До Луцька дівчина прибула 28 серпня, проте шлях до нього був довгим і складним. Бо з Покровська вона з сестрою та подругою виїхала 19 березня 2022 року – батьки, зваживши усі «за» і «проти», вирішили рятувати дочок від війни і відправили евакуаційним потягом у Дніпро до знайомої.
«Було страшно і сумно, що тато з мамою залишаються в місті. Ми сиділи та прощалися 40 хвилин з мамами у вагоні», – пригадує юнка.
У Дніпрі дівчата пробули три дні, поки чекали на евакуаційний потяг до Польщі. А того дня, коли вирушали у невідомість, стояли в кілометровій черзі дуже довго і хвилювалися, що місць не залишиться, тож доведеться ще на якийсь час залишитися.
Дорога до кордону тривала 36 годин. Приїхали до Хелму. Потім мали ще багато пересадок у різних містах. Загалом, розповідає дівчина, вони майже не спали три дні, тож увесь цей шлях вона заледве пам’ятає.
Місцем призначення для дівчат був Вроцлав. Там жив брат подруги нашої героїні, тож дівчата сподівалися на його допомогу.
Читайте також: «Півлітровки» для ЗСУ. Історія волонтера з Луцька, який зібрав майже 20 тисяч банок
З 22 березня дівчина жила в готелі, де була перекладачкою та допомагала новачкам адаптуватися. Згодом, дистанційно здала національний мультипредметний тест і ледве встигла подати заяву на вступ до Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Через кілька днів після цього вона вже сама попрямувала до Варшави, де мала сісти на автобус до Луцька. Сестра залишилася в готелі.
«Мені ніде було переночувати. Тож я з 4 сумками з 8 ранку 27 серпня до 9 ранку 28 серпня сиділа на вокзалі «Варшава Східня».
Намагалася не заснути, мій хлопець телефонував і писав увесь час. Він мене загалом дуже підтримував та допомагав. Навіть оплатив квиток в Україну. А до того відправив мою заявку до універу, тому що там, де я жила, не було інтернету… Тоді до Луцька я приїхала о 18-й годині. Все, про що я думала, – це піти в душ і поспати», – пригадує студентка.
Каже, проблем з адаптацією не було, якоїсь дискримінації чи булінгу теж.
«Проте мені все ж дорікають за російську мову», – додає вона.
Побутові проблеми наразі вдається вирішувати самотужки, каже співрозмовниця.
«Лише одного разу до мого хлопця зателефонували й повідомили, що він може отримати гуманітарну допомогу. Ми пішли туди удвох. Це був єдиний раз, коли я отримала гуманітарку у Луцьку та взагалі дізналася, що її тут дають. Єдине, що я отримую – це виплату як внутрішньо переміщена особа. А ще батьки скидають гроші за можливості», – розповідає про те, як дає собі раду героїня.
Плани на майбутнє дівчина не будує. Хіба що розуміє, що буде у Луцьку, поки не завершить навчання. До війни мріяли з хлопцем вступити до Дніпра, до національного університету імені Олеся Гончара, винаймати житло, мешкати разом.
Юнка усвідомлює, що у найближчі роки жити на Донеччині у неї не вийде.
«Звичайно, я люблю своє місто. Тому за будь-якої можливості навідуватимуся туди. А зараз приїзду додому чекаю більше за будь-яке свято. І щодня за батьків хвилююсь, незалежно від того, «прилетіло» туди чи ні», – ділиться болем юнка.
Текст Анни ПРИСЯЖНОЇ
Фото – з відкритих джерел
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
