У жовтні в Луцьку відбувся масштабний міжнародний фестиваль «Фронтера», який за три дні відвідали близько п’яти тисяч любителів книг. «Перший» впродовж 2019 року в рамках підготовки до цього фестивалю знайомив читачів із літературними смаками лучан у рубриці «Луцьк читає».
Наприкінці року вирішили розпитати у команди «Фронтери» про їхні головні книгу року.
До слова, вже оголосили дату наступної мистецької події. Третя «Фронтера» відбудеться в Луцьку 2-4 жовтня.
* * *
Елла Яцута, директорка фестивалю «Фронтера»
«Вузька стежка на далеку північ» Ричарда Фленегана
Ричард Фленеган навчив мене дарувати книги. Ні, звісно, я обожнювала їх дарувати завжди (чим, певно, трохи втомлюю іменинників і родичів), але «Вузька стежка на далеку північ» - роман особливий. Він рік кочував за мною квартирами і полицями, аж поки нічого іншого читати не лишилося. А опісля я раджу і дарую книгу друзям і знайомим, аби знову і знову про неї говорити.
Перед нами історія Дорігго Еванса, військового часів Другої світової, нещасливого чоловіка і коханця, уславленого і поважного в суспільстві хірурга. Побудовано роман із перемішаних спогадів Еванса: дитинство, полон, безбідна старість і слава ветерана, знову спогади про полон і юнацьке кохання. Ти не розплутуєш клубок, а бігаєш очима між пазлами, аби скласти цілісну картину. І не лише життя самого головного героя. Дорріго - один із тисяч австралійських полонених, які мусили будувати залізницю між Бірмою і Таїландом на славу і велич японського імператора. Ці чоловіки намагалися вижити серед джунглів, хвороб і нечистот, щоб повернутися до сімей, коханок, домівок і себе самих. А поруч з ними боролися за власне життя наглядачі - японці, поціновувачі поезії та честі, ладні вибити дух із тих, хто здався в полон.
Долі всіх полонених і їхніх родин до, під час і після війни, їхні рішення, болі і почуття розкриваються вповні на сторінках роману. Так, звісно, будучи суперсентиментальною, я успішно плакала останніх сторінок 20, а потім відбулося «моє вперше» - почала читати заново щойно дочитану книгу. І зовсім інакше провідчувала перші її розділи.
На звороті обкладинки видавці розмістили слова одного із членів журі Букерівської премії про те, що «декілька років лауреатами ставали хороші книжки, але 2014-го переміг шедевр». І я з ним абсолютно згідна.
* * *
Анна Луцюк, координаторка програми фестивалю «Фронтера»
«Веди свій плуг понад кістками мертвих» Ольги Токарчук
Моя «най-най» книжка цього року – це «Веди свій плуг понад кістками мертвих» Ольги Токарчук. Кілька років поспіль натрапляла у книгарнях, читала анотацію і відкладала вбік. Бо детективи, вбивства, божевільні – то не моє. Але роман не зовсім про це. Нобелівська лауреатка – жителька великого міста, а її герої – маленького прикордонного поселення, де і трапляється найдивніше. Думаю, що завдяки простору і ландшафтам пограниччя, письменникам, а потім читачам легше розгледіти суть. Ця історія поетична, смішна, вагома, несподівана і зворушлива. Про вибір, злагоду і впертість іти своїм шляхом. Попри дивакуватість бабусі Яніни, тобі хочеться стати її подружкою (як і більшості персонажів), бо вона справжня, щира у своїх переконаннях і діях, не витрачає силу, щоби справити на когось враження, але спрямовує її, щоб врятувати свій маленький Всесвіт. Тепер найбільшим літературним очікуванням 2019-го є «Книги Якова» Токарчук у перекладі Остапа Сливинського, дуже надіюся, що видавець встигне розіслали по книгарням до різдвяних канікул.
* * *
Віталіна Макарик, кураторка молодіжної програми фестивалю «Фронтера»
«Просто діти» Патті Сміт, «Місто дівчат» Елізабет Гілберт
Із сотні книжок, прочитаних у 2019-му, найглибше мене зачепили дві – «Просто діти» Патті Сміт і «Місто дівчат» Елізабет Гілберт. Такі різні: перша – мемуари «матері панк-року», поетеси і бунтарки, друга – роман відомої сучасної авторки, але в них є багато спільного. Це Нью-Йорк, богемне життя й історії жінок, які слухають себе і мають вдосталь внутрішньої свободи, аби йти наперекір суспільній думці.
