22 червня велимченці цілим селом прощалися з односельчанином – військовослужбовцем Національної гвардії України старшим лейтенантом Олександром Сергійовичем Видричем (20.08.1996 – 18.06.2024).
Історію бійця розповіли на фейсбук-сторінці газети «Ратнівщина».
Заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, він до кінця був вірний військовій присязі і виконав свій обов’язок перед Україною сповна, залишивши по собі світлу пам’ять, позитивні спогади і добрий слід на Землі.
Плакали усі, хто його знав, бо Олександр був непересічною людиною. Таких, напевно, є одиниці, бо від жодної людини не почула поганого слова про нього – тільки світло і позитив, то й шкодують над втратою усім селом і досі оговтатися не можуть від горя.
Сім’я Олександра дуже хороша. Мама Алла Вікторівна – медсестра в місцевій амбулаторії. До неї раз і не два звертаються велимченці зі своїми проблемами зі здоров’ям. Тато Сергій Васильович – звичайний сільський чоловік. Змалечку Видричі навчали добру своїх діточок Олександра та Валентину. Саша кілька років навіть був паламарем у сільському храмі Покрови Божої Матері. Вихований у релігійних чітких рамкам, він завжди керувався законами людяності і порядності у ставленні до своїх підлеглих і взагалі до всіх людей.
Непередбачувані повороти були у нього ще з юності. Історію його першого кохання, яке переросло у міцний шлюб з односельчанкою Ольгою, добре знають у селі.
- Я навчалася у Володимир-Волинському педагогічному коледжі, а Саша у Нововолинську на електрика, - згадує події того дня Ольга. - Ми завжди їхали разом додому і в Ковелі пересідали на одну маршрутку. Місця були поряд. Якась бабуся зайшла в маршрутку і він, як завжди, вирішив уступити місце, тож запропонував: «Я візьму тебе на руки, а ця жіночка хай сяде!»
Завʼязалася розмова. Обоє вони здивувалися, що проживають у Велимчі, та ще й на одній вулиці – на Центральній. Тільки Саша скраю села з боку Теклина, а Оля – в іншому кінці з боку Датиня. Ольга – менша від нього на три роки, тому хоч і навчалися в одній школі, та ніколи не перетиналися.
- Я не знаю як, але вже тоді зрозуміла, що це моя людина, - зізнається дружина. - Мені тоді 16 років було, ще була геть мала, але цей момент був такий яскравий! Ми почали спілкуватися. Я ніколи перша не писала, він завжди робив перші кроки. Потім почали зустрічатися. І от майже вісім років ми були разом. Три роки зустрічалися, рік прожили на квартирі, а потім Саша зробив мені таку пропозицію, про яку я мріяла. Він не просто прийшов з квітами і обручкою, а організував цілу програму. Букет зі 101 троянди, вогники, коробки із завданнями, обручка! Все, як я мріяла! 17 липня 2020 року він зробив мені пропозицію. 24 жовтня 2020 року ми одружилися. Мені було 21, йому – 24.
Ольга каже, що чоловік був дуже розумним. Він завжди вчився. Спочатку закінчив Луцьке вище професійне училище (вчився на електрика), далі у Нововолинську вивчав електричну інженерію, потім ще Львівську політехніку закінчив – отримав вищу технічну освіту, а тим часом паралельно навчався на юриста у Волинському національному університеті імені Лесі Українки.
Закінчив військову кафедру, здобув фах військового психолога і звання молодшого лейтенанта. У 2019 році склав присягу на вірність українському народові.
Ще школярем хотів іти в медицину, напевно, тому, що мама медсестра, але після дев’ятого класу не пройшов, після десятого теж, тому пішов на електрика. Юридична справа йому дуже подобалася, але й електрика водночас.
- Він любив, щоб все було ідеально, старався на совість усе робити, - плаче дружина. – У ньому поєднувалося несумісне – він був практик і теоретик, а ще інтелігент, любив носити класичний одяг – піджаки, сорочки, брюки. Вони йому дуже личили. Будував плани, що працюватиме юристом.
Після закінчення коледжу Ольга пішла працювати в Луцьк. Саша запропонував жити разом. Через рік одружилися, але дуже мало бачились.
- Сашка завжди мріяв мати житло, машину, виховувати в сімейному гніздечку дітей, діждати внуків, щоб все було найкраще. Одразу після весілля він поїхав в Англію на заробітки на пів року, потім разом були в Німеччині на роботі, потім він у Польщі лишився. Десь два місяці перед війною ми пожили в батьків Саші, а далі почалася війна. 22 лютого ми з сестрою поїхали на роботу в Польщу. 23 лютого перетнули кордон, а 24 почалася війна. Зідзвонилися – він уже був на сумках. Пішов служити і ми знову не бачилися.
Момент, як самовіддано Олександр Видрич став на захист України переповіла голова Велимченської громади Анастасія Павлович:
- У перший день повномасштабного вторгнення він прийшов до нас у сільську раду і попросив: «Допоможіть мені дістатися до Луцька. Я йду служити!»
