Статус «колишній наркозалежний» у нашому суспільстві – своєрідне клеймо. Але є люди, які ламають стереотипи. Один із них – лучанин Іван Гриник. Він будував успішну кар’єру, виховував із дружиною донечку. Але підсів на «голку», втративши ледь не все. Завдяки підтримці найрідніших людей Іван зумів подолати залежність. Тепер намагається приносити якомога більшу користь суспільству, застерегти інших від тієї біди, в якій сам побував.
Рейд проти смерті
Ми зустрічаємося біля торговельного центру у спальному районі Луцька. Іван Гриник – усміхнений атлетичний молодий чоловік. Він – колишній наркозалежний, а зараз готується започаткувати власну справу, один із активістів, які борються із поширенням дурману.
Іван одразу пропонує: «Давай пройдемся по району, подивимся, що і де».
Ми потихеньку чимчикуємо, оглядаючи стіни прилеглих магазинчиків та багатоповерхівок. Раніше я ніколи не зважав на написи на них. Сам в дитинстві писав на парканах різні слова, поки кропивою не відучили.
Зараз, окрім класичних «Пєтя+Катя», є і страшніші написи. Навіть – смертельні. По-простому, це – реклама інтернет-ресурсів, де продають наркотики.
Вже на стіні найближчої 9-поверхівки – перша «афіша» наркомагазину. Іван дістає з пакета балончик і починає замальовувати напис.
Іван Гриник пояснює: «В першу чергу, для мене це – спусковий механізм, бо знаю, що таке залежність. А по-друге, у мене – дочка, якій 12 років. І я розумію, що отак просто без діла сидіти не можу. Я усвідомлюю важкість цієї проблеми, яка може прийти в будь-яку сім’ю».
Поруч із висоткою – невеличкий магазин, біля якого стоїть роздратований власник і розглядає напис вже на стіні крамниці. Це – назва телеграм-каналу із поширення закладок. «Знову намалювали, гади! Вже скільки разів змивав, через день-два – знову! Он хоч машиною перегородив напис, не видно», – обурюється він.
Іван Гриник додає: наркотики стають дедалі доступніші. «Багато різних груп і каналів є у Телеграмі. Чесно, я певний час за цим слідкував. Коли вчитувався у всі ці речі, то вже мені був потрібен ресурс, щоб вилазити звідти! Затягує».
Зараз він та його однодумці, теж колишні наркозалежні, періодично роблять рейди з балончиками з фарбою, замальовуючи інтернетадреси наркоресурсів.
«Люди наші дії сприймають по-різному. Я колись біля свого дому замальовував, то мужик за два кілометри почав кричати: «П…с! Ти, с…а, б…ь, що робиш там?!» Біжить до мене. Я до нього: «Ти знаєш, що це?» А він мені: «Знаю, ти якусь х…ю пишеш!» А я йому пояснюю, що це сайт, на якому продають наркотики. Ну, різне буває. Але більшість, коли зрозуміють тему, кажуть, що молодці».
Обходимо двір за двором. Чи не у кожному виявляємо написи. Іван їх хутко замальовує фарбою із балончика. Киває головою на дитячий майданчик поруч, де бавиться малеча. «Знаєш, якщо хоч один із них не побачить і не спробує – це вже хороший результат», – каже він.
Коли закінчується фарба у балончику, беремо по каві та сідаємо на лавочці у скверику. Тут наша розмова продовжується.
Два боки медалі
Іван, як кажуть, ріс звичайною дитиною у звичайній сім’ї. Тато – військовий, мама – медпрацівниця. Рано одружився, виховували з дружиною донечку. Потихеньку будував успішну кар’єру.
«Спочатку я працював на мийці, мив автомобілі. З часом людина, яка приїжджала мити авто, бачила, що я стараюся, що в мене нормальне ставлення до роботи, запропонувала мені йти до неї на роботу експедитором. Я пішов розвозити товар – продукти харчування. Там же на тій роботі я старався, мене підвищили до мерчандайзера. Далі я став торговим представником.