«Просто діти» Патті Сміт розповідає про шлях до неї теперішньої, про творчі пошуки й найважливішу подію, яка сталася з нею на цьому шляху, – зустріч із Робертом Мепплторпом. Основна оповідь охоплює «Робертовий» період життя Патті Сміт – від знайомства із ним до його смерті. Експерименти в мистецтві і коханні, формування власної естетики, життя в культовому готелі «Челсі», де жили-творили Боб Ділан, Томас Вулф, Дженіс Джоплін та інші легенди – і все це написано настільки класно й талановито, що просто не можеш відірватися! Голос Патті Сміт відчутний у всьому, за що б вона не взялася – в поезії, у музиці, у мемуарах. І він неабияк надихає.
«Місто дівчат» Елізабет Гілберт – це історії неймовірних жінок, сяйливих артисток маленького театру на Мангеттені, які однаково пристрасно живуть, грають, п’ють і кохають, роблять дурні помилки і розплачуюються за них, підтримують моральний дух тих, хто працює для перемоги у війні, рвуть старі зв’язки і налагоджують нові, прокладають свій шлях у чоловічому світі і роблять це так яскраво, що там, де інші потерпали б від осуду, ці викликають лише захоплення. Цей роман вийшов не так давно, але зібрав чимало компліментів і нагород. Як на мене, він вартий кожного і кожної із них.
* * *
Яніна Мишківська, координаторка волонтерів на фестивалі «Фронтера»
Ґреґорі Девід Робертс «Шантарам»
Читаєш-читаєш, книги вдома то з’являються, то зникають, одні заляпані чаєм, а інші стерильні й через це неприступні. І от проходить декілька місяців, а ти, виявляється навіть не пам’ятаєш, що саме читав. В кращому випадку в голові назва твору або автор, ще краще – коли одне і друге. Але трапляються винятки. Так сталося у мене з романом Ґреґорі Девіда Робертса «Шантарам».
Цю товстелезну книгу мені подарувала подруга і певний час я просто боялася починати її читати (адже доведеться читати ВСЮ!). Однак дарма я лякалася.
Як виявилося, цей роман автобіографічний (що не може не вражати), а на сторінках можна знайти стільки цікавих та захопливих історій-пригод, що ти просто не зможеш відірватися від читання. Основні події розгортаються в Індії, значна частина персонажів теж є індійцями, а інші ж – закохані в цю країну. Тож на тебе чекає захоплива мандрівка бомбейським базаром, Боллівудом, багатим життям емігрантів та мафіозі, а ще тут в’язниця, бордель і, звісно ж, нетрі.
За майже 800 сторінок книги я перейнялася життям героїв настільки, що ще досить довго ходила з їхніми історіями в голові. Кожна новина чи фото про Індію сприймалися як продовження роману, щоправда вже не з тими іменами. Отак я намалювала собі ще одну мрію – потрапити до цієї країни і відчути шалений ритм Мумбаї.
Це історія про пошук нового себе, про людей, які в цьому допомагають, про нові краї та дивні справи. Роман захопливий і зовсім не банальний, тож точно вартий вашої уваги.
* * *
Олег Іванчук, координатор волонтерів фестивалю «Фронтера»
Серія книг про «Дискосвіт» Террі Пратчетта
З перших сторінок автор захоплює своїм тонким гумором і при цьому ненав’язливою філософією. Події відбуваються на Диску, який стоїть на спинах чотирьох слонів, які, в свою чергу, стоять на спині велетенської черепахи А’Туїна, який «пливе» космосом у тільки йому відомому напрямку.
Основними циклами є «Ринсвінд» — історії про чарівника-невдаху, який є наймогутнішим на Диску і в той же час майже не здатен чаклувати; «Смерть» — історії про будні однойменного персонажа. В Пратчетта це персонаж чоловічого роду; «Відьми» — історії про найвідоміших представниць відьомської справи; «Міська варта» — історії про будні міської варти у місті Анк-Морпорку. Майже в кожній книжці так чи інакше згадується місто Анк-Морпорк, в якому тече річка Анк. Тобто не зовсім тече. Вода в ній настільки «чиста», що навіть речі, які туди потрапляють, тонуть не одразу, але місцевих жителів це влаштовує, бо «вода, яка пройшла через стільки нирок, не може бути грязною».
