На вихідних біль втрати стиснув серце кожного, хто знав Савчука Миколу Григоровича із села Нуйно. Захисник загинув у вогні війни 20 листопада 2024 року на Запоріжжі, а в останні березневі дні близькі, знайомі й усі небайдужі провели його у вічність на рідній поліській землі. Воїну навіки 49.
Спогади про Героя опублікувала газета «Полісся».
Миколі Савчуку довелося рано подорослішати і взяти відповідальність за маму, брата і трьох сестер, багато працювати і жити окремо від єдиної коханої доньки. Все ж ніякі життєві перипетії не зуміли вирвати з його серця добра й ніжності – він завжди лишався щирою, привітною до всіх людиною. «Не підійде, не заговорить, не запитає, не підтримає», – журилися біля домовини односельчани. Кажуть, його руки не боялися роботи, лишив свій слід у лісі й полі, всіх і все любив, всім пробачав і ніколи не таїв зла. Був надзвичайно трудолюбивим. Таких називають майстрами на всі руки. Та найбільше, видається, намагався реалізуватися як батько – не уявляв свого життя без доньки Надії, яку попри розлуку старанно огортав любов’ю і турботою, й від того був щасливим.
– Я ніколи не відчувала себе позбавленою батьківської уваги. Не було дня, коли тато не телефонував, не питав як справи. При зустрічі завжди обіймав, цілував, цікавився успіхами. Завжди приходив з гостинцями і подарунками в дитинстві, допомагав чим міг у дорослому віці. Не тільки мені, як доньці, але й усім, хто звертався, – розповідає Миколина радість і гордість Надійка. – Ми часто рибалили на ставку. Завжди їздили разом у ліс, який ось уже майже 22 роки росте зі мною – тато посадив його, коли я народилася, адже свого часу працював у лісовому господарстві. З роками там утворилося джерельце, куди прибігали попити косулі. Ми милувалися ними, навіть гладили. Він дуже любив природу, обожнював тварин, оберігав їх, прибирав у лісах. Ходив до церкви і допомагав прибирати її територію. Він був світлою людиною, яка ніколи нікому не заподіяла зла, якої нам не вистачає.
Останні роки Микола жив із цивільною дружиною неподалік Володимира, але часто приїжджав у рідне Нуйно провідати рідних. Під час одного з таких візитів його мобілізували. Попри те, що мав хвору ліву руку й погано бачив на одне око, став у ряди захисників. Після навчання на полігоні проходив службу у лавах 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади, відбивав окупанта на рубежах Донеччини, потім передислокувався на Запоріжжя. Ніколи не розповідав про своє буття на фронті, не нарікав, намагався говорити про романтику польового життя, звірів, але втому й напругу видавали щоразу сумніші очі й все глибші зморшки. Лишень раз батько зізнався доньці, що дивом вибрався з випалюваної ворогом позиції і радів, що зумів врятувати 24-річного товариша. Попри пошкоджені ребра і постійний головний біль продовжував нести службу. До останнього ще мурував плиту «на квартирі», аби побратими мали на чому варити їсти. Ті ж обіцяли берегти Миколу, любили його за безпосередність, легку вдачу й надійне плече.
Надія Давидюк чекала обіцяного сюрпризу, що тато приїде у відпустку, навідається в гості, а натомість отримала сповіщення, що він зник безвісти. Від болю обірвалося усе всередині. А за кілька днів товариш написав, що його немає в живих. Надія домагалася пришвидшити процес розслідування, зв’язувалася із командуванням, слідчими регіону, робила все можливе, аби чимшвидше дізнатися правду. Сподівання в серці доньки жевріли аж доки ДНК-тест не підтвердив страшної вісті – Микола «Дєд» Савчук загинув поблизу населеного пункту Васильківське Запорізької області. Згорів так і не дочекавшись онуків, про яких мріяв. Про загибель захисника також віщували три сни.
– Тато часто мені снився. Якось побачила уві сні, що обрізаю собі волосся – за кілька днів обірвалося його життя. А потім якоїсь ночі він горів і кричав, що його немає. Часто я в снах шукала тата і знаходила, а перед тим, як принесли сповіщення, приснилося, що він прийшов до мене навесні на подвір’я до бабусі. У формі. Обійняв і щось сказав на прощання. Я цілими тижнями не спала, чекала звістки про нього. І він повернувся, але не так, як очікувалося… Тепер нам обом спокійно, – стомленим голосом ділиться пережитим Надія і досі не може змиритися з думкою, як такий жвавий, верткий чоловік, як її татусь, міг загинути…
Іванна ВЕЛИЧКО.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