Начебто й непогано все виходило. Далі були і керівні посади. Я працював керівником торгового відділу у великій міжнародній організації. Після того також схожі посади – виконувач обов’язків начальника філії, керівник структурного підрозділу. Все йшло непогано, все йшло вверх», – ділиться спогадами Іван Гриник.
Але насправді не все було так добре.
«Я живу, начебто непогано все, прийшов якийсь період – я зірвався, пішов напився, загуляв. Присунувся додому, відновився – знов начебто якось себе тримаю в руках. І отака лінія під назвою життя: чик-чик-чик – бах, зірвався. Хоп, вернувся, дальше йду», – каже Іван.
Хоча почалося значно раніше. Спочатку, ще в дитсадку, він спробував сигарети. Згодом настала черга і алкоголю. У школі Іван уже почав цікавитися наркотиками.
«Я розумів, що це – заборонено, і в той же момент не усвідомлював, що це мені шкодить. Тоді я вже почав інколи підкурювати травку. От перший випадок, коли я її спробував. Я тоді не був «дитям вулиці»: сидів вдома, у вільний час займався спортом, і було якесь придавлене таке становище всередині. Дзвінок від двоюрідного брата, він зараз третій термін ув’язнення відбуває, якщо не помиляюся.
– Ти знаєш, що там на вулиці курять такі речі?
– Знаю, але ніколи не пробував.
– Хочеш попробувати?
– Хочу!
Через півгодини ми вже були у нього на районі і перший раз я курив травку»
Тоді Іван керувався насамперед інтересом. Суттєвий вплив справили і тодішні ідеали, на яких рівнялися підлітки. У 90-х це були переважно не космонавти і міліціонери, а представники кримінального світу.
«Мало того, що всі це роблять, так це роблять хлопці, на кого хотів би я рівнятися. Такі чіткі пацани, на перший погляд, незворушні, бандитської зовнішності. Так, було таке уявлення, що якщо щось пов’язане з криміналом, то це – круто. Коли ти «угрюмий», злий і такий «чоткий», то це – круто», – пригадує Іван.
Йому кортіло бути таким, як і ці «пацани». Тож і намагався. Спочатку була марихуана, потім інші наркотики – стимулятори різні, психотропні і психоактивні речовини, алкоголь. Дедалі більше хлопця поглинало це середовище. Намагаючись наслідувати ідеалів із кримінальним ореолом, він почав поводитися аналогічно. Зізнається: романтика про «воровскую жизнь» засліпила. Навіть не замислювався, що «пресуючи» інших, коїть ганебні речі.
«З одної сторони, начебто я вдома й непоганий син. Виконую там різні домашні обов’язки, які мені кажуть, роблю там все, прибираю. Ну, боюсь розчарувати батьків. А на вулиці я отака садистична натура, яка отримувала задоволення від того, що приносила людям шкоду», – посміхається Іван Гриник з сумною іронією.
Найважчий період, «обрив», настав у 25 років. На той час Іван вже п’ять років перебував у шлюбі.
«А от такий момент, як зараз пам’ятаю, це 25 років, на мій день народження. Напередодні ми з жінкою посварилися. Я йшов додому, сподівався, що вона мене прийме, але отримав спалах агресії у свій бік. Я гримнув дверима і пішов. Мені тоді було дуже погано. Приходжу до друга, який вживав наркотики, і він мені запропонував, що зараз в одну секунду я забуду про все. Я говорю: «Давай!»
Тобто це вже був початок ін’єкційного вживання, укол. Перед цим я вживав, тільки не ін’єкційно. Після того, як я вколовся, моя залежність перейшла на новий рівень».
Падіння у прірву
Про те, що відбувалося у його житті далі, Іван розповідає ніби з усмішкою, але інтонації стали іншими.
«В сім’ї ситуація взагалі була катастрофічна. Я додому приходив пізно і агресивний. Дружину постійно виганяв, кричав: «Забирай речі і вали звідси». Зрозуміло, одного дня вона не витримала. Дитина страждала».
Іван з дружиною розлучився і почав вживати ін’єкційно ще більше. Каже, ще більше почав деградувати.
