Військовослужбовцю 100 окремої механізованої бригади Роману Бернікову — 20 років. До 17-ти років він жив у Краматорську, пережив окупацію міста у 2014-му. А вже в 19 років хлопець добровільно став на захист країни й отримав поранення на фронті.
Нині військовий із позивним "Донбас" є студентом Волинського національного університету імені Лесі Українки, де вивчає "Національну безпеку". Суспільне поспілкувалося з бійцем напередодні Дня захисників та захисниць.
— Романе, ваша мама з Волині, тато з Львівщини. Ви народилися в Краматорську?
Дуже цікава історія. Вийшло так, що моя мама з Володимира на Волині, до Краматорська вона поїхала працювати. Батько в мене з Львівської області, він проходив службу у Краматорську. Вони з мамою були двоє україномовних людей, які жили в Донецькій області.
Мою маму і дядька часто називали "западенці". Це було незвично для мене, бо я не розумів, що це означає. Нас так вчили в школі, що ми є один народ і немає різниці з заходу країни ти чи зі сходу.
— А в школі українською викладали?
В школі завжди було обов'язково розмовляти українською. А вже, коли ти виходиш зі школи, то ти розмовляєш російською. Я знав обидві мови. Були деякі, але більшість моїх друзів з Краматорська нормально до цього ставилися, коли я переходив на українську.
У 2014 році було трішки важче, тому що суспільство поділилося на два таких табори. Були свої "гниди", які були зрадниками, і були проукраїнські. Проукраїнських, слава Богу, було набагато більше. Цей рух опору він дуже добре тоді протидіяв російським військам, які називали себе "зеленими чоловічками".
До цих пір пам'ятаю цей день. Це була весна, четвертий клас. Ми з мамою збиралися в школу і тут ми бачимо летить такий великий гелікоптер. І ми чуємо, як горить Слов'янськ. Це дуже поруч, міста вони не далеко один від одного. І ми дивимося, просто все в диму. Я кажу: "Мама, мамо, що сталося?" Вона каже: "Здається, сталася війна".
— Цих декілька місяців окупації, під якими був Краматорськ у 2014 році, ти залишався в місті з мамою?
Нас росіяни розвернули на блокпосту. Потім почали стежити за нами, бо ми принципово спілкувалися українською. Вони збиралися нас вести "на підвал".
Досі пам'ятаю історію, як стояли на футбольному полі з хлопцями. Ми просто гралися у футбол, нікого не чіпали. Ми майже з окупантами не розмовляли, бо нам було страшно з ними розмовляти. Ми стоїмо і бачимо, як їде якийсь танк. Вилізає звідти "чудовисько", я його так називаю, тому що він був окупантом. Я не вважаю його людиною. Він вилазить і каже, щоб ми принесли йому води, інакше він нас розстріляє. Ми тоді злякалися, почали бігти. От після цього я зрозумів, що ці люди не є нормальними. Вони вороги, вони хочуть нас знищити. 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, заходила десантно-штурмова бригада. В мене 6 липня, День народження. Я тоді думав, що закінчилася війна.
— Ти школу закінчував у Краматорську?
Так. У 2021 році я закінчив навчально-виховний комплекс №32. Здавав ЗНО в Краматорську. Хотів стати військовим.
— Як ти потрапив до війська?
На початку повномасштабної війни я три рази ходив у військкомат в Краматорську. Мені було 17 років. Мене тричі розвертали. У 18 я пішов уже у Луцьку у військкомат. Мені відмовили. Мені 6 липня виповнилося 19. Я пішов у військкомат, мені кажуть: "Ну ти задовбав, добре, куди ти хочеш?". Я кажу, що куди-небудь, аби якось допомагати.
Я пройшов навчання у місті Рівне, нас готували за програмою десантно-штурмових військ, потім я вже за розподіленням потрапив в "сотку". Став помічником гранатометника. У мене було злагодження в бригаді, тоді я поїхав у Серебрянський ліс, це недалеко від Краматорська.
— Поранення отримав в Серебрянському лісі?
Ні, поранення я отримав в населеному пункті Очеретине, на Авдіївському напрямку. Це якраз той момент, коли "сотка" поїхала на Авдіївку. Отримав я під час мінометного обстрілу. Біля мене впало шість мін. Але я вижив чудом. Я тоді стояв на позиції, 4 міни пропустив і вже дві останні мене зачепили.
Майже все прийняв на себе бронежилет, каска, але один осколок зайшов мені в ногу, пройшов низ і знищив мені нерва. Я спочатку собі швидко накинув турнікет, це для мене був шок, я так злякався. Якимось чудом на адреналіні підірвався, забіг в бліндаж, там були наші хлопці, залатали мене. Я їм дуже дякую, ми з ними сиділи в такому маленькому бліндажі, він був накритий гілочками, тому що ми його копали нашвидкоруч, нас обстрілював танчик, якимось чудом, слава Богу, не задів, але це було дуже близько. Ми чули, як цей танковий снаряд розривається недалеко від нас. Він тоді нам ще вхід засипав трішки. Один з військових мене прикривав собою, я йому дуже вдячний за це.
Коли мене передали медикам, а поранення було в ногу, я так просив лікарку, щоб не різала мені штани, бо я їх тільки купив. Це така болісна історія для мене. Я ледь не плакав, так було шкода (сміється — ред.) Вона насварила мене і сказала, як ми її "задовбали" зі своїми штанами.
