У Луцьку в стінах історичного факультету ВНУ імені Лесі Українки відбулася зустріч з азовцем, істориком, педагогом Владиславом Дутчаком (позивний Доцент). Чоловік родом з Дніпропетровської області із міста Жовті Води. 2022 року потрапив у полон в колонію Оленівки, та навіть там не полишив викладацьку діяльність, розповідаючи бійцям історію українських націоналістів.
До «Азова» Владислав приєднався в 2017 році за запрошенням викладати бійцям військову історію, а після кількох навчальних проектів Доценту запропонували укласти контракт. Уже 2021 року так і сталося. У нього була місія відпрацювати за контрактом три роки й підготувати нове покоління здібних лекторів, які продовжать його справу, але все склалося інакше, пише ІА Волинські Новини.
«Сьогодні ви почуєте лекцію, яку я читав у бараках в Оленівці, вона була першою, а потім ми вже пішли по військовій історії України. І пізніше, коли вже я і ті хлопці, які сиділи разом зі мною у полоні, вийшли, вони просили мене прочитати цю лекцію для нових бійців, які прийшли.
Тож лекція якраз під таку сумну дату, про людей, яких не змогли подолати на полі бою, людей, яких обеззброїли за наказом командування. Тому що дуже часто буває так, що кажуть «здалися», ні, ніхто не здавався, «взяли в полон» – нікого не взяли в полон, з «Азовсталі» виходили і передавали зброю навіть не росіянам, а нашим розвідникам. Коли закидали «та ви здалися», я завжди казав: ми вийшли, припинили за наказом головнокомандувача оборонну операцію. І от 54 наші хлопці загинули в страшних муках, більш як 120 отримали важкі поранення, більшість із них досі в неволі, ми не знаємо їхньої долі», – розпочав лекцію Владислав Дутчак.
Він одразу нагадав і про те, що 22 вересня відбувся обмін полоненими, в результаті якого командирів ОЗСП «Азов», які боронили Маріуполь, було визволено. Наступний обмін бійців полку відбувся 6 травня 2023 року, і відтоді у списках на обмін не було жодного азовця. Де криється корінь жорстокості Росії, Владислав пояснив одразу.
«Отож, корінь звірств Росії. Як таке може бути? Може, він у тому, що Російська імперія, потім червона радянська імперія були такими завжди, і та система, яка прийшла у спадок, мутувала й стала ще гіршою, ніж вона була.
Не мені вам розповідати, яка жорстока боротьба тривала в навколишніх лісах проти окупантів, ви це все прекрасно знаєте. Трагедія українського повстанця була іще в тому, що він воював на всі фронти, і єдиним тилом у нього був рідний дім і рідна нація, допомоги не було ні від кого, навколо були лише вороги, треба було воювати проти радянських партизанів, проти німців, проти армії Крайової… І сподіватися можна було лише на себе.
Коли повстанець потрапляв в скрутну годину, його оточували і він був поранений, він розумів, що в полон здаватися не варіант, тому що тебе закатують, а ще гірше – ти можеш не витримати тортур і видати побратимів. Тому дуже часто повстанці вкорочували собі віку, щоб не потрапити в полон до ворога», – розповів лектор.
Разом із тим російська влада вдавалася до жахливих каральних заходів, серед яких знайшлось місце отруєнням.
«Радянська каральна система була дуже потужна та мала довжелезні руки. Згадаймо, що лідери українського руху гинули за кордоном, і не тільки лідери українського повстанського руху, навіть своїх колишніх поплічників ліквідовували. Загинули Петлюра, Коновалець, пізніше Бандера, тобто справді каральні радянські органи були, здавалося, всесильні.
Проти повстанців і їхніх загонів, які воювали, використовували широку палітру заходів. Найбільш примітивний, який стали застосовувати вже починаючи з 44-го року, – це фальшиві загони УПА, боївки УПА, які спочатку формували в школах під Ленінградом. Етнічних українців зі сходу навчали діалектів регіонів, куди потім перекидали як диверсантів, і їхнім завданням було налаштувати місцеве населення проти хлопців звідти.
Але місцевим, особливо в селах, було легко визначити чужого, тому ставка була на те, що треба вербувати людей в середовищі українських повстанців, які стануть на чолі загонів. І вербування почалося, коли вже вся українська територія була окупована радянською Росією. Чому я кажу, що це радянська Росія? Тому що мова була в армії російська, героїв ставили наперед російських – Суворова, Кутузова й інших.