«Втрачав роботу за роботою, поки не залишилося ніякої. Я повністю поникав у наркотичні речовини, аж до придбання, збуту, інших кримінальних речей. Це призвело до найважчих, затяжних періодів наркоманії, алкоголізму, різних депресивних, нехороших дуже станів, які межувалися з агресією, ненавистю до оточуючого, до того всього, що відбувалося, за повної відсутності любові до себе».
Не контролюючи себе, Іван бився вдома з татом, через що навіть викликали міліцію. Жорстко конфліктував із братом. Коли той нагадав Гринику за борги, то наразився на агресію. Іван трощив усе в квартирі, погрожував братові вбивством. Навіть переслідував родича, коли той рятувався втечею.
«Босий, у штанах вибіг на вулицю і почав стрибати по капоту автомобіля. Дах зірвало повністю. Мій погляд в дзеркало: я думав, що я – «исчадие ада». Я виліз десь із пекла, щоб робити щось нехороше».
Іван Гриник підкреслює: всі думки, що можна лише спробувати, що зіскочити з «голки» можна у будь-який момент – це лише казочки для дурників.
«Я постійно собі це говорив. Коли була якась двіжуха, що буду вживати наркотики, то я постійно собі говорив: «От зараз ще – і все!» Я постійно собі так говорив. Я думав, що можу «спригнути». Що можу контролювати процес. Хоча це все – маячня. Я потрапив у такий «заміс», що це просто … , що я загрібаю все більше і більше, глибше і глибше».
Однак, наркотики лише постійно змінювалися. Іван перестав виходити на вулицю без ножа. Став настільки агресивний, що друзі стали боятися з ним зустрічатися. «Бо в мене відривало дах взагалі, на всі 100%», – розповів він.
Тим часом стосунки погіршувалися не тільки із друзями, але й з рідними. Батько відразу зайняв позицію – «наркомана вигнати з хати».
«Мама намагалася всіляко шукати якийсь вихід. І перше, що вона мені радила, це їхати в наркодиспансер. Зрозуміло, опікаючи мене, підтримуючи, годуючи ще мене там вдома, пригріваючи. І це – не дуже хороший варіант. Тому що в цей момент я розумів, що я можу спокійно вживати, робити не дуже хороші речі, приходити додому, у мене завжди є де «пожрати і поспати». І мало того, я ще щось можу винести чи в мами шантажувати якось.
Тоді в мене був симбіоз якийсь, якщо говорити з такої наукової точки зору, стосунки «залежний-співзалежний». Так, оце бажання постійно врятувати призводило до того, що я постійно цим користувався і продовжував собі вживати далі», – розповідає чоловік.
Глибину зашквару допомогла усвідомити донечка
Він зізнається, що страх в очах маленької донечки від його дій став одним із пазлів, які склали картину: треба зав’язувати.
«Коли я зрозумів, що в мене – зашквар, я сказав: «Дитину від мене забрати». Щоб доня не бачила те, як прибігаю додому неадекватний».
Тоді його мама почала цікавитися, з чим має справу. Вона почала консультуватися, звертатися за допомогою. І саме мама пояснила Івану, що в нього – хімічна залежність. Своєю чергою, хлопець все заперечував, переконував, що йому треба лише відпочити від тих речей, які тягнуть до вживання наркотиків.
«Я поїхав на одну реабілітацію, потім на другу. Першу реабілітацію я проходив у Бронниках. Там я познайомився з основними принципами реабілітації: чесність, неупередженість та готовність діяти. Я тоді обезцінив все. Сказав, що «я не такий як ви, те що в мене відбулося в житті – це наче якась помилка, в тюрмі я ніколи не сидів довгий термін. Ну, в мене щось там трохи трапилося, зараз я підкачаюся, вийду з реабілітації, піду на роботу і все буде добре».
Я помилився. Через два тижні після завершення реабілітації, не дотримуючись рекомендацій, я взяв 5 тисяч гривень в руки і через півгодини знову вколовся».
Потім була друга реабілітація. Проходив Іван Гриник і замісну терапію. Відвідував різноманітні центри.
