Книгарня – особливе місце. Не тільки завдяки тисячам цікавезних книг, а й завдяки цікавим відвідувачам.
Одні знають все про жучків, інші просять відкласти книгу про Шухевича.
Хтось приїжджає за українськими казками з Польщі, а хтось вважає, що він – князь.
Хтось приходить пожалітись на результати виборів, а хтось – щоб принести продавчиням шоколадку.
«Перший» зібрав найцікавіше про тих, кого у луцьких книгарнях точно не забудуть.
Книгарня «Є»: історії від Анни Луцюк
«Книгарня – це таке місце, яке притягує дуже цікавих персонажів, які поза межами книгарні можуть сприйматись диваками, але в нас вони свої».
* * *
«Книгарня відкрилась 4 роки тому. Одним із перших відвідувачів був Леонід. Це чоловік старшого віку, у засмальцьованому одязі, але він був просто в захваті від книжок.
У нього аж руки трусилися, коли він бачив гарні видання. Він тут ходив, охав, ахав, якісь книги просив відкласти. Казав, що зараз не має змоги купити їх, але згодом купить.
Він кілька разів приходив, просив відкласти такі великі стоси... Просто з поваги до його бажань ми цих книг не розкладали на полицях, хоч і знали, що він, швидше за все, не матиме змоги їх купити.
Якогось дня він приходить дуже гордий. Каже: «Діставайте книги, я буду купляти!»
Ми почали його відмовляти: «Може вам не треба всі?» Бо там було книг на дві тисячі гривень.
Він каже: «Ні, ні, я тільки що взяв кредит». Ми з важким серцем продали йому ті книжки.
І от він щасливий іде з двома величезними пакетами. Каже, що треба бігом їхати додому, щоб встигнути щось почитати. Бо темніє рано, а йому світло відключили через борги. Після того він довгий час не з’являвся. Зараз він до нас повернувся.
Леонід читає різну інтелектуальну літературу, але в основному – історію світу та Волині. Він нам розказував, що ходить по архівах і вичитує там якусь інформацію.
Людина вже на пенсії. Пенсії не вистачає на книжки. Але він шукає підробітки. Крутиться для того, щоб втілити свої мрії.
Він мені схожий на недолюблену дитину, в якої старе тіло і яка не мала змоги купити книги в дитинстві, а зараз надолужує».
* * *
«Книжки крадуть, але незважаючи на результати переобліків, у нас довірливі стосунки з відвідувачами. Розуміємо, що не завжди є можливість придбати бажану книжку, але можна прийти до нас годинку-другу посидіти на підвіконні і прочитати. Ми приблизно знаємо асортимент бібліотек і часто радимо туди записатися, щоб не відкладати книжкові мрії до кращих фінансових часів.
В основному зникає підліткова література, книги, які на слуху, – «Знищ цей щоденник», «Дім дивних дітей», книги Стівена Кінга…»
* * *
«Відвідувачі приносять вітамінки, хороший настрій, шоколад, обійми. А ми в свою чергу показуємо хороші книжки, обіймаємо, готуємо чай. Заспокоюємо.
Після виборів до нас приходять відвідувачі і видно, що вони засмучені. Шукають однодумців, підтримки і просто слів, що все буде добре.
Вони засмучені, що не всі читають і що телевізор витіснив книгу».
* * *
«Думаю, що продавцям у супермаркетах важче, бо вони стикаються із більш різноманітною аудиторією, а в книгарні – вузька спрямованість.
В основному приходять люди, з якими ми на одній хвилі. Хоча робота – в книгарні – це завжди складно. Протягом дня ти спілкуєшся з кількома десятками людей, в яких різні книжкові уподобання».
* * *
«Інколи буває важко, бо заходять люди, які не знають самі, чого хочуть. З ними ми можемо гуляти годинами довкола всіх стелажів.
А є просто люди, які люблять послухати від мене і моїх колег про книги: «А про цю розкажіть, а ще про цю розкажіть…»
* * *
«Книгарня – це живий простір, який постійно змінюється. Після майстер-класів тут залишаються різні речі. Навіть сьогодні по підвіконнях лежали писанки. У дитячому залі є іграшки. Інколи хтось із діток полюбить м’яку корівку чи ведмедика і забере їх додому. Або якийсь хлопчик забуде машинку. І так простір оновлюється. Тут довго нічого не затримується».
* * *
«На місці книгарні раніше був великий родовий маєток. Під час Другої світової війни з родини, яка жила в маєтку, в Німеччину забрали дівчину. Вона, панянка з білими ручками, доглядала там корів.
Її руки були в мозолях… Але вона подружилась із донькою господаря, яка давала їй лікувальні мазі. Німецька родина дуже добре ставилась до українки.
Коли війна закінчилась, дівчина повернулась додому. Їй виділили кімнатку з її колишньої домівки. Зараз це приміщення книгарні.
Якось прийшла одна відвідувачка і каже: «Я колись доглядала жіночку, яка тут жила». Почала згадувати, що де стояло в домі…
В останні роки свого життя власниця кімнати любила сидіти біля вікна і дивитись на молодих художників, які продавали картини вздовж вулиці.
Навіть закохувалась у них, попри свій поважний вік.
А цій доглядальниці було приємно, що ми і зараз бачимо з вікна художників, щоправда, вже не молодих…»
«Книгарня на Волі»: історії від Ганни Рибацької, Марії Леоновець та Ірини Петрук
«Заходив 4-річний хлопчик, який склав кубік Рубіка. Ми потім троє намагались його скласти, але у нас нічого не вийшло. Він складав його і так невимушено розказував про домашніх тваринок… А коли йшов, надіслав нам повітряний поцілунок і сказав: «Чао, бейбі».
