На невеликій кухні метушиться вісім жінок. Кожна зайнята своїм. Одна чистить картоплю. Інша ріже хліб.
Решта – на різних етапах приготування паски: просіюють борошно, готують опару, замішують тісто…
Гуде міксер. Парує тепле молоко у каструлях. У печі скибки хліба стають сухарями. Тепло.
Поверхом вище є ще одна кухня. Там три господині ліплять вареники.
Ми в ресторані «Mango», що на виїзді з Луцька.
Раніше тут готували на весілля та бенкети. Зараз – для військових на фронт та жителів територій, які постраждали від окупантів.
На перший погляд здається, що жінки все життя працюють на кухні – так все легко й швидко у них вдається.
Насправді всі вони волонтерки. А професії в них найрізноманітніші – є автоколористка, мікробіологиня, віолончелістка, інженерка, декілька бізнесвумен…
Але про це – згодом. Спершу знайомимось із «головною».
Вона саме робить опару. Час від часу щось комусь підказує чи дає завдання.
«Дівчата, хто сіє борошно?» – запитує.
А нам пояснює: «Я кухню знаю. Для мене це не складно. До війни керувала процесом, а зараз потрібно робити іншу роботу. Буває важко. Але коли думаємо, як важко нашим хлопцям, то про все забуваємо».
Ольга готує з перших днів повномасштабного вторгнення росії. М’ясні тушонки, пиріжки, вареники, сухарі. Останні два дні печуть паски.
Спершу з родичами та сусідами робили все вдома. З 10 березня почали працювати на кухні в ресторані.
Перші партії були власним коштом. Далі почали допомагати благодійники. Хтось привозив сировину, хтось жертвував гроші.
Люди принесли багато банок черешень та варення – для начинки у пиріжки.
З’явилися нові помічниці на кухні через «сарафанне радіо» у вигляді вайбер-чатів.
«Збивайте яйця, Віта…»
Яйця для пасок беруть і домашні, і куплені. Треба багацько: десяток на літру молока. За день встигають приготувати десять таких порцій. Із них виходить 300 невеликих пасок.
Рецепт використовують один і той же. Для зручності.
Працюють щоденно, крім неділі. Починають о 10:00. Завершують о 17:00 чи 18:00.
«Ми робили по 500-700 пиріжків в день. 120-180 банок тушонки. Зараз почали пекти паски, то пиріжків не робимо. Але ліпимо вареники», – розказує Ольга.
Все, що готують, волонтери везуть у Київ, Ірпінь, Миргород, Миколаїв, Харків.
«Якось називаєте свій «батальйон»?» – запитуємо.
«Раніше писали на коробках «тушонки зі смаком манго», – сміючись, кажуть жінки у відповідь. – Потім почали писати «дівчатка-манголятка».
Ми сьогодні так і не побачимо цих тушонок, зате дізнаємось, як готують паску. З цукатами – може, й з манго також.
Цікавимося, чи надходили відгуки з фронту про їхню їжу.
«Вони десь є, але нам ще не переказували», – віджартовується Ольга.
У коробки додають вірші та малюнки дітей. Кажуть, що спершу відправляли посилки без них. А потім прийшли волонтерити виховательки й виправили ситуацію.
«Донька Наташі вірші понаписувала. Наташа, покажеш листи».
Показує.
«ЗСУ – ви круті. Дякую за все», – пише на фронт 7-річний Арсен. Його малюнок прикрашає паперовий ящик.
«Дякую ЗСУ за спокійний сон», – ще один малюнок від хлопця на іншому ящику.
Наталя дістає роздруковані аркуші з віршами та всілякими побажаннями.
«Колись ми чули про супергероїв, а тепер їх побачили, це ви – наші захисники», – написано на одному аркуші.
«Пишаємось, любимо, чекаємо вдома. Віримо у вас», – це вже на іншому.
«Борітеся – поборете», – цитують Кобзаря.
З такими підбадьореннями й воювати легше.
«Ми просто знайшли себе. Тут дружні дівчата, ми одна одну розуміємо, кожен бажає, щоб швидше все закінчилося і робимо все, що можемо. Іноді важко, іноді легше, але стараємося», – коментує Наталя.
Щоденно на кухні є 7-12 людей. Приходять і місцеві жителі, і біженці.
«Що це за миска?»
«Можете брати».
Жінки пояснюють, що коли готуєш паску, має бути тихо. Але тут так не вдається – все-таки гурт людей.
Та й тісто, кажуть, треба замішувати лише з хорошими думками. А в час війни вони бувають різні…
«Думаємо про те, щоб швидше перемогти. По-іншому не можна. Хочеться швидше додому повернутися і щоб путін здох», – зізнається одна волонтерка.
«Сюди мене привела родичка. Сидіти вдома неможливо. Дах їде у прямому сенсі. А тут дуже чудова атмосфера. Дівчата – супер! Справжні українки. Добрі, працьовиті, щирі», – додає Людмила.
Розмову з нею перебиває міксер.
Крізь гул прориваються фрази жінок.
«В кого сметана? Дайте мені хоч ложку».
У цей час інша волонтерка дістає з печі сухарі. У неї довга коса із з блакитно-жовтою стрічкою.
Після вторгнення росії жінка приїхала до батьків.