«Результат – я сьогодні чистий. Тверезий вже 4 з половиною роки. Я започаткував групу анонімних наркоманів у нас в місті. Але я донині проходжу реабілітацію. Сказати: «Зробив, Алілуя, до кінця своїх днів просвітлився, я вільний» – такого не буває. Той, хто відкриває цей ящик Пандори під назвою залежність, мусить вчитися з цим жити.
Є чіткі рекомендації. Це 21 пункт, написані кров’ю тих, хто їх не дотримувався. Основні пункти – це перший рік не можна заводити романтичні стосунки, не можна залишатися втомленому на самоті. Завжди треба думати, до кого можна звернутися за допомогою, подзвонити, поговорити.
90 днів людина має відвідувати терапевтичні групи обов’язково: або анонімні алкоголіки, або анонімні наркомани, або анонімні ігромани. Робота з духовним наставником, робота по програмі. Правило «Золоті руки» – після реабілітації в жодному разі не можна брати в руки наркотичні речовини.
У мене була схожа ситуація. Людина, з якою ми працювали, принесла наркотичні речовини. Я знав про це, в мене рік вже пройшов. Я взяв в руки і відчув неймовірне серцебиття, тривогу, страх, голова почала розколюватися. Я усвідомлював, що я роблю. Я кажу: «Стапе! Мені то не треба! Давай назад». Я ж то розумію всі ці речі».
Іван переконує: якщо дотримуватися цих рекомендацій, то будь-який наркозалежний може змінити життя. Головне – справді дотримуватися цих вимог, що насправді не так і просто.
Від «мінуса» до «плюса»
Пройшовши пекло залежності, Іван Гриник почав, як сам каже, «двіжувати». Він упевнений, що від цього напряму залежить і його життя.
«Якщо я не буду одужувати, аналізувати себе, то ймовірність того, що повернуся до старого способу життя – дуже висока. Я пішов вчитися в Інститут практичної аддиктології в школу консультантів. Став здобувати освіту на різних семінарах і вебінарах. Почав розбиратися з проблемою підлітків, чому вони вживають і що вони вживають.
Сьогодні весь свій мінус я намагаюся перетворити в плюс. Якщо тоді я був асоціальним елементом, то сьогодні розумію, що моє бажання бути корисним суспільству є надзвичайно класним. Інших варіантів у мене немає», – каже чоловік.
Він і його побратими зараз працюють із наркозалежними та співзалежними, надають кваліфіковану повноцінну допомогу від початку до кінця. Підбирають реабілітаційний центр, підтримують людину після реабілітації.
Окрім того, Іван Гриник проводить профілактичні зустрічі зі школярами.
«Розказую дітлахам, що це за гидота і що ліпше туди носа не пхати. Роз’яснюю, що це за паскудство. До мене періодично телефонують знайомі, які працюють соціальними педагогами у школах, запрошують.
Була одна історія, що вчителька вагалася, чи запрошувати мене на профілактичну бесіду до своїх дітлахів, чи не запрошувати. Мова йде школярів 11-12 років. Вона не знала, чи це їм нашкодить, чи це їм піде на користь. Вона зрозуміла, що то треба робити, після того, як четверо дітей спробували снюс (один із видів бездимного тютюну, часто випускається у формі таблеток або льодяників, – авт..) і одна дитина потрапила в реанімацію.
При діалозі з дітьми вони залюбки розкажуть все, що знають. Снюс зараз модно, він без запаху у вигляді таблеточок. Можна ковтнути, під язик покласти. А купити його дітям вдається без жодних проблем», – зауважує Іван Гриник.
Окрім підтримки наркозалежних, чоловік готується розвивати власну справу у галузі клінінгу, дезінсекції та дератизації. Пройшов навчання, має відповідне підтвердження від держслужби. Також Іван Гриник – сертифікований інструктор тренажерного залу.
І найважливіше – виховує 12-річну доньку, яка колись допомогла йому зрозуміти глибину «зашквару».
Мирослав Ватащук, для «Перший канал соціальних новин»
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
