Пилові бурі, температура повітря вище 40°C, проблеми з водою, постійні терористичні загрози, поранення, малярія…
Ще кілька років тому волинянин Дмитро Коров’ячук не міг навіть подумати, що його робота буде в таких умовах. Він працює у Малі – країні на півночі Африки, яка входить у топ 25 найбідніших країн світу. Туристам не радять туди їхати через військові операції та можливі викрадення людей.
Команда Дмитра має контракт з компанією, яка працює з миротворчою місією ООН та займається розмінуванням територій, він же – парамедик.
Дмитро каже, що має два життя, бо два місяці перебуває у небезпечній Африці, а місяць – у спокійному Ковелі.
Марив небом, а став …піхотинцем
Дмитро Коров’ячук хотів стати пілотом гелікоптера. 7 років навчався на військового, але мрію так і не здійснив.
«Марив небом. Але став піхотинцем. Три роки навчався на пілота, але через певні обставини не довчився. Зате став офіцером бойового управління. Отримав військове звання лейтенанта. Два роки прослужив в армії. Розчарувався і вирішив піти», – розповідає Дмитро.
На той час армія була в напівзруйнованому стані. Чоловік відчував, що в таких військах він служити не хоче. Не бачив перспективи.
«Коли ти 7 років віддаєш навчанню, а потім кидаєш, залишаються нотки гіркоти. Але вони приходять разом з новими можливостями. Ти зустрічаєш нових людей, які відкривають тобі речі, яких ти раніше не бачив. Набираєшся досвіду і по-іншому дивишся на речі, ніж 5 років тому», – ділиться.
Згодом додає: пішов запізно. Але пішов з чудовим життєвим уроком – навчився розрізняти людей:
«В армії прекрасно видно, яка ти людина, тому що живеш колективом, де нічого не сховаєш. Добре видно сильних і слабких особистостей. А в армії є різні люди, не тільки сильні».
Дмитро і зараз багато спілкується із військовими. Дехто із його однокурсників вже пішов на небо… З учасниками війни на Донбасі бачиться часто у Києві, звідки летить в Африку.
Побачене засмучує, адже хтось із хлопців знаходить розраду в алкоголі.
«Військовими ніхто не займається. Вони викинуті на узбіччя. Нема центрів, які займаються психологічною реабілітацією. У нас цим займаються волонтери. Потім ці хлопці коять злочини… Виходить, що люди, які віддають найцінніше, у нас нікому не потрібні», – підсумовує чоловік.
«Страх – як вогонь: якщо його не контролювати, він може тебе спалити»
На парамедика Дмитро навчався в Данії.
«Це в нас треба навчатись три роки, а там потрібно лише півроку. Там інший підхід, за американською системою, – каже чоловік. – Що таке парамедик? Це медик, який надає допомогу в критичних станах. Для цього не потрібно знати все про хворобу. Важливо швидко визначити діагноз і відреагувати на зміну стану, щоб привести показники в норму. Або принаймні намагатись привести в норму, поки ви не приїдете в госпіталь».
Півроку достатньо, аби здобути базові знання. Решта – на практиці.
Дмитро переконаний, що знань ніколи не вистачатиме:
«Якщо ви вважаєте, шо вам знань уже вистачає, значить ви поганий спеціаліст. Вам має бути не соромно сказати, що ви чогось не знаєте»
Практикою для Дмитра стала Малі. Там він працює з 2017 року. Поїхати туди запропонував знайомий.
У цій країні була громадянська війна. Протистояння між різними народами тривають і досі. Часом це комплексні атаки, але переважно – у вигляді партизанської війни. Малійці використовують саморобні зривні пристрої.
Щоб помирити різні сторони, з 2013 року там встановлена місія ООН.
«Там небезпечно. Але я не думаю про страх. Страх – як вогонь. Якщо ти знайдеш спосіб контролювати вогонь, ти можеш приготувати на багатті їжу чи обігрітись. А якщо ти не зможеш його контролювати, він тебе може просто спалити», – каже Дмитро.
«Одягнені далеко не в білий халат»
Графік у парамедиків ненормований. Бувають періоди затишшя, а бувають місяці безсоння, коли робота є цілодобово.
З медициною в країні проблеми. Ліки для більшості недоступні через бідність. За словами Дмитра Коров’ячука, люди вмирають, як мухи.
Доводиться мати справу з різними викликами: і з пораненнями, і з інфекціями, і з загостреннями хвороб. Найпоширеніша інфекція – малярія.
«Якось були у віддаленому районі, куди три роки не заїжджала влада. Ми повідомили, що будемо роздавати ліки. У нас такі навали хворих були – ми за день прийняли 170 пацієнтів», – пригадує чоловік.
Найважче було, коли рідні одного хворого просили забрати його в госпіталь. А миротворці не мали для цього транспорту. Їхньою місією було приїхати, провести первинний огляд, дати медикаменти і поїхати.
