Фільм про Василя Стуса «Заборонений» можна бачити на великому екрані. Черг нема. Розказати справдешню історію про Стуса у рік, коли його адвокат Медведчук тріумфально «зайшов» у парламент – надважливо.
Поява «Забороненого» на екранах спровокувала низку дискусій: надто художній, не вдалося відобразити історичне тло і так далі. Скільки людей, стільки думок. «Перший» вирішив піти на перегляд «Забороненого» усією редакцію. А потім розказати вам свої враження.
«...І гарна пісня вкінці». Олена Лівіцька
Я так і сказала колегам: «Сиділа і згадувала фільм «Поводиря». Чомусь там я думала про епоху. Про трагедію. Про масштаби».
Тут я думала про те, як би я сказала другові: «Василю, ходімо зі мною в магазин». А може: «Чуєш, пішли в магазин». Мені різала вухо якась надто правильна українська.
Я думала про перуку на Аллі Горській. Боже, нащо та перука?
Про те, що авторами серіалу «Чорнобиль» краще вдалося передати Совєтський союз, ніж тим, хто в ньому жив.
Я впізнавала Стусову біографію. Навіть самого Стуса, бо актор (Дмитро Ярошенко) схожий «до мурашок».
Дійшло до суду. Зраділа. Сцену з Медведчуком лишили. Хоча б то ще розказала, як склалася доля тих, хто Стуса садив, гноїв і вбив. Але лишімо то Кіпіані. У нього виходить ліпше.
Табірні сцени - сірі, жорсткіші, менш театральні і тим, здалося, щиріші. Працівники табору Журавльов та Кузнєцов (Олег Масленніков та Володимир Салій) – якраз такі, що їх хочеться чи то задушити, чи то вивезти на безлюдний острів.
«Нащо ця фігня про геїв? Вона заважає сприймати Стуса, - шепотіла про себе збоку Ірина Кабанова. – У Радянському Союзі таке було?».
Я задумалася…
Поки я думала, події у фільмі розвивалися стрімко. Агент Віра Холод (Євгенія Гладій) вже ридала над мертвим Стусом у камері. А дружина Валентина читала малому синові листи. Останньої, до речі, було і багато, і мало водночас.
Після фільму ми навіть спорили – чому ридала. Хтось казав, що вона його любила. Хтось доводив, що вона просто провалили завдання.
«От бачте, значить все спрацювало, раз кожен у фільмі побачив своє! Художній же…» - додав наш главред.
* * *
Можна до безкінечності шукати мінуси. Але важливо інше: коли Стус конав у камері, голодував, йому пропонували варіанти порятунку, а він тішився, що зошит із його віршами (збірочку «Птах душі») передали за кордон.
«Значить птах полетів», - сказав Стус, стоячи під променями світла, які падали у вузьке вікно його карцеру. Так і тут: птах полетів. Фільм знято. Він - українською і він про українців на тлі епохи. У нас почали знімати фільми про своє. Ми маємо шанс дивитися щось не про російських мєнтів. І чим більше буде таких птахів, тим краще. І вони будуть кращі, надіюся.
У 1985-му Стус конав у таборі за… вірші. Він писав їх там. Там вмер. У ту пору я збиралася іти в перший клас. Коли чуєш, як звучить ця дата, думаєш, як то було порівняно недавно.
А вкінці була дуже гарна пісня. Саундтрек «Колискова». Може, хтось із присутніх і прийшов у цю залу тільки, щоб послухати, як цю історію «розкаже» «Без обмежень». Нехай. Зате ця людина чуть пустить у себе Стуса. Хай чуть. Хай такого.
«Роздирає дика лють…» Інна Гніздюк
Після перегляду «Іловайська» у мене тремтіли руки.. Після «Забороненого» трясе. І роздирає дика лють.
За безкарність влади, за байдужість, за безвихідь.
А найбільше – за СТРАХ. Страх, який трощив людей, згинав і нівечив їх, змушував забувати себе, забороняв дивитися на небо…
Сірий, липкий, смердючий СТРАХ, який правив балом.
Страх кожного, хто жив тоді і живе зараз..
