«Ці 4 хвилини очікування - жахливі». Кілька рядків з вистави про Кумановського в луцькому ангарі

«Ці 4 хвилини очікування - жахливі». Кілька рядків з вистави про Кумановського в луцькому ангарі
Фото: Роман Невестенко-Домбровський для «Гармидер»

Було дуже осінньо. День тиші перед виборами. Ще вчора його Луцьк жорстко розпинали політики, брудні і не дуже, нещирі і трохи щиріші. А сьогодні в його Луцьку покажуть виставу про нього. І тільки одиницям пощастить побачити її наживо. Бо формат вистави онлайн.

Художник Микола Кумановський і Луцьк так зжилися, що здається він тут десь і народився. Десь на Красному, наприклад. Чи на Балці. Але ні. Він народився у містечку з магічною назвою Сатанів на Хмельниччині. Розхристане місто. З не зовсім причесаними давніми пам’ятками. З великим єврейським цвинтарем і синагогою. З дірявими дорогами і хатами під типовими подільськими дахами.

Втім, в Луцьку він творив. А художник живе там, де прописані його твори.

«Кострубізми вийшли» аж у 1992-му. В Луцьку. Дивний час. Коли щойно «стало можна»…

Сатанів. Літо 2020-го. 
Місто, де народився Кумановський

  *  *  *

Нас просили прийти раніше, щоб завчасно сісти в ангарі. Цей дивний мистецький простір завше продукує класні проєкти. І йому дуже пасує осінь.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Драма промзони. Історії з луцького ангару, в якому оселився... театр. РЕПОРТАЖ

Отож: осінь, зірки в калюжах, таксисти підвозять людей і фарами розпинають типову темінь типової міської промислової зони. Позаду втікає в ніч колія. Під жовтими дверима стоїть кілька людей. Починається дощ і одна з кураторок проєкту акторка і журналістка Наталка Шепель виносить усім парасольки. Заходити ще не можна…

«Вам би тут якийсь перон чи зупиночку залізничну…» - міркує одна з глядачок Олена Маланій.

Луцьк. Осінь 2020-го. 
Місто, де показали його «Кострубізми»...

«А ми маємо ідею. Тільки треба десь взяти старий залізничний вагон. Щоб ще дерев’яний такий. Можна було б поставити і зробити тут кафешку для очікування…» - ділиться сокровенним гармидерівка Шепель.

Я слухаю – і згадую про те, що Микола Кумановський був одним із легендарних відвідувачів легендарної луцької кав’ярні «Лакомка», яка діяла у 80-ті, 90-ті й аж до початку 2000-х. Там гуртувалася луцька творча еліта. А Кумановський прикрашав стіни «Лакомки» своїми малюнками.

Так-от «Лакомку» луцькі митці називали поміж собою … «дизелем». Тут, напроти цього ангару із жовтими дверима, зовсім поруч від столітньої залізничної станції «Луцьк» класно було б мати свій «дизель». Історію про цю дивну назву можна читати ТУТ

Вистава про вірші на рукаві

Фото Романа Невестенка-Домбровського

А поки вистава. Хтось прихопив із собою жовті хризантеми. Прийшли рідні Миколи Кумановського. Його друзі. Гармидерівці – як струни. В ангарі тепло і світло. На сцені – біле. На білих мішках, накритих чимось білим, лежить цитрина.

І раптом голосом дивовижного Міська Барбари (колись вокаліст гурту «Мертвий півень», співак та актор) тебе, як у бочку з водою, кидають в якийсь інший світ.

Про це дійство дуже складно писати. Його треба бачити. Чути.

Поствраження таке – наче ти трансі. Від музики, пластики, образів, від білого і чорного. Постійно думала, як же цей Павло (а у перформансі «Кострубізми. Кумановський» один актор – і це один із засновників «Гармидеру» Павло Порицький) схожий одночасно на Дона Едуардо зі сторінок «Кострубізмів» і на самого Кумановського. Не зазвичай, а тут – на цій сцені.

