Кінець робочого дня. У пасажирів луцьких маршруток – в очах і втома, і радість, і незбагненна бентега. Над головами передають квитки. У вікнах миготять реклами. Водій час від часу будить те все захриплим і роздратованим: «Скільки з двадцяти? Один?! Один кажу?!».
Чую над собою бесіду двох незнайомих мені жінок. Про те, що «наш шеф недавно приніс на роботу книжки, зробив бібліотеку і сказав усім читати». І тут я не стрималася: повернула голову і спитала, хто ж їхній шеф.
Аж засоромилися дівчата. Кажуть, ресторатор Олег Іванюк, співвласник луцької «Корони Вітовта». Я усміхнулася… В той же момент вирішила, що ми обов’язково з ним про це маємо поговорити. В книгарні.
* * *
(Тут, у луцькій «Книгарні Є», Олег Іванюк уперше. Тому серед книжок і серед людей - цього дня у крамниці було дуже людно - почувається, очевидно, як в незнайомому ресторані. Приглядається. Одразу помічає деталі. Поки ми розмовляємо, встигає читати палітурки і яскраві заголовки книжок, які його оточують, – авт.)
… «З книжками у мене непрості стосунки склалися (перш, ніж я встигаю запропонувати вибір – шукати книжки вже чи спершу поговорити – Олег Іванюк сідає на стілець і одразу починає розповідати, і це - щось своє, щось те, що, очевидно, тримав для такої розмови). Я навчився читати в 5 років. Чи було це добре, чи погано, хай тепер вже розсудить Господь Бог. Бо в 7 років, коли я пішов у школу, в мене вже був брак літератури. На той момент я прочитав усе, що дитина тоді могла прочитати.
Так трапилося, що в сусідньому будинку в нас була дитяча бібліотека. Може, вона й досі є… Це будинок у центрі Луцька, де колись був кінотеатр «Хроніка», а зараз - бар. Щоразу, як повертався зі школи, першим ділом біг туди. Брав там якусь кількість книжок і якщо встигав у той же день, увечері, то ще приносив їх назад, а ні, то наступного дня. Я там був найкращий читач: на стіні завжди висіла моя фотографія.
Я вибирав книжки з того, що було на полиці. А оскільки на полицях в ті часи книжки викладали за відповідними рознарядками, то щось таке цікавше мені діставали і відкладали бібліотекарі. Отут якраз, як на мене, і склалася проблема, бо я всі ті книжки читав і всім їм вірив».
* * *
… «Коли я став дорослим і почав замислюватися над причинами якихось життєвих подій, можливо, якихось невдач, то прийшов до висновку, що в тому винні і ті книжки, які я тоді читав».
* * *
… «В основному ми тоді росли на пригодницьких книгах. Наприклад, фантастика Олександра Беляєва. Тоді модний, популярний такий Бєляєв... Але то була не фантастика наукова, а такі речі, які вчили молодого читача, що є добро, а що є зло у світі. Що добро обов’язково перемагає зло (радянського фантаста Бєляєва називали «російським Жуль Верном», автор відомих на той час романів «Людина-амфібія», «Голова професора Доуеля», «Аріель». Після шаленої слави у січні 1942-го він помер від голоду, родина опинилася в концтаборах).
* * *
… «Тоді не могли не потрапити дитині в руки книжки Аркадія Гайдара, який залишив у житті і формуванні мого світогляду свій слід. Хоча зараз це і неправильно казати (все-таки то апологет комуністичного режиму і таке інше) але тим не менше я вважаю, що на формуванні характеру це таки позначилося.
«Тимур і його команда», «Чук і Гек», «Блакитна чашка»... Щоб зрозуміти, хто такий Гайдар, треба було розібратися. Уже потім я мав можливість поцікавитися. Пізніше, коли стали відкриті архіви.
Взагалі Гайдар особистість надзвичайно цікава. Не скажу, що вона тільки білими фарбами вималювана. Не всі знали, що він був командиром полку. Ми тоді не знали й те, що він особисто санкціонував розстріли людей. Так (у відповідь на мої здивовані очі, бо і в моєму дитинствіі школярі читала Гайдара «ввзахльоб»), сам власноруч робив ці речі. І це не тому, що він маніяк. А тому, що він і сам у дитинстві начитався певних речей і був такий собі романтик.