Так і окупували ці терени, а потім почалася системна робота з винищення коопарації. Як брали людей в ці фальшиві загони? Нам зараз, людям ХХІ століття, спадає на думку – ну як так можна було зрадити побратимів, призвести до знищення своєї боївки? А робили це так, що якщо потрапляв у полон повстанець – при ньому катували його матір, його дружину, дітей і пропонували йти на співпрацю, інакше все це триватиме. І люди ламалися, з них вже формували такі загони.
Пізніше стали використовувати ще хитріший спосіб – отруту. Так, на чорний ринок, де повстанці купували медикаменти, було доставлено ампули з бактеріями тифу, які продавали як ліки проти зазначеної хвороби. Внаслідок цього повстанці гинули.
У 1950 році органи держбезпеки стали широко використовувати снодійний препарат «Нептун-47», який додавали у воду, молоко, борщ. Повстанець, який випивав такі напої, через 15-20 хвилин відключався повністю на півтори-три години. Першу годину після пробудження свідомість під дією наркотику ще розслаблена, й, будучи не в змозі контролювати себе, жертва охоче відповідає на запитання. Ось ця перша година й була найсприятливіша для допитів», – розповідає про методи покарання та вербування націоналістів радянською владаю Доцент.
І це аж ніяк не всі варіанти, за допомогою яких повстанців вербували спочатку до НКВС, потім МДБ, а потім КДБ. Раніше їх розстрілювали, бо вважали ворогами народу, проте потім політика змінилася.
«Пізніше, в 1947 році, Сталін вирішив погратися у великого гуманіста, було скасовано смертну кару в Радянському Союзі. Але гуманність Сталіна була дуже прозаїчною в цьому плані. Тут було раціональне зерно. Радянська країна пережила кровопролитну Другу світову, було вбито захмарну кількість чоловічого населення, а для відновлення країни треба руки, і бажано, щоб ці руки не просили нормальних зарплат, тому було вирішено скасувати смертну кару й замінити на утримання в 25 років, щоб люди на виснаження працювали на будівництвах комунізму, на відновлення цієї країни, на те, щоб відновити і збільшити військовий потенціал Радянського Союзу», – пояснює Доцент.
Репресіям піддавалися не лише повстанці, але й їхні родини та знайомі. Було введено окрему статтю, що якщо, умовно, твій син у партизанах, а ти не доніс на нього, то отримаєш термін. Таких людей могли відправити у віддалені райони Сибіру на п’ять років або позбавити волі на строк від п’яти до 10 років з конфіскацією всього майна.
Тож наступною підтемою лекції став ГУЛАГ – підрозділ НКВС, який керував системою виправно-трудових таборів. І саме тут з’являються підпільні осередки під егідою ОУН, а відомі постаті, які стають на чолі повстань, організовують втечі. Одним з них став Антон Олійник на псевдо Індус, який тричі втікав з таборів.
«У 1944 році вступив до ОУН. Вперше його заарештувала в 1947 році агентурно-бойова група, що діяла під виглядом оунівців. Індуса засудили до 25 років позбавлення волі. Першу втечу із табору вони спланували з іншим в'язнем, однак вже після втечі виявили, що перебувають на острові. Їх затримали та кинули до карцеру.
Друга втеча відбулася через 20-метровий тунель, який попередньо викопали разом з іншими в'язнями, потім понад 370 км човном, сотні кілометрів потягами, і нарешті довгоочікувана зустріч із рідними. Але через місяць Індуса знову заарештували та знову присудили 25 років позбавлення волі.
Третя втеча відбулася 12 серпня 1965 року із особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг» (Мордовія). Антон втік разом із товаришем Романом Семенюком. 14 листопада 1965 року їх виявили в Костопільському районі на Рівненщині та заарештували співробітники КГБ. 6 лютого 1967 року Антона Олійника розстріляли», – наводить історичні факти лектор.
Ще один з відважних повстанців – Мирослав Симчич (Кривоніс) (1923-2023 pp.), сотник УПА. Непритомним потрапив у полон 4 грудня 1948 року. Його засудили у 1949 році до 25 років позбавлення волі. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з «урками» та «суками». Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув'язненні 32 роки, шість місяців і три дні.