Фото Ігоря Дині

Це вистава про «пахощі звуків». Про вірші, які пишуть «на рукаві». Про те, як «виходити за рамки комами, крапками і дужками». Про те, як оживають образи Кумановського і наповнюють собою цей дивний ангар. Ці всі равлики, коти, Дони Едуардо…

«Вже тоді, у дитинстві, коли я дивився на картини Кумановського, я розумів, що ці картини ніби з реальних живих предметів, із предметів цього світу, а створюють якийсь абсолютно інший світ. І це мене тоді так вражало. Я пам’ятаю свої враження: дивишся на виставці картини. Картини. Картини. Картини. Тут – бах! Кумановський! І так само реакція людей. От ходять всі, метушаться, а потім стоять і починають шепотіти: «Кумановський… Кумановський…». І от тоді завжди було таке бажання його розшифрувати», - поринає в одкоровення на сцені актор Павло Порицький, розказуючи про Кумановського, він дивним чином розказує і про себе…

Вкінці я дивлюся на Павла і бачу його мокрезну спину. Йому – важко.

Зрештою, він ріже цитрину ножем, позиченим у когось із зали. З однієї половини давить сік. Іншу – малює багряною фарбою і ставить слід на білому аркуші.

Слід Порицького у розповіді про Кумановського. Вистава створена не тільки на основі графіки художника, а й на основі його поетичної збірки «Слід у слід».

Якось в одному інтерв’ю в Кумановського спитали, чи має він якесь «духовне зріднене середовище». Він відповів, що хоч і народився на Хмельниччині, але «прикипів до зілля, яке росте на Волині». І в ньому бачить красу. Як добре, що «духовно зріднене середовище» нині стає локацією, яка продукує вже якусь постісторію Кумановського, слід у слід, продовжує його дорогу. І це схоже чи на слід равлика, чи на колію …під старим ангаром на Залізничній. У зіллі.

Фото Романа Невестенка-Домбровського

Записано. Ангар полегшено зітхнув. Команда, яка творила це дійство, дуже боялася за те, щоб все вийшло з онлайн-трансляцією, щоб люди це бачили у фейсбуках, у телефонах, у музеї Корсаків на іншому кутку міста виставу онлайн дивилися просто поміж картин Кумановського.

Налили у келихи вина. Павло Порицький одягнувся в спокійне чорне. У залі відчувався якийсь мандраж.

Зала виходила з трансу.

Руслана Порицька.

Режисерка та сценаристка.

«Багато з вас були поруч із художником, який створив цей дивовижний світ і нас підштовхнув створити те, що ви сьогодні бачили. Це і його друзі, і колеги, і родина… Ось – видавець «Кострубізмів» Віктор Федосюк. Це все – люди, які бережуть його спадок і пропагують. Пані Леся Корсак, пані Зоя Навроцька. Музей Кумановського – то неймовірна штука. І ми віримо, що наша маленька часточку внеску у те, щоб більше заговорили про це, - буде. Повертаючись до начала начал: цього всього не було б, якби одного разу  нам не написала Віра Кумановська. І сказала просту річ: «Я не знаю, як це має відбутися, але ці «Кострубізми» мусять жити».


Віра Кумановська.

Друга дружина Миколи Кумановського. Їй належить ідея «оживити» «Кострубізми».

«Я посміхалася. Я всю виставу посміхалася. Був момент вкінці, коли мені так трошечки… защеміло. А взагалі – це не звичайна вистава, її не можна дивитися, як у музично-драматичному театрі. Це все дуже незвичайно. Те, що я побачила, - це такий емоційний, позитивний ШОК. Мені дуже сподобалося.

Ці «Кострубізми» не мають початку і не мають кінця. Це окремі історії, пов’язані з окремими людьми та окремими емоціями. І це дуже круто. А ця мультимедіа, ці декорації і ця гра Павла – то було бомбезно.

Я щаслива, що живу в одному місті з «Гармидером». Це бєшена команда. Дуже рада, що знайшлися гроші, щоб це поставити. Я задоволена. Це – те, що я бачила, уявляла. Тільки як це створити – поняття не мала».


Павло Порицький.

Актор, який мрія бути художником.

«Про що я думаю після всього? Білий-білий аркуш. Важко про щось думати, бо ці місяці пройшли в шаленому зануренні в творчість. Останні два тижні – на глибину. От я зараз тільки винирнув, подумаю вдома, де то лежить мій паспорт і на яку дільницю мені йти, бо завтра вибори і треба жити далі (сміється, - авт.). 