Історія Гайдара полягає в тому, що він практично зі шкільної лави вихований на отих всіх пригодницьких речах. Він поринув у вир революції і, будучи великим романтиком, сприймав це дійсно як романтичну пригоду. Життя у нього було дуже чітко поділене на своїх і ворогів. «Бєлиє» і «красниє», не було середніх тонів.
Пізніше, коли життя склалося так, що Гайдар був витіснений із тієї системи, він почав писати для дітей і робив це надзвичайно талановито».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Ми чули «голос» Левандовського. Він читав нам напам’ять «Фауста» і Шекспіра. РОЗМОВА В КНИГАРНІ
* * *
… «Якщо дозволите, я вам нагадаю (кілька секунд думає). Вже не згадаю назви того оповідання. Але було таке: діти грають у війну… Зібралися у дворі, граються і одному маленькому хлопчику, найменшечкому, не вистачає ролі. Чи стріляти, чи командиром бути… І він дуже хоче плаче, його не можуть позбутися ніяк, зрештою, діти йому кажуть: «Добре, будеш часовим».
Гралися, гралися, потім їм все те набридло, порозбігалися. А малий стоїть, бо він часовий. Вже темніє, вже сльози у нього котяться, але він не йде. І тут раптом чує кроки. «Стой, кто ідьот?!». Виявляється, іде офіцер. Питає хлопчика, що він тут робить. Той каже: «Я часовий». Просить іти додому, а той: «Я ж не можу, я часовий». І тоді офіцер каже: «Я старший за званням, я тебе відпускаю». А той йому: «Покажіть документи»…
І от уявіть, що з таким багажем, з такою літературою потім довелося йти в доросле життя. А доросле життя потім абсолютно протирічило тому, чому вчили ті книги. Бо якраз юність, 70-ті роки, застой і ті всі речі… І це все глибоко дисонувало з книжками».
* * *
… «З того часу десь біля 17-28 років я просто перестав читати художню літературу. Як протест. Розуміння того, що треба в житті набратися якихось своїх цінностей, щоб потім критично оцінювати написане і прочитане».
* * *
… «Є така книга, називається «Моя боротьба». Чули? Адольфа Шикльгрубера. Знаєте такого автора? ( у голові крутиться варіант: Гітлер, Гітлер…, але я слухаю). Адольф Алуїзович Шикльгрубер (повторює). А в оригіналі звучить «Майн Кампф»… Шикльгрубер – це справжнє прізвище Адольфа Гітлера. Я вам дуже рекомендую її почитати для того, щоб розуміти, який вплив може мати хороша література (задумався).
(Йдеться про знамениту автобіографію Гітлера, яку він написав, сидячи у в’язниці у 1924 році. Згодом вона була видана мільйонними тиражами. Вважається, що саме там виписані ідеї Гітлера про відновлення могутності Німеччини, очищення Німеччини, тощо, які потім вилилися у трагедії по всьому світу)
Я не кажу, що це хороша книга, я кажу, що це книга, написана пристрасно, написана у пориві, на глибоких переконаннях. Якщо можна Адольфа Гітлера наділити душею, то в цю книгу вкладена душа. І треба бути дуже людиною розвиненою, багато чого знати і мати стійку систему цінностей, щоб зуміти цю річ прочитати критично і правильно її оцінити.
Тим не менше книга є. Після закінчення Другої світової війни вона була заборонена. Зараз вона друкується в Німеччині, вона видана тут. Молодь зараз може, взяти і почитати, щоб знати».
* * *
… «Я взагалі дуже історію люблю. Колись було цікаво, і я взяв до рук книгу, вона теж видавалася в 90-х роках і називається «Застольні бесіди Гітлера». Це його ад'ютант їх записував. Бо Гітлер дуже любив збирати великі застілля («Застольні бесіди Гітлера» - справді бесіди, які записували одразу кілька секретарів в ставці Гітлера в 41-42 роках. Вперше вони вийшли друком у 1951 році. Книга стала сенсацією, пізніше доповнювалася і перевидавалася). Річ дуже пристрасна. Але є ще й небезпека, бо треба бути готовим сприймати подібну літературу».