Він знав, що його офіцерське звання обов’язково стане в пригоді. Дружина розповідає, що одразу служив на охороні Рівненської атомної електростанції у Вараші. Довгий час там був.
- У нього відпустка була у листопаді 2023 року. Я приїхала з Польщі, ми побули два тижні вдома, а далі їх з Вараша перевели в Луцьк (був бійцем Національної гвардії, військова частина 1141), потім відправили на навчання на Франківщину. А 31 березня вони вже виїхали на Схід. З 1 квітня він був там.
Ще у травні 2023 року Олександра підвищили до звання старшого лейтенанта, тому виконував офіцерську роботу. Він працював з паперами, але проживав долю кожного зі своїх хлопців. Вивозив їх на позиції і повертався назад, відповідав за долі багатьох бійців.
- Востаннє ми говорили з Сашею о 00:08 год. 18 червня. Я працювала у нічну зміну (в Польщі), - деталізує Ольга. - Колеги увімкнули музику на колонці і слухали. Він її почув і дуже зрадів, казав, що це музика його юності, під яку на дискотеках танцював. Сказав, що в нього все добре, набере вдень. Коли прокинулась, побачила, що він у мережі був, написала, чи все добре, бо телефонувати у будь-який час він не дозволяв. Сам дзвонив, коли в нього виходило. Саша не прочитав моє повідомлення, а через трохи подзвонили його батьки і сказали, що його вже немає. Їм подзвонив командир. Я не хотіла вірити, сама зателефонувала до командира, щоб запитати, може, це помилка. Це виявилося страшною правдою!
Молоде подружжя Видричів будувало плани. Обоє старалися, працювали, хотіли жити і радіти життю. Оля пригадує, що чоловік ніколи не дозволяв їй важко працювати, навіть якщо той пакет 1 кілограм важив, все одно його в неї забирав, якщо тільки був поряд.
- Він у всьому мене підтримував. Я придумаю якусь навіжену ідею, а Саша підштовхував: «Роби, у тебе вийде!» - У мене такий запальний характер, що я, як вогонь, а він, як вода – тихий і спокійно. Він завжди гасив полум’я, все робив, щоб я була щаслива. Саша був таким добрим, таким хорошим, ніколи нікому поганого нічого не зробив! Завжди старався усім допомогти. Він все робив, щоб всім було добре – і мамі, і сестричці, він всім помагав.
Особливим релаксом для Видричів був перегляд фільмів із глибоким змістом. Як тільки вони бували у місті, завжди купував квитки в кіно. Він переглядав фільм, а потім шукав усю інформацію про нього – про акторів, про основний задум, він завжди мав докопатися до істини.
Безпосередньо на фронті Олександр Видрич пробув 2,5 місяця. Його мрії частково здійснювали – придбали будинок під Луцьком, планували майбутнє, хотіли бути щасливими. А доля розпорядилася по-іншому.
Увечері 21 червня велимченці зустрічали земляка навколішках зі свічками у руках. Мабуть, невипадково, кортеж із тілом загиблого прибув у село, коли стемніло. У тих свічках було його тепло і світло, якими він щиро ділився з усіма, кого знав.
Наступного дня, 22 червня, священники Ратнівського благочиння звершили чин похорону над новопреставленим воїном Олександром.
Тиснуло в грудях від слів, які про нього говорили побратими. Він проживав історію кожного бійця не просто головою, а серцем, намагався кожного зрозуміти, підтримати. Виявляється, Олександрові пропонували вищі посади по службі, але він сказав: «Я прийшов з хлопцями і з хлопцями звідси піду!».
Від вищих посад він відмовився. Командир зізнався, що не боїться назвати його найкращим тому, що Саша був дуже відповідальним, вихованим, людяним. З ним працювати було в задоволення.
- Важко сприйняти, що цієї світлої, щирої людини немає більше з нами, - сумує Анастасія Павлович. - Розум відмовляється сприйняти реальність. Він був дуже ввічливий, добрий, і хоч не люблю цього слова, але Олександр був «правильний»! Таких, як він, одиниці.
Горюють батьки, плаче сестра, бо втратили опору і підтримку. Для матері він був радою-розрадою. Вони завжди один в одному вони шукали підтримки. Тією підтримкою у мами був син, а в сина була мама. В одну мить усе обірвалося.
Пройде час, і рідні муситимуть навчитися жити без свого Олександра. А зараз нестримно болить, бо усе і скрізь нагадує про нього. Здається, що напише, що зателефонує, засміється і втішить, а натомість – тільки спогади, світлі, добрі спогади.
Ольга втратила своє перше і єдине кохання, батьки – люблячого сина, сестра – турботливого брата. Та за своє коротке життя він навчив їх любити, був прикладом, на який вони завжди будуть рівнятися.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