«У нього була третя стадія малярії. Ми не могли забрати його з собою. Але й не могли залишитись, тому що це наражало на небезпеку колону. Збройні напади стаються і досі. Ми вкололи йому ліки, але розуміли, що він не доживе до ранку…» – зітхає Дмитро.
Каже, що на роботі він одягнений далеко не в білий халат. Носить військову форму з відповідним маркуванням, що він – парамедик.
«Маю в Африці город»
Живуть миротворці у військовому таборі. У команді – представники з різних країн: канадці, французи, українці, південноафриканці та конголезець.
Готує для них місцевий житель. Щоправда, страви не місцеві, а більш адаптовані під іноземців.
«Кухар намагався готувати їхні традиційні страви, але ми сказили: ні, ні, не треба, – жартує Дмитро Коров’ячук. – У них там взагалі багато дивних традицій. Вони ніколи не їдять за столом. Сидять на землі і все беруть руками».
Волинянин посадив в Африці свій город. Вирощує петрушку, редиску та інші овочі. Як ті виростуть, зварить для колег борщ.
«Коли я в Україні, колеги поливають мій город. Там спека неймовірна. Кожен день температура 47 градусів. Три місяці триває сезон дощів, а потім – ні краплинки. Коли виникають пилові бурі, настає темрява, як вночі», – розказує парамедик.
Він вперто не хоче розказувати про критичні ситуації. Не раз повторює, що екшену не буде. Мовляв, не хоче травмувати цими розповідями.
«Стараюсь не тримати в пам’яті такого. Хоча іноді це важко. Треба пам’ятати приємне», – говорить.
«У Франції був, але французом не став»
Перш ніж стати парамедиком Дмитро Коров’ячук три роки прожив у Франції. Опісля ще три роки працював за професією ship security manager. Працював у команді, яка займалась збройною охороною суден, які долали зони високого ризику. Наприклад, у прибережних водах Сомалі, які вважаються найнебезпечнішими у світі. У цих зонах судна часто захоплюють пірати.
«Почав працювати і зрозумів, що ця робота ненадовго. Але завдяки їй я побував у різних країнах світу», – розповідає Дмитро.
Шрі-Ланка, Індія, Пакистан, Саудівська Аравія, Ірак, Сомалі, Кенія, Німеччина, Нідерланди, Данія… Усіх країн, де побував волинянин, 29!
На запитання, де сподобалось найбільше, відповідає не задумуючись: в Україні. Бо тут все рідне і близьке.
«Незважаючи на різність між народами, ми всі такі схожі…» – усміхається.
Додає, що українці не кращі і не гірші.
«У Франції, наприклад, люди відкритіші. У них інший підхід до життя. Вони ввічливіші. Ти можеш їхати в метро і не хвилюватись, що тебе хтось штовхне. У них є таке слово – женті. Тобто ввічливий. Це слово найкраще характеризує їхній менталітет», – розповідає Дмитро.
Попри всі плюси життя за кордоном, з дружиною Дмитро живе в Україні.
«Я зрозумів, що я там чужий, – зізнається. – У мене у Франції багато друзів, я вивчив мову. Але себе обманювати нема сенсу: французом я не стану».
«Мама спершу плакала, але потім звикла»
Дмитро Коров’ячук родом із волинського села. Після подорожей світом вирішив купити житло у Ковелі.
«Коли почав планувати купівлю житла, зрівняв пропозиції на ринку, ціни, якість і відгуки, поспілкувався з людьми, які володіють інформацією про різні новобудови. Вирішив співпрацювати саме з будівельною компанією «Інвестор» і купляти житло в них. Вибір нерухомості у Ковелі є, але я обрав саме «Парковий квартал». Сподобався проект і місце розташування. Загалом житлом задоволений», – розповідає.
Йому подобається, що будинок розташований у тихому місці, а поруч нема багатоповерхівок.
Про великі міста навіть не думав. Не любить. Впевнений, що у невеликих містечках люди простіші.
Та й на Волині вся його рідня. А це для нього найкраща підтримка.
«Я працюю за тридев’ять земель. А жити можна комфортно тут, – запевняє. – Коли вперше їхав за кордон, мама плакала. Всяке було… Але зараз звикла».
Вдома Дмитра чекає дружина Юлія. Коли летить в Малі, з нею спілкується по кілька разів на день. Коли повертається в Україну, має лише місяць, щоб набутись разом. Бо далі – два місяці розлуки.
Під час розмови Юлія небагатослівна. Про чоловіка каже, що він добрий, турботливий і завжди позитивний.
Розповідає нам, що Дмитро вступив у магістратуру Оксфордського університету. Сам він чи то забув про це сказати, чи то посоромився.
Коли закінчить навчання, зможе працювати безпосередньо в гуманітарній команді представництва ООН, оскільки зараз працює на компанію-посередника.
Наостанок подружжя показує нагороди Дмитра за різні заслуги.
«Вибачте, що без екшену», – каже на прощання. Через кілька днів йому знову летіти в Малі. За екшеном.
Текст: Наталя ХВЕСИК
Фото: Ірина КАБАНОВА та з архіву Дмитра КОРОВ’ЯЧУКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