(Олег Іванюк на кілька секунд замовкає і дивиться у вікно. За ним – аж кишить пішохідна вулиця Лесі Українки. На годиннику 16-та. Я запитую у нього про луцьке дитинство і луцьке коріння. Це згодом виливається у цікаві спогади про «ще той» Луцьк)
* * *
… «От ви згадали про батька (батьком Олега Іванюка був відомий на Волині лікар Володимир Іванюк, який тривалий час очолював і обласне управління охорони здоров’я). У батька був товариш Микола Амосов. Можливо, ви чули?
Що було знаковим у ті роки (а це кінець 60-х), так це те, що всі лікарі, медики тоді мали надзвичайно широку палітру захоплень.
Батько мій вагався протягом усієї своєї молодості, ким йому стати: художником чи лікарем. Він і вступав до художнього інституту, але зрештою зробив вибір на користь медицини. Все життя він не покидав ні пензля, ні олівця і дуже багато писав в останні роки. У мене всі стіни завішені батьковими роботами».
* * *
… «Інші: хтось музикою, хтось ще чим, а Микола Амосов – писав. Писав книжки. Я, пригадую, коли був ще малим школярем, вдома у тата постійно лежала книжка «Думки і серце» Амосова (Знаменитий український кардіохірург написав книгу, яку називають розмовою лікаря з його совістю. І це була не єдина книга Амосова). Видана вона була невеликим тиражем. Не була така вже й суперпопулярна тоді. Згодом я її прочитав. Амосов описує свій стан, коли він після операції і втрачає хворого. Стан потрясіння. І книга це дуже особиста, бо там його тривожні думки. І тим цікава».
* * *
… «Чи наприклад книги Вишневського. Теж у нас були. Такий лікар був військовий. Чули? (Олександр Вишневський – військовий хірург, радянський академік, автор знаменитої «мазі Вишневського», до речі)».
* * *
… «Серед книг я був постійно. Он зараз бачу: лежить Ієронім Босх (встає, на стелажі навпроти бере книгу під назвою «Ієронім Босх. Видіння і кошмари»).
Тоді не було таких хороших художніх альбомів, як зараз. Але що було, батько все купував. І з однієї сторони то було читання, а з іншої – розглядання тих альбомів. Там були речі, які на мене, молоду людину, трохи впливали. Не скажу, що дуже, але трохи так.
(Книга про Босха, нідерландського художника, якого називають найбільш загадковим живописцем минулого, який яскраво зображував фантасмагоричний світ Середньовіччя, чим заслужив титул «почесний професор страхів», вийшла у видавництві «Фабула» у 2019-му. Це дослідження німецького мистецтвознавця Нільса Бюттнера).
* * *
… «Більше банкір чи більше ресторатор? Хм (сміється)... Мені пощастило. Є такі моменти в житті (і мабуть, у кожної людини вони бувають), коли ти в певному місці у певний час з певними людьми ти починаєш якусь певну справу і не знаєш, чим вона закінчиться. Але починаєш».
* * *
… «Я працював тоді (це кінець 80- початок 90-х) в облдержаміністрації, займався економікою, ділив там капвкладення і таке інше. Трудився якраз з чудовою людиною, яка, вважаю, на формування мого характеру дуже вплинула. Це покійний Іван Фурів, якщо ви, можливо, пам’ятаєте таке прізвище? Як на мене, це глиба.
Дуже непрості у мене були з ним стосунки. Коли я прийшов, він був начальником управління захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС. Чому це було найважливіше управління? Бо то якраз після аварії, тоді держава виділяла величезні кошти і проводила величезний обсяг робіт, тому структура була потужна.