«Українське кіно, ти ж можеш значно краще!» Віта Сахнік
«Заборонений» - моє особисте кінематографічне розчарування року. Кілька місяців я тішилась трейлерам і білбордам, гадала, яким покажуть Стуса - одну з найцікавіших українських постатей другої половини 20 століття.Так само я чекала хіба на чергову частину «Гаррі Поттера» в дитинстві.
Реальність розчарувала. Автори захотіли показати так багато подій, що в результаті не показали толком жодну. Тільки ти налаштовуєшся відчути момент, як картинка змінюється.
Гра акторів - абсолютно театральна і занадто пафосна для екранів.
А сценаристи втекли не набагато далі за авторів підручників з української літератури і так і не надали образам «людськості». Стус, як і решта героїв залишились просто образами, що говорять мало не римованими віршами.
Особливо дратувала тривожна музика в драматичні моменти. Здавалось, тобі кричать: "ей, ти, нерозумний глядачу, зараз потрібно хвилюватись". Цей прийом, здається, з'явився одразу після того, як кіно почали знімати зі звуком, і давно віджив своє.
Попри все, є один очевидний плюс - те, що кіно про таку людину, як Стус взагалі з'явилось. 5 років тому про це можна було тільки мріяти.
Але, будь ласка, не судіть по "Забороненому" усе українське кіно. У нас є неймовірно атмосферні "Донбас", "Припутні", "Гуцулка Ксеня", зрештою "Іловайськ", більшість ролей в якому взагалі зіграли не професійні актори, а учасники війни з Росією.
Українське кіно, ти ж можеш значно краще, давай, зберись, а я і далі підтримуватиму тебе походами в кінотеатри.
«Не пробрало». Ірина Кабанова
Соромно. Соромно, що не знаю про Василя Стуса більше, ніж показали у фільмі. Бо «не пробрало». Не дотягнули.
Так, моментами щеміло в серці, але таких моментів було лиш два (без спойлерів).
Я дивилась на Аллу Горську і думала: яка жахлива перука. Ну, на перуку уже би не шкодували бюджету, хіба так багато треба?..
Думала: для чого ввели лінію гомосексуалів? Нічого не маю проти спільнот ЛГБТ, але...хіба у СРСР про це говорили? Лишнє. Краще би використали цей час на відкриття глибини головного героя.
Фільм поділений на три частини. Трохи це мені нагадало ідею серіалу «Чорне дзеркало». Там також кожна серія чітко ділиться на частини. Хто не бачив серіалу - не різатиме око.
Вкотре переконуюсь: щаслива, що живу не в Радянському Союзі, а в незалежній Україні.
Тішили вірші Стуса. Таки геніальний поет був. Потішив саундтрек «Без обмежень».
І добре, що в Україні знімають українські фільми. Про історію та про Людей.
Але з нетерпінням чекаю доставку книги Вахтанга Кіпіані про справу Василя Стуса
«Шаровари оптимізм і Вікіпедія». Юрій Ричук
Я той, хто знає тільки те, що нічого не знає. Я не знаю творчості Стуса. Його біографію – тільки з залишків записаних у пам’ять шкільних файлів. Знаю, що замордований пізнім більшовизмом, особливо цинічним і підступним. Тим, який вбив Івасюка і Симоненка. Вірш знаю тільки один: «Сто років як сконала Січ». Хороший вірш.
Але Стус лишався для мене бронзовим пам’ятником. Тим більше я хотів подивитися фільм і чекав прем’єри. Бо часто саме байопіки здіймають хвилю інтересу до людини/епохи/явища. Прикладів багато, у кожного, впевнений, свій топ таких картин.
Але усі вони – про живих людей «на тлі епохи». Кінематографічними засобами – сценками з життя, діалогами, зрештою навіть операторськими планами і музикою – тут малюють повноцінну людину. Пояснюють її вчини і погляди. Розкривають характер. Досліджують зміну переконань.
А що ж «Заборонений»? Це фільм про героя статті зі шкільного підручника. Там заголовок «Василь Стус — незламний лицар правди і свободи». І перше речення: «Понад усе Василь Стус любив Україну». Ага.
…Для мене успішне кіно – це те, якому повірив. Прожив його разом з героями. Хвилювався. Стискав кулаки. По справжньому плакав…
Ні, автори «Забороненого» старалися. Пробували показати нам живого Стуса, який кричав і злився, кохав ревниву дружину. Автори фільму пробували бути в тренді, показавши нам геїв і навіть раз - справжні цицьки. Автори фільму пробували відтворити дух епохи, «зістарюючи» карди… Здавалося б: що тобі ще треба, цинічний ти глядачу!?!