Таким чином, війна тривала не лише на волі, але й у системі сталінських концтаборів ГУЛАГу, де лише за 1952 рік перебувало понад два мільйони 800 тисяч ув’язнених. Для боротьби з «бацилою» спротиву радянське керівництво ГУЛАГу в 1948 році створило спеціальні табори для політичних в'язнів – особлаги. Але вони принесли протилежний результат – небезпечну концентрацію активних супротивників у кількох місцях. Повстання в трьох з таких таборів – Речлагу (Воркута), Горлагу (Норильськ), Степлагу (Караганда) стали початком повалення ГУЛАГу.
Не оминули й теми відважності українських жінок, які також боролися до останнього. Підтвердженням цього є повстання у Степлагу.
«26 липня п’ять танків Т-34, 1700 солдатів та 89 собак розпочали штурм табору. Особливо затято бився третій лаг пункт – той, з якого і почалося повстання ( він складався із тих, хто мав 25 років ув'язнення, переважно українських повстанців). Вони кидали камінням в автоматників і наглядачів, намагалися підпалити танки... Якийсь барак двічі з криками «Слава!» і «Ура!» ходив у контратаку», писав Солженіцин.
Онуфрій Бутковський свідчить, що повстанцям вдалося підпалити три танки коктейлями Молотова.
Доктор Варкані пізніше зазначав: «Побачивши танки, в'язні жіночого табору, щоб урятувати друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень (у багатьох джерелах подають їх у кількості п'ятисот) цих українських жінок і дівчат взялися за руки й лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися, вони навіть не зменшили швидкість та один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного…»
Ще одна цікава історія – повсталий у Кенгірі колишній боєць УПА Володимир Караташ (2 березня 1926 р. – 6 листопада 2017 р.), який просидів у радянських в'язницях 12 років і двічі був засуджений до смертної кари, проте уникнув її, взяв участь у подіях на Майдані під час Революції Гідності 2013-2014 pоків. Під час повстання у Кенгірі він познайомився з майбутньою дружиною. Ганна Людкевич і Володимир Караташ вийшли на волю, створили родину. Все життя прожили разом, виховали доньку та сина.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Тарас Березовець: «Ця війна – за розуми людей, і треба вичищати заразу»
Окрім лекції, Доцент відповів на запитання присутніх, зокрема про те, чи вдасться українцям зберегти єдність.
«Чи вдасться зберегти єдність? Ні, не вдасться, це невдача українців насправді, але потрібно мати розуміння, що є якісь центральні меседжі, навколо яких ми маємо гуртуватися. Безпека держави, виживання української нації – це те, що має об'єднувати, а вже щодо всіх інших питань можна дискутувати дуже довго, тільки ж не стріляти – це однозначно, стріляти є в кого. Ми ж українці і маємо розуміти, що у кожного свій погляд, ми індивідуальні, тому домовлятися нам важко, але завжди є проти кого дружити, росіяни нікуди не подінуться», – каже Владислав.
Прозвучало і запитання про те, чому не обмінюють азовців. Це Доцент пояснив двома причинами.
«По-перше, азовці – дуже вмотивований підрозділ, який показав свою боєздатність і цінність, росіяни усвідомлюють: хай якими поламаними і побитими вони повернуться – все одно стануть у стрій. Навіть ті, які пішли служити в іншій підрозділ – вони його тільки підсилюватимуть.
По-друге – медійна картинка. Коли міняють 90 на 90 чи 200 на 200, люди дивляться і кажуть, що це добре, але ніхто не замислився, що більшість тих людей, ось, наприклад, з останнього обміну, були дезертирами чи катували азовців. І їх обмінювати Росія завжди буде готова, а от чи буде готова українська сторона – це питання. Поки обмінюємо, тому що це гарна картинка. Якщо запропонувати росіянам міняти одного азовця на двох російських ванюшок, я думаю, вони поки погодилися б, але чи погодяться наші політики?» – розмірковує Владислав.
Щодо майбутнього України після перемоги, Доцент відповідає: буде найбільша проблема не в економіці, а у демографії.
«Насправді дуже важко буде, багато питань доведеться залагоджувати. Найбільша проблема, яка в нас буде, – це навіть не економіка, а демографія. Ми отримаємо шалений тиск від наших західних партнерів і від тих людей, які сидять зараз на грантових структурах, щоб приймали якомога більше людей з іншою культурою до нас в Україну, тому що в нас економіка має зростати. Так не працює, треба робити все для того, щоб демографічна ситуація складалася якнайкраще саме для українців, і пропагувати культурні цінності, а найголовніше – сімейні», – підсумував Доцент.
Христина КРОТ
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
