Ми в Луцьку, мама – в Краматорську. Спільна молитва, щоб утекти від думок. РЕПОРТАЖ

Ми в Луцьку, мама – в Краматорську. Спільна молитва, щоб утекти від думок. РЕПОРТАЖ
Просто йому тільки місяць, він з мамою виїхав з Краматорська не так давно

Христині – 19, Всеволодові – 12. Вона почула війну в Харкові, де працювала. Він - у Краматорську, де ходив до школи і жив. Вони – брат і сестра. І зараз вони в Луцьку, а мама – там, в Краматорську.

- Я їй сказала: «Купи кнопочний телефон. Отакий колишній. Щоб батарея два тижні тримала. Як нема зв’язку, виходь на горище і десь лови». Дзвонимо один до одного. Вона каже, що садить картоплю...

То було 20 квітня, один із луцьких протестантських храмів зібрав силу силенну переселенців. Тут, у церкві «Спасіння», на околиці міста, відбулася подія, яка варта уваги: у новій церкві, якраз навпроти одного з блокпостів, зібралися представники різних конфесій, прийшли депутати Волиньради, керівники Луцької районної ради, з’їхалися ті родини, які на теренах цього району тимчасово і вимушено, втікаючи од війни, – і разом молилися. Або просто слухали. Або спілкувалися, щоб виговоритися, хоча б чуть.

Ті, хто все життя, можливо, говорив російською, нам, журналістам, розповідали про пережите такою гарною українською, що хотілося їх обіймати. «Отче наш» звучав то з уст одних священників, то інших. Але, як слушно хтось сказав: «Молитви в храмі багато не буває».

То все одно це була радше світська подія, ніж церковна. Стільком людям нічого не заважало зійтися разом. Бо кордонів між українцями насправді не існує. Це те, що показала ця війна.

– Чому ви прийшли сюди? – запитаю в Христини з Краматорська.

– Нас запросили. Ми всюди йдемо, куди запрошують. Щоб було де себе подіти від усіх цих думок. Пробувала знайти вже в Луцьку роботу – не знайшла, – скаже вона.

«Боже великий, єдиний, нам Україну храни»
звучало у цій залі

 * * *

Понад пів тисячі людей запросила до спільної міжконфесійної молитви і сніданку єднання церква «Спасіння» та Луцька райрада. Серед присутніх – очільники церков, нардепи Вячеслав Рубльов та Віталій Безгін, заступник голови облради Григорій Пустовіт, голова райради Олександр Омельчук, депутати Волиньради Валентин Приходько (він же заступник голови Підгайцівської ТГ, на теранах якої все відбувалося), Оксана Філіпчук, Юрій Ройко, Юрій Харченко, Юлія Вусенко, голова Олицької ТГ Олександр Прендецький.

Священники і пастори цитували Євангеліє, говорили про єдність, терпіння, Господні настанови і те, як триматися у такий складний час.

Станом на 20 квітня на Волині уже прийняли 59 тисяч 826 внутрішніх переселенців. Ще 5000 місць є готовими для розселення. Принаймні таку кількість декларують у Волинській ОВА. 

«...Уже місяць, як ми в Олиці. Живемо в приміщенні, де раніше була лікарня. Все є. Люди дуже добрі, прийняли. Вдома зараз дуже страшно.

Трималися там зразу. А потім прийшов час, коли військові стали казати, щоб люди виїхали, бо їм так буде легше. Тоді виїжджали наші родичі і нас забрали. Ми не знали, куди їдемо. Головне було вибратися.

Я з дочкою. Нас приїхало 20 людей, а в Олиці вже все приготували до нашого приїзду, нас чекали. Отам і живемо.

Там що? Там стріляють. Наш будинок ще цілий. Але навколо все летить, все вибухає. Я щодня телефоную. Сирена не виключається.

Сестра моя приїхала сюди, у неї одній дитині – місяць, іншій – два рочки... Але вони їхали вже пізніше, коли вже лишатися там було вкрай небезпечно.

Все закрилося. Магазинів, аптек і нічого такого немає. Ціни на продукти – величезні, якщо ті десь є. З продуктами дуже важко. Хлібина коштує майже 40 гривень, кілограм картоплі – 35-40 гривень теж. За цукор чи крупи взагалі не кажу.