Натуральності!!!
Я б змирився з художнім домислом (його, зрештою, мені можна було б втюхати навіть без відома). Я б змирився з недосконалим реквізитом і дешевими декораціями. Я б змирився навіть з зовнішньою несхожістю акторів на їх героїв (з цим, до речі, якраз все гаразд: постаралися. Несхожий тільки Медведчук).
Але я бачив дерев’яну гру акторів. Я слухав вивчені ними пафосні і стерильно літературні фрази. Я спостерігав за чорно-білими людьми, чітко поділеними на хорошихі поганих.
І кривився від лубочності і двовимірності…
Від «встати і піти» врятувала Вікіпедія. Я звіряв з нею історичні факти з фільму. Читав статті про Стуса, Горську, Параджанова, самогубцю-патріота Макуха… І розумів, що знаю тільки те, що нічого не знаю.
Прикро, але українське кіно все ще не виросло «з личаків, із шаровар, з курної хати».
«Він багато віддав за те, щоб його почули». Людмила Яворська
Для мене «Заборонений» - це два окремі фільми. Один - велике ШО-НЕБУДЬ. Інший - абсолютна його протилежність. Тому, якби мене спитали, чи йти на цей фільм, я б з абсолютною впевненістю порадила: однозначно йти, але спізнитись на 40 хвилин і почати перегляд з третьої частини.
Про ЩО-НЕБУДЬ. Розумію, що автори хотіли ввести в атмосферу, в тогочасні "розклади", познайомити з дружиною Валентиною і їхнім великим почуттям. Але... в результаті вийшло таке собі "довідково". Не зачепило, не переконало. Реквізит штучний, перука на голові Горської зробила домінуючим єдине бажання: залізти в екран і зняти її.
Події нарубані так грубо, що не дають шансу перейнятися долею героїв. Таке враження, що економили час і вийшла нарізка якихось документальних епізодів, а не кіно.
Але третя частина - це зовсім інша історія. Самодостатня окрема історія, яку не просто варто, а необхідно побачити. Замордований в’язень Стус, зморений розчаруванням, психологічним тиском, голодуванням, і при цьому такий сильний, такий переконливий.
Актор зіграв круто. Голос - окрема історія (думаю, авторам варто було б зробити якийсь промоційний проект і начитати цим голосом всі вірші Стуса. Я б заслуховувалась)...
Сюжет, розвиток подій - все круто. Кагебістка і її неоднозначна роль в фільмі - теж переконливо зіграно. В цю частину фільму я повірила, пережила її, відчула і мурахи, і сльози в очах.
Але головний підсумок фільму: допишу зараз оце і візьмусь читати Стуса. Він багато віддав за те, щоб його почули.
«От як він ще мав сили писати таке!?» Наталка Хвесик
Я оцінюю фільми за принципом «зачепило/не зачепило». У випадку фільму «Заборонений» було багато моментів, коли зачепило. (Були й інші враження, але зосереджусь на цих).
Зачепив Стус, який був якимсь іншим, ніж я собі уявляла. Він завжди був для мене чорно-білим портретом у підручнику, а тут - живий. Правда, якийсь час я не могла зрозуміти, кого нагадує мені актор. Згодом дійшло: луцького адвоката Олега Лягутка.
Зачепили вірші, уривки яких час від часу лунали.
"Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi"...
Зачепила сцена, де люди танцюють під слова «Не топчи конвалій», а їх звинувачують у розвагах під антирадянську музику.
Зачепив в'язень, який вивчив 10 сторінок віршів Стуса, разом з комами, лапками та знаками питання. Щоб донести їх на волю, якщо рукопис знищать.
Зачепила фраза «Птах полетів» - коли збірку «Птах душі» майже передали з в'язниці на волю.
Зачепив лист сину із ув'язнення, в якому Василь вчить малого не втрачати віри в людей і життя. От як він ще мав сили писати таке, натерпівшись стільки приниження від людей?!
Зачепило про Донбас - коли Стус сказав, що це майбутнє України.
І до обурення зачепив суд. Нагадав справу Олега Сенцова. Роки йдуть, а нелюди далі нищать людей…
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