Сказати, що з Іваном Івановичем було працювати непросто – це нічого не сказати. Жахливо. За день ми встигали посваритися 4 рази. Дверима хряпаю, вже йду звільнятися. Іван Іванович такий: «Ну, йди…». Повертаюся тоді, а він: «Давай, давай…». І через 5 хвилин - знову скандал з якогось іншого приводу.
Але то людина, яка вміла навчити організувати себе і організувати результат. Коли буде можливість розкажу чи навіть напишу про нього більше, бо він це заслужив».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Про закон самурая і «зелений мішечок щастя». Сергій Кошарук. РОЗМОВА В КНИГАРНІ
* * *
… «Одна деталь. У місті ми завше говоримо про дороги. От у Луцьку на дорогах бордюри викладені гранітом. …Ми одного разу були з Іваном Івановичем у відрядженні в Києві, ходили, гуляли, він розповідав про своє життя, як він був головою міськвиконкому (Фурів був головою Луцького міськвиконкому у 1965-1975 роках) і отримав сувору партійну догану за те, що використав оті гранітні бордюри. І тоді мені він каже: «Знаєш, Олеже, пройде сто років, все всі про всіх забудуть, але ті бордюри будуть».
Так його це тоді зачепило. Але зараз як подивишся: в Луцьку дороги асфальтують по-новому, а бордюри ж лишають ті самі… І це мені як пам'ять про Івана Фуріва. Бо то його справа».
* * *
… «Колись ми вийшли на перекур в коридор, вибіг Микола Романюк (покійний мер Луцька, з яким Олег Іванюк товаришував) , такий весь стурбований, схвильований… Кажу: «Що з тобою таке?». А він: «Та оце розумієш, тут мені така пропонують… О! Ти ж економіст. Давай будемо робити банк. Банк треба робити». Я що мав казати? «Давай будемо…». І отак почалося в нас ця подорож з будівництва банку».
Тоді це була свого роду авантюра. Тоді вже були проблеми в економіці, але бюджетникам платили хороші зарплати. І коли я звільнявся з ОДА, мені казали, що я несповна розуму».
* * *
… «Доля звела з надзвичайною, як на мене, людиною. Це один із найкращих управлінців та менеджерів, яких я за своє життя бачив, - Олександр Дубілет (з 1997 до 2016 року був головою правління ПриватБанку). Людина дуже високого інтелекту і широкого кругозору. Міг себе змушувати працювати по 14 годин на добу, а потім вночі ще читати книжки, тому що книжки повинні йому дати бачення, що робити далі.
Тоді, у 1999-му ми шукали, як це все має бути. Це вже зараз в книжках все описано: як будувати банки і таке інше. А тоді був повний нуль. Це вже теж частина історії: тут на Волині ми зробили таку модель банку, яким потім ПриватБанк і став. Це банк з великою кількістю відділень, з роботою з населенням… Проблеми, які там були, - то вже інше, але те, що ми цю структуру побудували, - факт».
* * *
… «Дубілету потрапила в руки книга. Це така перша ластівка тоді в книжковому світі. Книга Біла Гейтса «Бізнес зі швидкістю думки» (американський бізнесмен і засновник корпорації Майкрософт написав цю книгу в 1999-му). Він змусив всіх купити цю книжку і всіх її прочитати. Сказав, що буде екзамен приймати. Мені Микола каже: «Я такий зайнятий. Слухай, ти прочитай, а потім мені в машині розкажеш».
І от я почав ту книжку читати. Це така цікава історія, довжиною у 20 років. 20 років я читаю ту книжку».
* * *
… «І от ми зараз тут подивимося (оглядається) і побачимо, що є багато книг про бізнес. Ну от, стоїть книжка «Як писати комерційну пропозицію» (автор – український копірайтер Денис Каплунов), але як правило, література така – це частина великого бізнесу. Ця книжка коштує, думаю, гривень 300 (бере в руки і дивиться ціну). Ну, от: 258, я не помилився.
Література для бізнесу – це бізнес. А все тому, що є люди, які думають, що якщо прийти в книгарню, купити 10 отаких книжок (як заробити перший мільйон і таке всяке) – і ти відразу станеш багатим».