* * *
«Приходить жіночка, в якої дуже багато різних капелюшків. Це вчителька англійської зі школи № 1. Вона по-хорошому своєрідна. Купує цікаві блокноти, ручки, щоб діти хотіли вчити англійську. Дітям на дні народження дарує книги».
* * *
«Дуже цікаво бачити, коли Володимир Лис заходить з буханкою хліба. Ми звикли бачити письменників на презентаціях, де вони серйозні. А тут так по-домашньому: «А моя книжка продається?»
* * *
«Приходить дядько з ціпком. Високий такий, у довгому пальто, в окулярах. Ми його спершу боялись. Він був часом агресивний. Одну з дівчат називав Клеопатрою, іншу Богинею… Книги не купує, тільки гортає».
* * *
«Тут поміж стелажами такі розмови відбуваються – і про те, що в країні діється, і про якісь побутові проблеми.
У нас релігійний відділ – як дебатний клуб. Там постійно чоловіки збираються. Можуть так заагітувати, що й сам не помітиш.
Вони голосували за Гриценка і ми по 20 разів на день чули: «Ви голосуєте за Гриценка? Як не за Гриценка? Треба за Гриценка!»
І ми сиділи і жартували: «Дівчата, голосуємо за Гриценка, бо вже нема сили».
* * *
«У свята до нас заходять люди і кажуть: закривайте книгарню. А потім вони ходять годину по книгарні і вибирають книги».
* * *
«Місяць тому вкрали ноутбук. Це було тоді, коли приїжджала Юлія Тимошенко, тому ми підозрюємо, що це був її електорат».
Книгарня «Руніка»: історії Валентини Сурми
«Ми продаємо британську літературу. Дуже часто приходять батьки купувати із упевненістю, яку книгу вони хочуть. Кажуть: «Нам треба «рожева книжка». Для нас це ні про що не говорить. У нас є 500 примірників різних рожевих книжок.
Нам треба назва, рівень, видавництво. Коли ти починаєш розпитувати, люди починають навіть злитись.
Кажуть, що знайдуть самі. А ми ці книги тільки подаємо зі стелажа, бо вони дуже цінні. Навіть коли допускаємо людей за прилавок, вони не можуть знайти і потім обирають жовту книгу «Access». Це їхня «рожева книга».
* * *
«Був період, коли підлітки дуже часто запитували книгу Гітлера. Ми не могли зрозуміти, чому вони так масово цікавляться цією літературою. Навіть комусь намагались пояснити: «Діти, вам точно це треба? Ви знаєте, що це за книга?» Вони дуже впевнено відповідали: «Звісно».
Потім ми зрозуміли, що щось не так і в нас десь прогалина. Почали шукати і сміялись самі з себе. Виявляється, їм потрібна була не «Майн кампф» (нім. «Mein Kampf») Гітлера, а «Майнкрафт» Макса Брукса (англ. «Minecraft»). Це роман, в якому йдеться про світ однойменної гри – Minecraft».
Книгарня «Освіта»: розповіді Оксани Грінченко
«У нас часом бувають веселі студенти, котрих присилають по щось викладачі. Вони кажуть: «Дайте нам граматику англійської мови». Граматик є багато. Ми питаємо: «Якого автора?» Відповідають: «Якесь дерево». «Ну яке дерево?» «Берізка чи щось...» «Ааа. Це Верба. Є автор з таким прізвищем».
* * *
«Колись приходить студент і каже: «Мені треба книга Ореста Собутильника». Добре, що ми знаємо, що це Орест Субтельний».
* * *
«Питали «Вершника без бороди»… Шукали не «Монах, який продав свій «Ферарі», а «Чоловік, який купив Ламборджині». Ми плакали».
* * *
«Сьогодні була сім’я: тато – німець, мама – українка. Вони у Німеччині виховують двох дітей і купують їм українські книги. Таких є багато. Приїжджають люди з Польщі, Італії, Австралії, Америки…»
* * *
«Є у нас один відвідувач, який у психлікарні лікується. Називає себе князем Вишневецьким. Але він інтелектуал, прочитав надзвичайно багато книг. Він може назвати будь-якого героя з книг, від Достоєвського до історичних романів.
Коли приходить, ми йому часом чайку зробимо, чимось пригостимо. Якщо повний місяць, то до нас багато таких хворих заходить».
* * *
«До нас приходить хлопчик, який знає всіх мух, тараканів та павуків. Є такі, що знають всіх динозаврів. Приходять діти, які хочуть вивчити всі країни, прапори, карти. Відразу видно, які дітки читають, бо вони дуже гарно говорять».
* * *
«Приходить хлопчик, який збирає макети українських замків. Весь час запитує, що є нового. Вже все переклеїв і переробив».
* * *
«Коли стало відомо, що нашу книгарню хочуть продати, приїхав 9-річний хлопчик з Польщі, Кшиштоф.
Каже: «Пані, я чув, що у вас тут підписи збирають. Я не хочу, щоб книгарню продали. Я хочу, щоб ваша книгарня була, дайте я теж підпишусь». Він підписався, а потім питає: «Пані, а то нічого, що я польською написав?»
У цього хлопчика в Луцьку дідусь з бабусею живуть, він кожного літа до них приїжджає і заходить до нас в книгарню. Купує в нас українські книги».
Записала Наталя ХВЕСИК
Фото автора
Передрук заборонений.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