Я дуже дякую 47-ій бригаді, вони мене відвезли в Покровськ, там лікарі питали, як я взагалі ходжу. Потім я лікувався у Дніпрі, де мені сказали, що потрібна операція. Я тоді був дуже втомлений, тому що ми не спали майже 5 діб. Були постійні бої, намагалися зупинити росіян будь-яким способом, тому що вони зробили дуже цікаву тактику. Вони мобілізованих кидали як м'ясо, а їхня "спецура", поки ти відбиваєш це м'ясо, намагається зайти тобі в тил і знищити тебе з тилу. І виходить так, що ми працювали завжди у цій обороні на 360 градусів.
Проблема була в тому, що не було нормального злагодження з іншими підрозділами. Часто бувало таке, що ДРГ їхні намагалися зайти. Так само в Серебрянському лісі. Там була гра зі смертю кожен день. Тому що там, якщо міна не впаде, то дерево може прибити. А якось не хотілося піти на війну і вмерти від того, що тебе дерево прибило.
— Ти з гумором до всього ставишся, але насправді це дуже страшно.
Мої побратими завжди вчили, що треба до всього ставитися з гумором.
— Після лікування, ти був на реабілітації на Волині?
Так. У мене працює реабілітологом друг, він мені дуже сильно допомагав, тому що я дуже довгий час не міг звикнути до цього всього. Мене лякав навіть звук мопеда, який їде, а я думаю, що це летить дрон. Це вже були звички, які в мене спрацьовували і я не міг нічого з собою зробити. Намагалися, щоб я спілкувався, мене водили в університет до моїх друзів. Мені виписали антидепресант, який я досі приймаю. Виписали мені якісь снодійні, щоб я спав. Бо я досі сплю 4-5 годин, більше не можу. А коли приїхав, я взагалі не спав.
— Можливо, нас зараз слухають військовослужбовці, які в подібній ситуації.
Хлопці, якщо ви мене чуєте зараз, запам'ятайте, ніколи не соромтеся своїх проблем. Краще скажіть, що у вас болить голова, ви не спите, раптом чуєте якийсь голоси в голові, скажіть про це. Не соромтеся цього. Вам, лікарі, нададуть допомогу для того, щоб ви потім жили це життя нормально.
— Під час служби вдавалося ще якось поєднувати це з навчанням?
В університеті всі були шоковані, коли я пішов воювати. Коли приїхав в Донецьку область, подзвонив куратору і сказав про це. Одного разу був такий випадок. Мені написали, що там практична робота, обов'язково всім бути. Я приходжу, кажу: "Командир, мені треба старлінк". Я в шоломі, у балаклаві, в броніку. Викладач думав, що то фільтр такий. А тоді, як бахне! Точно не фільтр, кажу. Прослухав пару, пішов назад на позиції.
— Зараз лікування вже завершено?
Я пройшов військово-лікарську комісію і зараз мені дали направлення на МСЕК. Продовжую навчатися в університеті, зараз на третьому курсі.
— Перед інтерв'ю ти казав, що ти бережеш прапор український свого дядька?
Так. Це прапор з Криму 2014 року, з Керчі. Це дуже для мене пам'ятний прапор, тому що дядя тоді був в Криму. Почалася російська окупація Криму, росіяни скинули цей прапор, дядя забрав його, склав і приїхав назад в Донецьку область. Через деякий час пішов служити добровольцем. В 2022 році, це було весною, він загинув, він отримав орден за мужність ІІІ ступеня та "Почесного громадянина міста Краматорськ".
— Як ти думаєш, наше суспільство зараз, я не маю на увазі військових, достатньо робить для перемоги?
Давайте бути чесними: більшість суспільства вже давно забули про війну. Для них це як АТО-2. Мене не чіпає і все. Значить це добре. Моя хата з краю, я нічого не знаю. І ось починається такий дисонанс, тобто, що всі хочуть якоїсь там міфічної перемоги, але для цього є військові і все. Хай вони якось там справляються.
Війна — це не тільки окопи, війна це інформаційна війна. Тобто росіяни зараз дуже цим добре користуються, вони людей між собою сварять, наприклад, знову намагаються поділити Україну. Це їхня улюблена тактика. Так само це війна економічна. І хто перший дасть слабину, той і піде вниз.
— Романе, своє найближче майбутнє ти бачиш у війську чи цивільному житті?
Я би хотів працювати з цивільними, щоби адаптувати їх до військових. Бо коли ти повертаєшся, там взагалі все інше. Мені дуже важко було з цим усім впоратися. Деякий час я взагалі не розмовляв з людьми, тому що мені було морально важко. Мене витягнула моя мама, мій кіт, тому що він для мене найкращий "антистрес", мій брат Родіон. Мене завжди підтримували мої побратими, мої друзі, які зараз служать.
— 1 жовтня День захисника і захисниці. Ти, до речі, як ставишся до жінок і дівчат у війську?
З повагою. Скажу чесно, не хотів би бачити жінку на полі бою. Мені хочеться, щоб вона сиділа десь тут, відпочивала. Чому чоловік, такий качок, тут сидить, а жінка така маленька, вона б'ється на полі бою? Я вважаю, це несправедливо.
— Ти зараз маєш нагоду звернутися до всіх тих, хто теж вибрав такий самий шлях, як ти, захищати країну.
Хочу подякувати кожному з вас за ту працю, яку ви робите. Дякую, за те, що ви не побоялися цього. Націю треба зберегти і треба берегти все, що в нас є. Дякую за захист. Слава Україні!
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