* * *
… «Я на місці Гейтса, знаючи ТАКЕ, не насмілився б його розказати всім. За якісь там гроші? Це безглуздо.
Книга була написана, коли «Майкрософт» пережила першу проблему, пов’язану з тим, що вони утверджувалися на ринку програмного забезпечення і тут раптом з’явився інтернет. То був величезний виклик для Майкрософта, бо вони спершу на появу інтернету не звернули уваги, не думали, що це так буде серйозно.
У 99-му Білл Гейтс виклав те, що сьогодні вже на 60% втілено, а 40% ще чекає втілення. Тобто якщо ви хочете знати майбутнє, то це – абсолютне стопроцентне попадання. Для бізнесу це така соломинка. Хочеш знати, на чому заробити гроші? Візьми відкрий книжку і почитай. Вона тобі розповість з далекого 99-го, що буде через 30 років.
Цю книжку я читаю ще до цього часу. І ще, так би мовити, надихаюся. Переказувати не буду, але скажу, що це абсолютно інший вимір. Бо багато чого потім було написано в бізнесі і про бізнес».
* * *
… «Такого рівня – ще хіба Ендрю Гроув «Виживають тільки параноїки» (Книга засновника корпорації Intel вийшла теж у 1999-му, вона про те, як компанії вижити в страшній конкуренції. У ній описано енциклопедичний уже випадок про те, як невелика помилка у процесорі Pentium, основному продукті компанії, призвела до сотень мільйонів збитків і як після цього Ендрю Гроув вивів корпорацію з кризи).
От хто хоче займатися бізнесом, то можна навіть книгу не читати, тільки завчити фразу: «Виживають тільки параноїки».
* * *
… «Я не вважаю себе банкіром у класичному вигляді. Хоча й маю 25 років роботи на керівних посадах. Останнє моє місце роботи – це коли я очолював «ВТБ банк» на Волині. Це вже був не роздрібнений банк, а банк, який працював із потужним бізнесом, з крупними кредитами, де треба було зважувати великі ризики, бо кредити були на мільйони доларів.
Я більше себе вважаю просто управлінцем. Бо принципи управління – одні й ті ж що для банку, що для ресторану, що для мас-медіа, що для хімічного комбінату, наприклад. Принципи управління базуються на якомусь стратегічному баченні. Вони має бути. Ти можеш його створювати. Наприклад, мене дивують люди, які йдуть в політику і можуть робити свої прогнози та уявлення, виходячи з нічого, не маючи стратегічного бачення».
* * *
… «Майбутнє передбачає історія. Треба просто вчити історію, і ти будеш конструювати майбутнє дуже легко!».
* * *
… «Чому покинув банківську діяльність? Ця сторінка просто закрилася. З урахуванням того, що закрилася вона із загальною кризою банківського сектору (такі речі бувають), що я навіть через вік не можу дозволити собі почекати років 15-ть, поки все повернеться знову, я просто вирішив докласти зусиль в іншому напрямку».
* * *
… «Усе життя любив кулінарією займатися. Для мене це і цікаво, і десь те, що я хочу робити».
* * *
… «Книжки в ресторані? (усміхаається) Я не скажу, що це я придумав якийсь новий прийом. Людям треба дати поштовх. Коли той самий Дубілет змусив усіх прочитати Гейтса, я його прочитав і йому дуже вдячний. Після того я стежу за багатьма новинками, які мають відношення до теорії менеджменту. Сам уже можу щось шукати, вивчати, дивитися, оцінювати.
Ми зробили бібліотеку в «Короні Вітовта». У нас є бібліотекар. Ми шукаємо цікаві книжки. Тому що ця література не є дешевою. Читаємо».
* * *
… «Що там є? Наприклад, найулюбленіша моя кулінарна книга, яка називається «Як готувати, як Хестон». Написав її дуже талановитий ресторатор Хестон Блюменталь. В нього є ресторан The Fat Duck, в селі, десь за 40 км від Лондона. Але черга до нього розписана на рік вперед. Квитки продані. Він перший, хто почав експериментувати з молекулярною кухнею.