Ще саме в цьому місті стоїть Невидна академія, в якій навчаються чарівники. В ній все настільки просочене магією, що ніхто не дивується щурам, які розмовляють, термітам, які розбудували свою цивілізацію, або матрацам, які втікають з академії в передчутті лиха. Загалом книги Пратчетта створюють цілісну картину цього світу і обрати якусь улюблену книгу дуже важко. Вони або захоплять із перших сторінок, або залишать байдужим.
Особисто мене захопили повністю, і я з нетерпінням чекаю виходу кожної нової книги.
* * *
Ірина Вітюк, кураторка польської програми фестивалю «Фронтера»
«Фату-Хіва: Назад до природи» Тур Геєрдал.
З мене читач досить лінивий та скептичний, тож за новинками та трендами я не ганяюся. Це була відповідь на випередження, оскільки в когось може виникнути питання «Навіщо в підсумках 2019 розповідати про книгу, видану в 2017?». Книга хороша, і прочитала я її саме цього року. Ім’я автора таке дивне, бо він з Норвегії. Назва книги така цікава, бо це про однойменний острів в Тихому океані.
Ця історія про першу експедицію автора з дружиною до Полінезії. Мета була проста - пожити наодинці з природою, втекти від цивілізації та зібрати відомості про маловідомий острів. На Фату-Хіві вони жили в лісі, підбирали банани із землі, ловили рибу, страждали від комарів, спілкувалися із острів’янами та знаходили місця поклоніння давнім богам у формі величезних статуй. Та найцікавіше, що на основі Тур Геєрдал зробив зовсім нове для антропології припущення про сучасне та колишнє населення цього острова!
І про все це неймовірно цікаво читати, бо розповідь переплетена з роздумами автора та цікавими спостереженнями. Це не сухий виклад фактів, а науковий тревел-блог майже сторічної давнини. Та найбільше мене зацікавили історії про місцевих. Виявляється, що люди - це всюди люди, з хорошими та поганими рисами, згубними схильностями та поодинокими проявами альтруїзму. Книга буде цікава всім, кому цікавий світ. А що сталося з автором та його теорією, можна прочитати в книзі про його наступну експедицію на Кон-Тікі.
* * *
Марина Лимаренко, СММниця фестивалю «Фронтера»
«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
«Ніякі жертви не варті спроб виправити минуле, адже безжальний світ завжди знайде спосіб примусити за них розплачуватися».
Ця фраза червоною ниткою пронизує роман Максa Кідрукa «Доки світло не згасне назавжди». Книга змушує задуматися над тим, яким є твоє життя зараз. Чи правильні рішення ти приймаєш. Саме тут і зараз мотивує робити так, щоб тебе ніколи не переслідували привиди з минулого.
Роман Кідрука є соціальним, спрямований на те, щоб якомога ширше розкрити відносини між близькими людьми. Всі історії були часом настільки щемкими, реалістичними та переконливими, складалося враження, ніби ці люди справді існують. Я співпереживала, вірила героям, тому, коли в книзі починалися відбуватися фантастичні речі, я в них теж щиро вірила. Допомагав підтримувати реалістичність роману й мобільний додаток до нього. Він дуже круто доповнював знімками локацій, «оживаючою» обкладинкою та додатковими оповіданнями - відгалуженнями до основної лінії. Це було для мене щось нове та цікаве, однозначно влучне, доречне. Додам ще, що щоразу романи Кідрука стають все більш вишуканими, стилістично довершеними. Вони щемкі та захоплюючі, вони розвивають читача та звертають його увагу на важливі речі.
Після прочитання книг цього автора мені як завжди важко перемкнутися на щось інше, адже вони тримають довго й міцно. Роман «Доки світло не згасне назавжди», звісно ж, не став виключенням.
* * *
Анна Єкименко-Поліщук, PR-менеджерка фестивалю «Фронтера»
«Дивні люди» Артема Чапая
Якось склалося, що я останнім часом «по сучукрліту», а власне 2019 рік був доволі багатим на хороші книги. Однак я безумовно раджу усім читати Артема Чапая та його «Дивних людей». Ця книга просто переверне ваше уявлення про те, як можна будувати сюжет та легко говорити на складні й болючі теми.
Його герой – Степан Вовк… неандерталець, нібито українські вчені вивели його ДНК та «ростили» у спеціальному інституті, а потім, як то часто буває, випустили у світ. Молодого, несоціалізованого й дуже відкритого. Спочатку книга написана суржиком, тому читається трішки складно (де ж то бачено, аби герої не говорили словниковою літературною мовою?). Проте сам герой позитивний і трішки наївний. Він відкриває для себе Україну, а разом з тим і людей та норми поведінки. Я впевнена, що до книги повернуся.
