Східний напрямок. Нуль. До ворога – кількасот метрів. Інструктор Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, а за сумісництвом – триразовий чемпіон Європи та срібний призер світу з гирьового спорту, разом із побратимами просувається через ліс до російських позицій. Зараз у нього, так би мовити, «подвійне життя»: в університеті до чоловіка шанобливо звертаються «Костянтин Володимирович», а на фронті – коротко – «Прайс». Тут він командує взводом у батальйоні Повітряних Сил «Материк».
Історію захисника розповідає Командування Повітряних Сил ЗСУ.
– Якщо повернемось назад…, – починає хтось із побратимів…
– Ніяких «якщо»! Я ж не даремно прапор із собою взяв? Як тільки «відпрацюємо» – залізу на ось ту найвищу вежу і встановлю його! Підстрахуєш?, – моментально перебиває Прайс.
Ідея встановити стяг на цій вежі мучила Прайса давно, навіть пропонував керівництву зробити це за допомогою дрона і спеціальних магнітів. Та оскільки сприйняли ідею не надто схвально, довелось піти трішки складнішим шляхом – звільнити територію і встановити прапор власноруч.
Зазвичай ліс – місце, де відчуваєш спокій та умиротворення. Але не в цьому випадку. Повалені стовбури, безліч вирв від прильотів артснарядів, мін та авіабомб. Воювати тут справді непросто. Ворогу в лісі набагато легше сховатись, а нам – набагато важче «змалювати» його позиції з того ж дрону. А ще – відсутність доріг, грязюка, корчі… Все це неабияк ускладнює пересування.
Однак це не завадило воїнам просунутись вперед. Прайс скромно констатував, що штурм виявився більш ніж вдалим: звільнили добрячий шмат території, зайняли вигідні позиції. Тож, узявши кількох побратимів для прикриття, він поліз на вежу реалізовувати задумане.
«Піднятись на неї – взагалі не проблема. Ще й туман сприяв сякому-такому маскуванню. Проблема у тому, що вежа – у «зеленці», а окупанти – на краю лісу, метрів сто від нас. Відповідно, коли залазиш нагору, опиняєшся у них просто перед носом. Можливо, ризик не виправданий, та надто вже хотілося задекларувати свою присутність і подратувати рашистів. Дерся вгору хвилини чотири. Хлопці вправно відволікали увагу ворога. Із фізичною формою у мене все добре, але клята драбина почала ходити ходором, втома наповнила м’язи… Доліз нагору, закріпив прапор, зняв відеозвернення, помилувався, як він гарно майорить… Справа була варта ризику і зусиль!
Повернувшись на КСП, вирішили розіграти анекдотичну ситуацію: попросили БпЛАшників злітати на розвідку, оглянути вежу. Бачили б ви обличчя комбата, коли дрон фільмував, як там гордо майорить наш прапор. «Коли ви встигли? Ви ж на штурм ходили!». А з того, як інтенсивно рашисти намагались його збити, витративши не менше десятка FPV, стало зрозуміло, що настрій ми їм зіпсували конкретно… Приємно, що цей український прапор, хоч і добряче пошматований, досі знаходиться на вежі», – згадує воїн.
Прайс каже, що серед усіх операцій, рейдів та штурмів найбільше запам’ятовуються не так небезпечні, як кумедні моменти. До прикладу, коли під час розвідки ворожих позицій в «норі» за три метри зненацька захропів окупант:
«Разом із трьома побратимами ми пішли розвідати стежку до ворожих позицій. Їх окупанти люб’язно підсвітили для нашого нічного дрона, розпаливши буржуйки. Обережно підкралися, виявили дві нори. Зайняли позиції, щоб контролювати всі входи-виходи. До ворогів – метрів три. Темно, холодно, ситуація напружена. Тут зненацька з однієї нори лунає дике хропіння. Моторошно й смішно одночасно! А далі – по гранаті у кожну нору. Виявилося, що одна із них – порожня, а в іншій – два піхотинці. Один із окупантів загинув, другий отримав критичні поранення, але встиг «злити» інформацію, що двоє їхніх «таварісчєй» пішли по воду. А як повернулися – підірвались на нашому «подарунку». Ось така яскрава ілюстрація: «Сон чатового – шкодить вашому життю та здоров’ю».
Не раз Костянтину доводилось брати у полон росіян. Жартує, що у них, одна історія на всіх – «нас абманулі, ми нє зналі, куда єдєм…»
«Якось два ворожих піхотинці йшли на позицію, яку ми щойно звільнили. Ми ще й подумали – можливо, розвідка, бо дві людини – це дуже мала група. «Навалили» із кулемету. Одного знищили, інший – 300-й. Пораненого взяли в полон, молоденький хлопчина із Бєлгорода. Казав, що він наш брат і «зємєля». Ви б бачили, як завзято він нас переконував, що хоче воювати за нас…
Бувало, що після захоплення позицій, дезорієнтовані росіяни самі йшли до нас в руки. Наші хлопці «вели» одних аж до самих наших позицій. Прикинувшись «своїми», роззброїли орків, переконали зняти броню. Далі російською по рації: «Камандір, тут к нам с 3-ва бата прішлі» (а у нас третього немає). Відповідаю: «Прінял. Іду». Поки я мчав з підкріпленням – хлопці запросили окупантів на чай у підвал, де їх і зачинили, – розповідє боєць.
Балансувати між університетом та передовою Прайсу зовсім нескладно. Відчуває себе потрібним і на своєму місці – у обох випадках. Каже: намагається служити так, аби поважали, як бойові побратими, так і курсанти.
«Давно переконався, що війна – це не про смерть, це складна форма життя, де треба вчитись, вдосконалюватись, хитрувати, гартуватись… Так і робимо. У нашому підрозділі – в пріоритеті людські життя. Ми не шкодуємо ні часу, ні БК для підготовки хлопців. Тож зазвичай я чую не відмовки, а прохання: «Прайс, візьми мене! Я теж хочу ворогів налупашити». Тим паче усі хочуть отримати шеврон роти, а його вручаємо тільки після участі у конкретних бойових операціях. Поряд зі мною служать неймовірні люди. Люди честі. Це саме той відсоток населення, на який хочеться рівнятись. Не менш достойних людей я навчаю… Зізнаюсь чесно, іноді пари в університеті перетворюються на «клуб фронтових історій». Але відчуваю, що курсанти поважають і сподіваюсь, що мій досвід стане їм в нагоді... І скажу без жодного перебільшення – підростає дійсно достойне поповнення майбутніх офіцерів-воїнів».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