Експериментує з новими технологіями і з розкладанням продуктів на складові – якщо просто. Наприклад, з використанням рідкого азоту. Або ж як приготувати ідеальний курячий бульйон. Цікаво, що він вивчив хімію того процесу. І дав оптимальний рецепт.
Це книга, яка неподібна на інші. Як правило, в кулінарних книгах – 60% гарних ілюстрацій. У цій – немає ілюстрацій. Вона просто описує процеси. І це те, що людям буде важко знайти самотужки. Навіть не тому, що його знайти неможливо, а тому, що нині треба знати, де і що шукати».
* * *
… «Прочитати – це зусилля над собою. Писати – ще більші зусилля. Згадав радянську юність свою, коли працював в управлінні сільського господарства, ми писали лист міністру. Ну, лист то й лист. Я написав листа. Мені взяли його покреслили, покреслили...
Такий був у нас Віктор Трунін. Читає його, креслить, бігає: «Да нєт, ето нє то…. Я нє знаю…». Каже: «Пайдьом пакажем Марку Андрєєвічу». Той собі: «Та ні, то фігня все». Дзвонить до Миколи Пшеничного (зараз пенсіонер, а тоді заступник начальника облплану).
Приходжу до Пшеничного, він бере той лист, сідає, зосередився – і так його: «Ля-ля-ляля-ля-ляля… Хм. Ля-ля-ляля-ля-ляля-ля...». «Отут, - каже, - щось не звучить». І я починаю розуміти, що він аналізує той лист на звук. Далі каже: «Ти уяви собі міністра. Йому приносять дві пачки паперу на підпис. Він починає читати… І якщо він не зрозуміє, що ти йому написав, то накладе таку резолюцію, яка тобі непотрібна. Ти його маєш переконати, а для цього цей лист має звучати, як вірш!». Оце вміння писати я, наприклад, у ділових паперах дуже сповідую».
* * *
… «Тут, в Луцьку, жили мої діди і баби. Наприклад, коли мій покійний дідусь кудись ішов, то казав бабусі: «Я на Пілсудського сходжу». А це оця вулиця (киває на гамірну вулицю Лесі Українки за вікном). Мені це було дуже дивно тоді, але зараз я іноді комусь можу сказати: «Та на Радянській зустрінемося». І це ж так само…
От щоб ви розуміли, який мені Луцьк».
* * *
… «Луцьк тягне мене не в майбутнє, а в минуле. І якщо ми говоримо про луцькі настрої і луцькі смаки, то це настрої і смаки моєї молодості і мого минулого. Кафе «Лакомка», в якому вся богема ввечері сиділа. Пили каву. Покійний Шишко читав вірші, поруч стояв Микола Кумановський, рухами махав і щось розказував. Оце смак тієї кави для мене смак Луцька».
* * *
… «Насправді Луцьк був досить своєрідним. На смак, він, можлио, геть не такий, яким ми звикли його зараз уявляти.То завше було невеличке єврейське містечко. За переписом 1863 року, дай Бог пам’яті, тут з 30-ти тисяч жителів мешкало 28 тисяч євреїв.
Колись моя вчителька музики мене пригощала гефілтефіш. Я був малим, батьки вирішили, що мене треба вчити грі на фортепіано. А в нас була сусідка Мелешко, то я до неї на уроки ходив. Вона була стара єврейка й іноді мені казала: «Алєжечка, дєточка, іді папробуй гєфілтефіш».
Це смак з дитинства. Гефілтефіш – то риба фарширована, по-єврейськи. Короп фарширований і дуже довго тушиться з овочами, в тому числі з буряком. Там багато часника. Воно все застигає, стає, як желе. Його з кісточки вибирати – це смакота».
* * *
… «Ми жили в центрі і в дитинстві облазили всі ходи навколо замку. Це було цікаво. Таким було моє перше сприйняття Луцька. Ти ж знаєш, що писати: «Тут був Вася» недобре, а ми лазили під тими стінами і читали, наприклад: «Я ее люблю». І - тисячі вісімсот якийсь там рік. Й ти починаєш розуміти, що це не графіті, це – історія. І це такі дотики».