Донька нарешті почала трошки спати. Ми ж їхали, коли вже стріляли. Тому навіть тут, як тільки тривога, вона швидко підривається, одягається, стає і каже: «Мам, куди?». Спочатку навіть двері стукнуть, вона зразу біжить. І оце тільки-тільки почала відвикати.

Ми пройшли це, ми з 2014-го це чули. І ДНР-івці в нас були ці, хоч тільки тижнів три, а тоді наші їх прогнали, але натерпітися ми встигли».


Наталія Сидорова і Марія, м. Костянтинівка, Донецька область
Наталія з племінником і донькою Марією
нині живуть в селищі Олика на Волині

 * * *

Серед тих, хто цього дня звертався зі словом до людей - єпископ УЦХВЄ Волині Михайло Близнюк, єпископ Луцької дієцезії Римсько-Католицької Церкви Віталій Скомаровський, протоієрей, настоятель парафії Святителя Феодосія Чернігівського у Луцьку Петро Стеблина (ПЦУ), протоієрей УГКЦ о. Роман Бегей, старший єпископ УЦХВЄ Михайло Паночко, єпископ Волинського об’єднання ЄХБ Ярослав Троць.

– Хочу згадати мудрість просто українського народу. А саме – моєї бабці, яка постійно повторювала, що треба «біду гнати вперед, щоб за нами не йшла». Сьогодні ми біду прогнати можемо якраз своєю щирою, чесною працею, наповненою взаємною любовю, жертовністю і молитвою до Бога, - казав православний священник.

Григорій Пустовіт особливо наголошував:

– У кожен храм ви приходите як до себе додому. Приїхавши в Луцьк, ви приходите до себе додому. Дуже хочу, щоб Луцьк став вашим містом, а Волинь вашим краєм, щоб ви відчули, що Волинь ваш дім.

У залі стояла тиша. Метушилися дітки. На кожну молитву люди вставали як один.

 «...Першими приїхали сюди тітка з чоловіком і дітьми. Поселилися в гуртожитку в Луцьку. А тоді й нас покликали. Ми їхали пізніше і добиралися два дні. Тут – великою родиною, нас багато, жартуємо, що зайняли цілий поверх.

Я хотіла колись приїхати на захід України, от кудись у ці регіони. Але більше чула про Львів і Закарпаття. Там стільки людей, що ми вирішили таки обрати Волинь, тим більше тут свої вже є. Хоч я бачила на карті, що поруч Білорусь. Нас це лякало, але це було єдине місто, де було все більш-менш ясно з проживанням. На щастя, ми не платимо за житло, то було б дуже важко.

Мама там. Вона не змогла їхати через бабусю. Бабуся не змогла через ще одну мою тітку. А тітка не змогла через своїх тварин, їх у неї багато.

Коли все почалося, я найбільше боялася за маму і брата, які в Краматорську. Бо коли почали Харків бомбити, то що вже буде з Донецькою областю? Ми ж завжди думали, що першою буде Донецька? Тому я одразу подзвонила мамі, а вона каже, що в них тихо.

Я вчила українську мову в школі. У нас була хороша вчителька, ми говорили з нею на уроках. Я їй тепер вдячна.

За кордон ми не хотіли. Це інший менталітет. І дуже далеко. Нам і тут далеко, а то... Було страшно не повернутися сюди зовсім».


Христина і Всеволод Матвійчуки, м. Краматорськ, Донецька область
Всеволод, Христина і їхня Марта, яка теж
приїхала в Луцьк з Краматорська

 
* * *
А далі був сніданок. Жовті нарциси на столах у залі в підвальному приміщенні, вікна якого міцно затулені мішками з піском. Ніщо так не єднає українців, як молитва, спільний стіл і (тепер ми це знаємо) спільна біда – війна.

Щоб перемогти, важливо виплекати непоборну ненависть до ворога свого і милосердя до ближнього. Ми цьому вчимося.

Серед духовенства цього дня не було представників УПЦ московського патріархату.

Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У Володимирі почався демонтаж радянських пам'ятників
Наступна новина В Україні продовжили воєнний стан до 25 травня
Останні новини
Схожі новини