А ще, бонусом раджу Наталію Матолінець, бо та авторка творить магію в своїх фентезійних історіях.
* * *
Катерина Бодня, менеджерка фінансів фестивалю «Фронтера»
«Читець у ранковому експресі» Жан-Поль Дідьєлоран.
Ви чекаєте на казкового принца чи принцесу? Озирніться навколо. Може, він (вона) поряд - їдуть з вами в одній маршрутці, тролейбусі, електричці? Може, ваша щоденна робота не така вже і рутинна. Може, вона як танець з Драконом, який уособлює всі сили зла на Землі, а особливо байдужість до ближнього. А раптом цей ближній, що у синьому халаті техпрацівниці чи комбінезоні майстра ЖЕКу, насправді ваш обранець чи обраниця?
Всі ці герої трапляються у сучасній урбаністичній казці, написаній чоловіком із чарівним ім'ям, та ще й французом.
«Дорослі не читають казок», - скажете ви.
Але дорослі можуть писати (творити) чудесні історії і ставати їх героями. Просто будьте уважніші в громадському транспорті (і купіть нарешті е-квиток :) ).
* * *
Лілія Лавринович – експертка фестивалю
«Утрачений рай» Джон Мілтон
Цьогоріч мені щастило на чудові книжки. Їх, чудових, було багато - поезії, прози, української та перекладної, белетристики та документальної. Коли б мене попросили скласти «топ-5», я, певно, ніяк не зуміла би вибрати серед них найкращі. Але саме з єдиною найважливішою для мене цьогорічною книжкою жодних сумнівів не маю. Це написаний ще в ХVІІ столітті «Утрачений рай» Дж. Мілтона, який нарешті, вперше в повному обсязі «заговорив» українською. Творів, які втілюють задуми таких масштабів, як «Утрачений рай», небагато у світовій літературі. Найближчі в часі до поеми хіба «Божественна комедія» Данте та «Фауст» Ґете, які вже відомі українському читачеві, причому в кількох перекладах. А от із Мілтоном довго не складалося. Попри те, що вплив його твору на подальший світовий літературний процес важко переоцінити. «Утрачений рай» – це поема про те, як приватна доля самого автора та буремні історичні події в Англії ХVІІ століття, безпосереднім учасником яких він був, як на матрицю, накладаються на старозаповітну історію вигнання людини з Раю і свідчать про одвічну боротьбу Добра і Зла в її душі. Мілтон чи не першим в історії літератури показав, що зло може бути дуже привабливим, але від того воно не перестає бути злом. Для мене це художній твір, який свідчить про безмір людського генія, про його здатність поєднувати в одне ціле приватне, соціальне та космічне. Дивують і обставини написання твору: уже немолодий, сліпий та немічний Мілтон з пам’яті надиктовував чималий за обсягом та надзвичайно складний за задумом поетичний твір протягом семи років… І ось нарешті у Видавництві Жупанського завдяки титанічній праці світлої пам’яті Олександра Васильовича Жомніра, який присвятив цій роботі пів життя, велична поема вийшла друком. Розкішне видання, ілюстроване гравюрами Ґюстава Доре. Тепер, ідучи до студентської авдиторії, можу з гордістю говорити: «Маємо українського Мілтона!»
* * *
Марина Ковальчук – координаторка молодіжної програми
«Бог дивовижних людей та інших грішників» Марічка Паплаускайте
Почавши читати книгу «Бог дивовижних людей та інших грішників», ви точно не зможете зупинитися, поки не перегорнете останню сторінку. А завершивши - шкодуватимете, що вона так швидко скінчилася.
Ця книга - стала для мене відкриттям наприкінці 2019 року, вона засіла десь глибоко в серці, і хочеться, аби лишалася там якомога довше. Її герої надихають та відновлюють віру в людей і в те, що у нашому житті завжди є місце для маленького дива та невипадкових випадковостей.
Сповнені теплом, добром і вірою, світлі історії світлих людей, написані надзвичайно світлою та щирою Марічкою Паплаускайте - зігріють вас у ці бентежні дні.
* * *
Команда фестивалю «Фронтера» вітає з прийдещніми святами та бажає, аби на полицях були лише хороші книги!
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