Дуже багато всього в одному часі. Мені 4-хвилинне очікування за кулісами було просто жахом сьогодні. Ці думки: чи запуститься трансляція? чи все гаразд?.. А тут – все. Видихнув, вийшов на сцену – і немає секунди думати про щось інше.

Я пам’ятаю цей образ. Це людина, яку було видно за кілометр на вулиці Лесі Українки чи на Винниченка. Відтоді у мене є такий усталений з дитинства образ великої людини і великого художника Кумановського. Із заглибленням у його роботи, я відкрив ще більше всього, ще більше поваги. Дуже було страшно розчаруватися. Не хотілося дізнатися щось таке, що б зруйнувало цей мій образ. І цього не відбулося».


Віктор Федосюк.

Видавець. Засновник видавництва «Ініціал».

«Це починалося в 90-ті роки. «Кострубізми» - це 1992-й. Тоді так склалися обставини, що в нас з’явилося якесь обладнання, яке дозволяло нам щось друкувати. То був пострадянський період, коли не можна було мати ніякого друкуючого пристрою. А тоді так збіглися обставини, що чи з Канади, чи з Америки хтось із людей нам подарував таку друкуючу машину. Щось схоже на ксерокс, сканер.

Ми з 89-го у Луцьку першими освоювали видавничу справу. Все ж почалося з Народного Руху, для якого ми видавали підпільну літературу. А потім все вже перейшло і до творчості. Це були якісь Миколині малюнки, якісь слова. Для нас то було кумедно. Знаєте як: всі ж видають щось серйозне, а тут напівжарт чи швидше сарказм. І хто б міг подумати, що через 25 років це все перетвориться у таку виставу. Причому таку феноменальну.

Чи вони попали? Це не гра актора – це щось вище. Це втілення Кумановського. Павло це пережив. І це видно».


Зоя Навроцька.

Мистецтвознавець. Товаришка Кумановського.

«Ми з Наталкою Кумановською (перша дружина Миколи Кумановського, - авт.) сиділи і пересміхувалися, бо деякі слова і деякі моменти пам’ятаємо, як робилися. І коли це все оживає, а ти відсторонено дивишся на те, що було фрагментом твого життя, це неймовірні відчуття. Слава Богу, що це введено в контекст культури. І ці тексти, і розкішна музика, аніме… Дуже класне перевтілення.

Був момент, коли ми сиділи скраю, а тут під стінами, за ангаром, коли звучали слова «йшов українець, за ним ще один…», раптом загавкав пес. Це для нас було щось особливе, бо в Кумановського з Наталкою був пес Казік, ви, мабуть, знаєте. І Казік є в тих малюнках. Це зворушливо дуже.

 А взагалі, я вважаю, що це дуже важлива подія в культурно-мистецькому житті міста. І України. На такому серйозному рівні – це в нас вперше».
Фото Романа Невестенка-Домбровського

 *   *   *

«Конструбізми. Кумановський» - це проєкт, який реалізований на кошти Українського культурного фонду. «Гармидер ангар стейдж» - проєкт луцької команди театру «Гармидер», яка взялася творити у провінційному Луцьку щось непровінційне.

Команда, яка це зробила: сценаристка та режисерка Руслана Порицька, актор Павло Порицький, пластиографка Юлія Варченко, композитор та звукорежисер Євген Манн, moution-дизайнер Олександр Загайний, комунікаційна менеджерка Наталка Шепель, вокал – Ніна Ігнатова, голос – Місько Барбара, майстриня костюмів та реквізиту – Юлія Федосєєва, світлооператор – Давид Клекоць, оператор мультимедійного обладнання – Ігор Михалевич. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

P. S. То був день тиші 24 жовтня. Вранці – вибори. От обрали ж таку дату для прем’єри.

Чи було щось у цьому дійстві про вибори? Було.

Кожен звук, кожен образ, кожне чорним по білому кричало: просто знайте, що є люди, яким все видно, яким видно більше і які знайдуть, як про це розказати світові…

Мені так здалося.

Фото з передпоказу. Автор - Ігоря Диня


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Перші екзит-поли: хто перемагає в найбільших містах. ОНОВЛЮЄТЬСЯ
Наступна новина ЦВК назвала явку в регіонах
Останні новини
Схожі новини