* * *
… «У мене була проста ідея: зробити невеличкий підручник з історії міста для дітей. Кілька базових оповідань. І факультативно у школах із ними знайомити. Я два терміни був депутатом Луцької міської ради і не зміг пробити цього.
Ми маємо дітям дати міф про це місто. В нас є речі, якими ми маємо пишатися. Ми одним з перших отримали магдебурзьке право. Можемо пишатися з’їздом монархів. Можемо пишатися, що отут у нас ходила Леся Українка. Я більш ніж переконаний, що на сьогодні діти про це не знають, а їхні батьки про це не вміють їм розказати. Моя проблема і моя біда, що я тоді депутатів не зміг в цьому переконати. То був час такий».
* * *
… «Не займаюся політикою. У раді мене більше цікавили гуманітарні питання. Більш прикладні. Ні, я її вивчаю, читаю, знаю…. Може, тому, що знаю і не хочу цим займатися».
* * *
… «Ми молодий народ. Нам років 12-ть. Ми ще не навчилися читати і писати. Основна проблема країни починається отут, в оцій книгарні. Я починав з того, що розказав вам про себе, про те, як нам формували мізки. Але ми зараз їх дітям абсолютно ніяк не формуємо. Ще два-три роки, і наші діти будуть все вершити. Ми маємо це врахувати».
* * *
… «Книгарні мого дитинства? Це була біда. Біда в тому, що хорошу книжку купити було дуже важко. Щоб отримати якусь передплату на книжки, треба було мати скажений блат.
Автомобілі, книги, килими і кришталь – все розподілялося. Дуже образливо було, що книги в гарних палітурках, серії різні потрапляли, як правило, тим, хто їх не читав.
Магазину, в якому можна було купити книгу, практично у чистому вигляді і не було. Була книгарня «Іноземна література», де зараз радіоапаратурою торгують, на розі Кривого Валу. Фішка була в чому: там можна було купити книги польською мовою. Наприклад, у мене в сім’ї польською завжди говорили. Дякуючи батькові, я її вивчив, я читав польською і пишу. Чому? То родинне. Бабця була полькою. І дід покійний говорив польською».
* * *
… «Там, де колись була редакція «Молодого ленінця», був прекрасний магазин «Букініст». Книжка із серії «Зарубіжна література» там, наприклад, коштувала 25 рублів. То були скажені гроші. Четвертина тодішньої зарплати. Туди ж на комісію приносили і стародруки різні. Навіть ще вдома у мене дещо лишилося з тих часів, з купленого саме там. Це і збірки дореволюційних журналів, і книги деякі.
А взагалі у книгарнях найперше був марксизм-ленінізм. Щось цікаве ми шукали у товстих періодичних журналах».
* * *
… «У Старому місті у нас все, як Висоцького: «Коридори кончаются стєнкою, а тунелі виводят на свєт». Планування міста є таким, що там тупик. І останнім часом все робилося для того, щоб той тупик «затупичити». Якщо обхідна дорога, вулиця Замкова, йде навколо замку, то сьогодні вона насильно перекрита торговцями.
Наприклад, у нас є парк. І було б логічно, аби ми з парку могли зайти в Старе місто. А можемо? Ні».
* * *
(Цікаві книги на полицях Олег Іванюк шукає неохоче. Постійно відволікається на спогади, що виникають як асоціації на певні книжки)
… «Перше, що я хочу вам сказати, що мене дуже радує те, що в нас з’являється все більше гарних книг українською мовою. Наприклад, ось той же Ієронім Босх. Не думаю, що це у великому попиті, правда. У великому попиті воно у вас? (до продавчині книгарні, чує що – так) Ого. Здивований. Мені дуже приємно, що такими книгами цікавляться. Це потужна річ. Босха я собі вже взяв.
Тут є мінус: слабенькі ілюстрації. Я розумію, що не так легко нині книгу видати… Яким вона накладом? (дивиться) 2 тисячі примірників. Що то є? Якщо на цілу Україну – дві тисячі примірників, то насправді попит малий».