«Тут нема такого, що ти робиш щось одне. У перший день я різала м'ясо, а потім ще два дні – хліб. По 40 буханок щодня. На третій день палець спух так, що не могла ним поворушити. Він був великий, як сосиска, – сміється. – Це не тому, що я ніколи не різала хліба. Просто стільки хлібин підряд – такого в житті не було. У той день, коли ножі нагострюють, бувають порізи».
Розпитуємо, чи не постраждало житло у столиці.
«Поблизу були вибухи, але, здається, будинок вцілів. Дуже переживаю, бо в мене там колекція книг з автографами письменників. За що ще мала б переживати? – знову сміється. – Там є автографи іноземних письменників, які, можливо, більше в Україну не приїдуть. Деякі померли. Обожнюю читати. Книгами все заставлено».
Каже, що має підписи практично усіх українських сучасних авторів. Тараса Прохаська, Юрія Андруховича, Сергія Жадана…
З тих, що пішли з життя, має автографи зокрема Івана Драча, Юрія Покальчука, Богдана Жолдака.
Валентина практично щороку приїжджала на «Бандерштат» та інші патріотичні фестивалі, як-от: «Холодний Яр», «Під Покровом Тризуба».
Каже, що про війну не забувала ніколи. Усі 8 років стежила за подіями на фронті й волонтерила. З 9-річним сином щотижня ходила плести сітки.
«Наташ, включи витяжку».
Збоку тихенько сидить жінка у білій хустці. Чистить картоплю. Слухає музику.
«Я російськомовна. Зараз вчуся розмовляти українською. Війна підштовхує до цього. Добре не виходить. Мій син через це підколює мене. А я йому кажу: «Сину, я прочитала, що «російськомовні люди, які намагаються розмовляти українською, не смішні, а чудові». Тому я чудова», – сміється.
Лариса каже, що коли думає, як сказати слово українською, то в голові зринають ще й шведські слова. Її чоловік з Норвегії. З ним вона шість років жила у Швеції.
«Зараз я все слухаю і читаю українською. Ще б місяць тому я б з вами так не розмовляла, – каже. – У Луцьк мене забрала бабуся, коли мені було 14 років. У Росії живе племінниця, але з нею важко спілкуватися. Вони всі зомбовані. Нам не вірять, а лише своїм новинам. Нічого не хочуть чути про ці жахи… Раніше я теж думала, що там люди хороші й це путін у всьому винен. А коли побачила, що росіяни тут коять…»
Замовкає. За трохи додає: «Потім вони зрозуміють усе, що тут відбувалося. Все буде Україна».
«Увімкніть духовку, щоб грілася…»
Форми для пасок змазує олією волонтерка з Підгайців.
«У нас хлопці військові є. Знаємо, як їм «добре». Вони за нас переживають, щоб все добре було, а ми – за них. Надіємося на Бога, молимось, щоб все закінчилося і всі були вдома живі, – витирає сльози. У неї на фронті зять. – Бажаю всім нам перемоги, терпіння, надії. Без надії ніяк. Віримо у хлопців і додаємо їм віри».
Декорує паски волонтерка зі Струмівки.
«Готувати люблю не дуже, але ради хлопців полюбила. Перемога за ними. А ми для цього будемо все робити, що можемо, – каже нам Альона. – Нам хлопці з передової передали прапора зі своїми підписами. Він висітиме в краєзнавчому музеї. Ще обіцяли форму. З рашистів. Теж передамо в музей».
Біля умивальника миє та ріже картоплю жінка з Києва.
«Вареники вдома не ліплю, а тут доводиться. Хочеться робити спільну справу для перемоги. Радію, що наші військові й люди, які постраждали від боїв, зможуть їсти по-домашньому», – коментує.
Вона тут разом з мамою та сестрою. Вони якраз зайняті виготовленням нової партії вареників. Йдемо до них.
«Дівчата, здається, щось підгоряє…»
«Все добре».
Начинку для вареників готує киянка.
«Ніколи не думала, що буду працювати на кухні. Не хотіла б робити це постійно, бо звикла до іншого темпу і ритму. Іноді нема часу навіть присісти. Мені важкувато, тому ми ходимо не кожен день», – розповідає жінка, поки розминає картоплю.
Вона займається музикою з дитинства. Поки концертів нема через війну, жінка готує.
«Стараюсь не вибирати, яку роботу виконувати на кухні. Але люблю змінювати обов’язки. Так цікавіше. І різне навантаження», – додає Оля.
Збоку – її мама.
«Я працюю дистанційно, тому приходжу іноді. Хочеться допомагати, щоб наша країна перемогла, – замовкає. На очах з’являються сльози. Згадує про домівку. – В перші дні вторгнення було дуже важко. Ми ховалися в коридорі, під час вибухів закривали очі і вуха. А тут набагато тихіше. Коли ми в Луцьк приїхали, я дуже здивувалась, що тут дуже спокійно і люди не ховаються при тривозі».
Її сьогоднішня напарниця – з Луцька.
Почула в церкві, що є потреба у волонтерах. У вільний від роботи час приходить допомагати.
Звертаємо увагу на те, що жінки працюють мовчки.
«Нам тут нема коли говорити, – пояснює Лариса. – Тут усі працюють на одну ціль. Як хто новий приходить – познайомились та й працюємо. Думаємо за перемогу і щоб наших солдатів Бог охороняв. Молимось. А говорити нема коли».
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
