14 жовтня ми вшановуємо тих, хто стоїть на захисті кордонів України. У них нелегка доля, адже щосекунди їм доводиться дивитися в очі небезпеці та смерті.
Ті, хто повернувся із зони АТО, - без сумніву є героями. А ті, хто рятував життя поранених на передовій, - герої двічі.
Лікар-анестезіолог Людмила Кобзіна, яка нині працює начальником реанімації відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Луцького військового госпіталю, пішла в АТО добровольцем і жодного разу не пошкодувала про це, хоча набачилася там неабияких жахіть.
- Пані Людмило, розкажіть трохи про себе. Знаємо, що Ви родом з Вінниці, але зараз живете і працюєте у Луцьку.
- До початку антитерористичної операції працювала у Вінниці у військово-медичному клінічному центрі, я працівник Збройних сил України. Колись вважала, що армія нам не потрібна. Як більшість людей, думала, що ніхто на нас не нападе, нікому ми не потрібні.
А коли почалися військові дії у 2014 році, зрозуміла, що даремно ми забули про нашу армію. Наш санаторій у Вінниці взагалі хотіли скоротити, ми готувалися до цього, навіть подумували про нову роботу.
- Як Ви потрапили в АТО?
- Саме у Вінниці є один-єдиний в Україні літак аеро-медичної евакуації АН-26, а оскільки усіх наших хлопців з центру забрали на ротацію, нас залишилося четверо – три жінки і чоловік.
Ті жінки по стану здоров’я не могли літати, тому у 2014 році 80 відсотків польотів за пораненими з Вінниці на схід робили ми двоє – я і мій колега. Були дні, коли ми кілька разів змушені були летіти за пораненими і доставляти їх в лікарні.
Після 2014-го роботи стало менше, кількість поранених пішла на спад, але я хотіла бути на передовій.
Після наших польотів за пораненими у 2014 році у мене постійно перед очима стояла і стоїть досі картина: сідає літак, наприклад, в Харкові, хлопці чекають нас - хто на траві, хто в машинах, починають підніматися, а в багатьох рук, ніг немає, і всі на цей літак йдуть. Це страшне видовище.
Зі мною щось трапилося таке, що я хотіла бути поближче до них. Тому пішла добровольцем у шосту хвилю мобілізації. І жодного разу не пошкодувала про це.
Призвали мене в армію капітаном, потім присвоїли звання майора. Півтора року я перебувала спочатку у Сватово, потім у Северодонецьку. У 59-му госпіталі ми вже займалися вертолітною евакуацією, доставляли поранених у Харків.
Роботи, звісно, було достатньо у госпіталі – поранених привозили хвилями, то немає зовсім, то, бувало, їх багато і доводилося не спати кілька ночей поспіль.
- Як сприйняли Ваше бажання піти на передову рідні?
- Я збрехала їм, сказавши, що мені прийшла повістка з військкомату. Діти у мене дорослі, вже студенти, думаю, вони розуміють, чому я так вчинила. Я хвилювалася за батьків, тому довелося сказати їм неправду. Вони легше сприйняли те, що є повістка.
- А цей літак, на якому ви забирали поранених, не потрапляв під обстріли?
- На щастя, ні, але був випадок, коли цей літак падав! Взагалі до війни на АН-26 літали дуже мало, він швидше був парадно-показовим. Якось ми вилетіли з Вінниці, а неподалік Мелітополя довелося робити аварійну посадку, бо вийшов з ладу генератор і у всьому літаку зникло світло.
Пілоти світили мобільними телефонами, бо темна пора доби, аеродром нас не бачив… Я коли зрозуміла, що з літаком щось не так і ми або падаємо, або сідаємо десь серед поля, почала згадувати, що треба робити у такій ситуації, як сісти, щоб тебе потім по кусках не збирали.
Присіла, обняла коліна руками і чекала, коли ж це закінчиться. Паніки серед екіпажу не було, поранені теж трималися. Сказати, що було не страшно? Ні, було дуже страшно.
- Як думаєте, чому за три роки нам не вдалося витиснути ворога з території України?
- Це більше політичне питання… Причина не у тому, що наша армія не здатна, тут більше питань до вищого керівництва, це на їхньому рівні треба вирішувати.
- Як оціните військове та медичне забезпечення на передовій?
- У 2014 році з усім були проблеми, зараз усе змінилося на краще – військові наші одягнені, не голодують.
Щодо медичного забезпечення, то зізнаюся: я побачила такі медикаменти, з якими не стикалася у цивільному житті. На початку АТО доводилося оперувати в будь-яких умовах. Життя показало, на скільки непристосованими є автоперев’язочні машини для оперування. Нинішні «апешки» вже більш пристосовані до оперативних втручань.
Згодом зрозуміли, що операційні треба розташовувати у якихось приміщеннях з накритим дахом.
Я потрапила в АТО в 2015 році, коли більш-менш все було організовано. Спочатку наш госпіталь був у приміщенні школи, коли переїхали у Сватово, то розташувалися на стадіоні, у бетонному приміщенні, де було місце для операційних, і перев’язочної, і палат.
У Северодонецьку госпіталь був уже в комфортному приміщенні, з опаленням.
- Що вам найбільше запам’яталося під час служби на сході?
- На все життя запам’ятала обстріл складів у Сватово. Стадіон, у якому ми знаходилися, був всього у двох кілометрах від тих складів. Як вони вибухали… Стіни тріщали, вікна випадали разом з рамами…
Я такого страху не відчувала ніколи. Присіла, закрила руками вуха і в голові одна думка – «Мамо, забери мене додому».
Реанімацію наші розташували у більше-менш надійному місці, керуючись тим, що, якщо всіх засипле, то реанімація врятується і зможе всіх діставати з-під уламків. Хоча, якби було пряме попадання, то і нас би накрило.
Але, знаєте, страшно було до першого пораненого. Коли почали звозити військових, ми якось забули про ті вибухи і робили свою роботу.
- Чи вважаєте 14 жовтня святом?
- Звичайно. Добре, що День захисника України збігається із Покровою. Хочеться вірити, що над Україною є Божий захист і ми зможемо побороти усе те, що на нас навалилося.
- Ще раз би пішли в зону АТО?
- Так. Я і збираюся. Кожні три місяці відбуваються ротації, наші анестезіологи міняються, тому в наступному році, думаю, я знову поїду.
Захоплювалась відважністю лікарки Ірина Костюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