* * *
… «Свого часу я вчився в художній школі, і в нас педагогом з історії мистецтв Вальдемар Пясецький. Унікальна людина енциклопедичних знань. Тоді в мене пішла любов до гарної літератури про мистецтво».
* * *
(Певний час розглядає книги на полиці, де виставлені ті, що найбільше продаються у цій книгарні)
… «Зараз глянемо, що тут пропонують у топ-20. О! Це якраз такі речі, на які просто ведуться… Попадеться така книжечка – подивлюся. Треба й такими речима цікавитися (гортаючи популярний мотиваційний бестселер Стівена Кові «Сім звичокк надзвичайно ефективної людини»).
Але загалом я можу купити книгу, погортати і зрозуміти, що не треба це читати.
Коли автор керівник серйозної компанії (я згадував про Ендрю Гроува), то в мене питань нема. Бо я знаю, з ким я маю справу. Але коли якийсь невідомий чоловік (повертає книгу на полицю)».
* * *
… «Ми взагалі з вами не поговорили про Біблію як про книгу. Це – тема окремої розмови. Я люблю літературу, присвячену релігії. Не скажу, що богословську, а такого плану, філософського. Свого часу попалася мені одна річ, яку я б зараз знову роздобув. Бо я її втратив. Це Ернест Ренан «Життя Ісуса Христа».
Це французький богослов і філософ, книга написана у 19 сторіччі і вона одна з найкращих із тих, які я читав про релігію. Вона така богосповненна. Ґрунтовний науковий твір, в якому він реконструює шлях спасителя».
* * *
… «Он бачу цілу серію видань, де автори намагаються надолужити історію України (розглядаючи книжки на історичну тематику). Я зараз їх не читаю. Принципово. Чому не читаю? Бо я знаю, що вони написані надзвичайно суб’єктивно. На злобу дня. Це однозначно.
Оце класичний приклад літератури, яка на злобу дня (в руках опиняється книга Лариси Якубової та Яни Примаченко «В обіймах страху смерті» - про форми і методи встановлення більшовицької влади в Україні). Я собі уявляю, що є якась державна програма, яка подібне підтримує… І от сіли Лариса і Яна, настрочили книжечку і видали її непоганим тиражем. Ану… 11 тисяч примірників. А далі влупили її на якісь бібліотеки. Отака історія з книгами. Без образ».
* * *
(Наостанок прошу пошкати книги кулінарні. Ну, бо говорити з ресторатором про книжки і не погортати яскраві видання з неймовірно «смачними» ілюстраціями – гріх)
… «О, ви їх загнали он куди (знаходимо їх у куточку книгарні). Дарія Цвек – це класика (минає книги української кулінарки Дарії Цвек).
Ну, ось: «Готуємо з Джеймі». Це Джейм Олівер (британський шеф-кухар, ресторатор), написав купу книг, а декілька тижнів тому втратив усі свої ресторани. А чого втратив? Бо не зумів за борги забрали. Отака-от історія. Сам прекрасний шоумен. І ресторани в нього непогані. Я був у його закладі в Лондоні. Прекрасно все, але бізнес є бізнес. Там – зовсім інші речі.
Після всього він написав пост про те, що жаль, що так сталося, що він просить вибачення у всіх, хто йому повірив. А всі його ресторани перейшли управляючій компанії. Тому одна справа гарно розказувати про страви на камеру, а інша втримати бізнес. От бачите.
Він на книгах якраз заробляє. І книжка, бачу, недешева. 409 гривень. 409! Вважайте, що з неї він свої 10 доларів отримає.
І тиражі прекрасні. Трохи кращі як у Босха…».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
P.S. Уже фактично в порозі ресторатор Олег Іванюк раптом спиниться, усміхнеться і поцікавиться у господині книгарні Ганни Луцюк:
- А скажіть, будь ласка, ваша книгарня приватна? Ви - не власниця? Ні. Бо я що помічаю. Коли буваю в Києві, там рябить в очах. А в луцьких крамницях не завжди достатня наповненість. Периферія. Можливо, у вас ні. Я тут вперше. Тут треба мені поритися… Хай-но.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
