Житель села Ветли Олександр Мацько із 2016 року зі зброєю в руках боронить рідну землю від російської навали. Попри отримане поранення, чоловік мріє повернутися на Схід, аби вигнати окупанта з терен України та… показати, де поховані його бойові побратими.
Нині Олександр Миколайович служить у прикордонному відділі «Дольськ» 6 Волинського прикордонного загону, пише газета «Нове життя».
Він – інспектор прикордонної служби, гранатометник. Однак на цій посаді наш земляк відносно недавно – лише із кінця листопада минулого року. А до того він пройшов горнило війни на Півдні та Сході. Спочатку у складі Херсонського прикордонного загону – із травня 2014 року, а потім – як службовець Донецького прикордонного загону. Бо ж у 2016 році за власним бажанням написав рапорт на направлення його у зону бойових дій. Тож усі жахіття тоді ще неоголошеної війни Олександр Мацько побачив та відчув сповна – із листопада 2016-го воював у різних гарячих точках ООС. У 2018 році під Оленівкою отримав поранення. Але, навіть попри це, не погодився відійти на безпечні рубежі.
«Пройшов реабілітацію і виявив бажання залишитися на Сході. Бо там зоставалися мої друзі. Хоча командир пропонував перевести мене в інше місце, спокійніше, та я відмовився. Просто хотів залишитися зі своїми хлопцями. І вони зраділи такому моєму рішенню, бо ж я тоді старшим зміни ходив на «нуль», – лаконічно каже Олександр Миколайович, який як справжній боєць чітко, до дрібниць пам’ятає всі миті й дати несення служби.
Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну нашого земляка застав у Маріуполі. Хоча, як каже чоловік, про те, що стартує новий етап боротьби, вже було зрозуміло за кілька днів до 24 лютого. А ось про те, що відбувалося тоді на Херсонщині, Київщині, Сумщині, оборонці Маріуполя не знали кілька тижнів. Бо ж фактично не мали зв’язку з довколишнім світом. Єдине, що вони могли, – самовіддано нести службу, боронити рідну землю.
Дев’ятого березня ветлівчанин знову отримав поранення. Їх накрило мінометом. Ось тільки від евакуації наш земляк того дня відмовився, поступившись таким правом своєму побратиму.
«Відправив машиною першого заступника начальника застави по роботі з особовим складом, бо у нього було сильніше поранення. Я ж сказав, що йтиму, поки могтиму, хоча поранення було саме в ногу», – розповідає Олександр Мацько.
Ті жахливі перші дні весни 2022-го ніколи не зітруться з його пам’яті. Бо ж це тривало справжнє пекло. То був березень, який навіки забрав багатьох побратимів Олександра…
«Перед нами стояло завдання не допустити ворога до «Азовсталі». Але сили були дуже нерівні. Ми не могли втримати наступ. Тож у Волновасі опинилися в оточенні. Рашисти нам запропонували здатися. Але ми цього не зробили, хоч серед нас були і «трьохсоті». Та ми навіть і не обговорювали таке питання. Ми мовчки виконували свої завдання», – пригадує ті події прикордонник.
На щастя, на підмогу їм прийшли бійці 54-ї бригади, котрі дали коридор оточеним українським воїнам, і ті змогли вийти на безпечніші рубежі. Однак і після цього наш земляк не отримав медичну допомогу. Адже Вугледар уже був не наш. У Благодатному українські бійці знову потрапили в оточення. Але своїми силами змогли пробити коридор і нарешті через кілька днів, аж 19 березня, вийти в Курахове. Щоправда, те все Олександр Мацько вже пам’ятає уривками. Адже отримана 10 днів тому рана до цього часу не була пролікована, нога вже почала розпухати.
«У ніч на 20 березня нас зустріли медики. Мене терміново відправили на операцію. Однак хірург нічого не міг зробити, бо поранення було тяжке. Тож евакуювали в Попасну, де в мобільному госпіталі зробили другу операцію. Далі було Дніпро, третя операція. Ну а після цього відправили вже у Львів. У клінічному госпіталі державної прикордонної служби України мене відразу ж прооперували. Там до мене дуже гарно ставилися, за що я дякую всьому персоналу», – каже ветлівчанин-прикордонник.
Місяць наш земляк пробув у цьому медичному закладі. Далі ж, за висновком лікарів, реабілітацію продовжили аж на 9 місяців. І весь час чоловік мріяв, аби якнайшвидше стати на ноги та повернутися до свого загону. Але вже тоді тривала боротьба за «Азовсталь», взяття в полон його оборонців, зокрема і побратимів Олександра Мацька. Перший Донецький прикордонний загін, у якому ніс службу ветлівчанин, змінив місце дислокації. Як тільки Олександр третього листопада знову ступив на службу, керівник цього загону ухвалив рішення не пускати бійця у зону бойових дій до завершення повної реабілітації. Таким чином наш земляк потрапив у 6 Волинський прикордонний загін, і з 30 листопада служить у рідних Ветлах. Хоча неабияк мріє повернутися на бойові позиції на Сході.
«Мені командир пообіцяв, що як тільки Волноваха буде наша, я туди потраплю першим. Щоби показати, де поховані мої побратими, тіла яких ми не могли забрати тоді, у березні… Вони назавжди залишитися охороняти Волноваху…» – притишеним голосом каже Олександр Миколайович.
Нині ж він стоїть на захисті українських рубежів на іншому напрямку – пильнує, аби не посміли зайти на наші землі вороги з білорусі. Дещо спокійніше від цього на серці матері прикордонника. Адже можна тільки уявити, що вона пережила, коли син шість років воював на Сході. Хоча, як нині зізнається Олександр Мацько, він ніколи рідним не розказував усю правду про пережите, про свої поранення. Змушений був про це повідомити після того, як його побачили в лікарні Дніпра дівчата-односельчанки.
«Тоді брат мені зателефонував і сказав, що краще хай мама від мене дізнається все. Бо ж село є село, швидко рознесеться новина, що я поранений, лікуюся в Дніпрі. То я так і зробив, щоправда, далеко не все розповів. Сказав лише, аби не переживала, що мене просто зачепило легенько», – посміхаючись розказує волинянин.
Адже, попри все пережите страхіття, чоловік досить оптимістично налаштований. Щодо можливого наступу з білорусі, упевнено каже:
«Якщо надумають посунутися, зустрінемо добре. Ми їх не боїмося. То хай вони нас бояться. Бо ми – на своїй землі! І обов’язково захистимо її. Вам усім за нас соромно не буде!»
Однак усе ж Олександр Мацько мріє про те, що довго на Поліссі не затримається, і, як тільки поправиться здоров’я, повернеться туди, де був, на Схід. До своїх хлопців, які за роки стали його другою сім’єю. Ось тільки, згадуючи про них, голос нашого земляка стає дещо сумним. Бо ж тривожить його один важливий фактор.
«Чимало із моїх побратимів – російськомовні. Вони залишили у Маріуполі свої домівки, рідних. Але вони – палкі патріоти України. Вони ж самовіддано воювали за Батьківщину. І дуже прикро, що у Львові вони боялися навіть вийти в аптеку, бо на них дивилися «вовком». Тому переконаний: поки що це питання не треба так гостро ставити. Нині найголовніше – звільнити наші українські землі. І ми це обов’язково зробимо. Іншого варіанту навіть ніхто не розглядає», – підсумовує відважний ветлівчанин.
Наталія Муха
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
