненно розповідає Ася.
Спокійно творити і займатися хатніми справами, каже, таки не судилося. 24 лютого, коли росія розпочала в Україні повномасштабну війну, у жилах Асі закипіла бандерівська кров. Жінка, довго не думаючи, почала діяти.
«На Волині та в Україні загалом у мене залишилися рідні та друзі. Щоправда, про війну дізналася не від них, а з новин. Був шок, але треба було щось робити. Почала писати в соціальних мережах і зібрала таким чином людей на протест. Розчесала коси, одягнулась і поїхала до Генерального консульства рф у Стамбулі», – ділиться волинянка.
Людей, каже, було багато, адже початок повномасштабної війни в Україні викликав шок навіть у турків, хоч ті нині намагаються зберегти нейтралітет.
«На жаль, у Туреччині дещо не таке ставлення до ситуації, як у Польщі, наприклад, чи у Європі загалом. У них політика така: росія чинить погано, війна – погано, путін – теж недобра людина, але Україну та росію посварила Америка», – пояснює Ася.
Протест, зауважує володимирчанка, здавався зовсім несуттєвою допомогою, хотілося у військо. Утім друзі-воїни жінку таки відмовили, аргументувавши так: «Асю, як буде вкрай необхідно – приїдеш. Наразі ти нам потрібна як волонтерка».
З’ясувавши, що захисникам потрібно насамперед, жінка миттєво взялася до роботи. Потреб і на початках, розповідає, було дуже багато. Крім того, у Туреччині – багато біженців, які теж потребували допомоги.
«Ми робили все, що могли: шукали, пакували, відправляли медикаменти, амуніцію, їжу. Весною чоловік мене не бачив фактично. Казав інколи: «Асю, досить», бо хотів, щоб я відпочила, а не через те, що не розуміє мене. Я ніколи не приховувала свою позицію щодо росії, ніколи не була ніжною та милою дівчинкою. Він закохався в бійчиню, тож здивований не був. От нас називають "нациками" і ми віджартовуємось, а я справді – "нацик"», – усміхаючись, ділиться Ольга.
Читайте також: За день діти з Волині назбирали 9 тисяч гривень на ремонт авто для військових
Хоч і турецькою мовою Ася володіє недосконало, проблем із комунікацією не виникало жодного разу. З назвами медикаментів легко складається, мовляв, адреналін він і всюди – адреналін. До того ж, розповідає, при лікарнях часто працюють біженці з України або перекладачі, тому знайти спільну мову вдається скрізь.
Щоправда, волонтерити за кордоном стає дедалі складніше. Проблеми, пояснює, насамперед через логістику. На українській митниці, каже Ася, виникає чимало зайвих питань, а возити «волонтерку» з Туреччини – справа й без того не з легких. Крім того, люди виснажились і менше донатять. Попри те, волинянка продовжує допомагати. Наприклад, днями разом з іншими волонтерами відправили для бійців ЗСУ 200 кілограмів зимової уніформи.
Працює Ольга й досі ледь не 24/7. Річ у тім, пояснює, що Стамбул – надто велике місто, а, отже, багато часу мусиш витрачати на дорогу.
«Стамбул – далеко не Луцьк і навіть не Київ. Місто, яке має протяжність понад 200 кілометрів, з населенням 26 мільйонів людей. Щоб доїхати до місця, де продають амуніцію, треба півтори години, за умови, що не буде заторів. Потім треба домовитись, порахувати, поторгуватися, бо я ж нормальна людина (усміхається, – ред.). Забрати, завантажити це все. А ще зважте, що турки – скупі. Коли в Україні клієнт купує на тисячі доларів – його ледь не облизують, а тут зовсім не так», – зазначає Ася Волиняночка.
Читайте також: На Волині діти зібрали 400 тисяч гривень на антидрони
Нерідко жінка допомагає українській армії й фінансово. Гроші заробляє від продажу своїх виробів. Чотири місяці, ділиться, не могла взяти пензель до рук, але коли зрозуміла, що творчість можна конвертувати в донати, взялася до роботи.
«Чоловік теж на ЗСУ донатить. "Віджала" в нього банківську картку. Кажу йому: "Віддам, коли війна закінчиться, тоді і одяг закину пратися"», – жартує Ольга Доган.
Облишити волонтерство думок не виникало, бо за перемогу треба боротися усім. Жінка розуміє, що перераховувати гроші на армію стає дедалі складніше, утім зайвий раз нагадує: «Нині немає великих чи малих донатів – важлива кожна копійка. Ціна філіжанки кави дорівнює ціні флісової шапки для наших хлопців і дівчат».
А щоби швидше перемогти, українці та українки, на думку володимирчанки, повинні вбити росію у собі, а от термін «русофобія» вважає невдалим.
«Фобія – це ірраціональний страх. А я росіян не боюсь. У мене нехай буде «русоненависть». У будь-якому випадку ми їх недостатньо ненавидимо і зневажаємо – факт. Хочу, щоб українці говорили українською, бо «какая разніца» мене досі вбиває. Як їх відрізнити від росіян за кордоном, наприклад, якщо і ті, і ті живуть all inclusive? Або, навпаки, буває, коли чуєш російську і думаєш, чи то допомогти, бо біженець, чи то в лице плюнути», – ділиться волонтерка.
До слова, у Туреччині росіян – багато. Російських волонтерів, каже Ася Волиняночка, не бачила, а ось перекупників військової амуніції з початком «могілізації» в рф з’явилося чимало.
«Я всіляко показую, що я українка. Жовто-блакитна символіка, футболка з шевроном «Азова», будь-що, аби мене не сплутали з росіянкою! Їх у Стамбулі дуже багато. Скажу чесно, я їх відверто провокую, бо таки хочеться втулити, а причину ж треба», – усміхаючись, продовжує Ася.
Коли Україна переможе, волинянка запевняє: приїде на Волинь цілувати рідну землю і надихатися на творчість.
«Нині ж хочу якомога більше допомогти солдатам. Вище голови не стрибну, втім робитиму все, що в моїх силах.ьМожливо, повернусь в Україну і до перемоги, якщо побачу, що тут, у Туреччині, від мене більше немає користі. Берці, форма і рюкзак – у мене спаковані. Щойно хлопці напишуть, що потребують моєї допомоги на фронті – приїду», – наприкінці розмови зауважує Ася.
Текст: Ольга ВОЗНЯК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Співали і на ставку, і під магазинами». У Локачах дівчата з етногурту зібрали сотні тисяч на армію
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
