Ми запросили Андрія Осіпова в книгарню для розмови наступного ранку після того, як у цій же книжковій крамниці він презентував лучанам свій перший роман. Роман про адвокатів з «луцьким післясмаком».
9-та ранку. Після розмови Андрій Осіпов одразу їде до Києва. Поспішає. Але говоримо довго. І перелік прочитаних книжок, про які Осіпов може розказувати смачно і тривало, чималий.
У той час в крамниці – звичайний робочий будень. Іноді хтось із тих, хто зайшов сюди вранці за чимось «почитати» чи просто сказати дівчатам з Книгарні Є «добридень», бачить Осіпова і - одразу йде вітатися й тиснути руку. А іноді й просить поставити автограф на його свіженькій книжці. Той не відмовляє. Бере ручку з написом «Будь собою, інші ролі зайняті» - і розмашисто пише: «З особливою повагою – Андрій Осіпов».
* * *
(У луцьку «Книгарню Є» Андрій Осіпов приходить у гарному настрої. Очевидно, вчорашня презентація роману «З особливою жорстокістю» вдалася. Джинси, кеди, піджак. З собою несе свої ж книжки. Бо вчора, 31 квітня, в книгарні все розібрали. А за трохи розкаже: довго думав, чи їхати зі своїм романом до Луцька. Бо тут нажив собі не тільки гарних друзів, а й чимало недругів)
… «Адвокатура – жорстока професія. Якщо людина не має до цього покликання, то вона зробить її інвалідом. Або виштовхне.
Я завжди хотів захищати людей, бо змалечку мав загострене відчуття справедливості. А як захищати? Є два способи: силою або силою розуму. Отримую величезне задоволення, коли вдається досягти успіху силою розуму».
* * *
(Починаємо з розмови. Червоне крісло. За плечима – книжки, книжки...)
… «Чого я приїхав з Росії? Мої і тато, і мама, і бабусі з дідусями з обох сторін – з міста Хотин Чернівецької області. Це наша батьківщина. А в 1976-му батьки поїхали на заробітки в Тюменську область.
Це такий край, куди люди приїжджають на якийсь час, а залишаються назавжди. Я поїхав звідти у 1997-му, як закінчив школу. Потім помер тато, він там похований. У 2009-му я забрав звідти маму і сестру».
* * *
… «Вибрав Луцьк. Тут у 1997-му, у Волинському державному університеті, була система попереднього тестування перед іспитами. І до вузу можна було вступити за результатами цього тестування. Таким чином я склав тоді два іспити із трьох. А потім пізніше тільки третій – і вступив на правничий факультет, так тут лишився.
У Луцьку було важко. Найперше з мовою. На 1-му курсі університету я провчився тиждень, як прийшов декан факультету і сказав: «Або ти першу сесію складаєш українською, або ми тебе відраховуємо». Все.
Я таки склав сесію українською.
І так добре пішло. Просто були хороші викладачі. Тоді я закохався у поезію Ліни Костенко. Ой, як це, чекайте… (кілька секунд згадує якісь улюблені рядки, а потім читає напам’ять ) «У ті часи, страшні, аж волохаті, коли в степах там хто не воював, – от їй хотілось, щоб у неї в хаті на стелі небо хтось намалював...». Це для мене було таким ідеальним поєднанням якогось особливого ритму і слова. Я зрозумів, що українська мова – надзвичайно гарна».
* * *
… «Мою депутатську діяльність радше можна було назвати правозахисною. Якщо подивитися на ті проекти рішень, які я вносив, то вони на 90% правозахисні. Бо політика і депутатство – то було продовження адвокатської діяльності».
… «Практично не стежу за тим, що відбувається в луцькій політиці зараз. Іноді щось потрапляє у стрічку «Фейсбука». Але якби я працював там зараз, то однозначно був би в опозиції. Такий у мене характер».
… «Маленьке робітниче селище Зеленоборськ посеред тайги. Навколо тільки ліс. Практично всі працюють у лісозаготівлі. Є ті, хто ліс валить, є ті, хто возить, грузить, обслуговує транспорт і так далі. Жорсткий клімат. У мене день народження 11 квітня. За своє дитинство я не пам’ятаю жодного такого 11 квітня, коли б не було снігу.
Дуже дивно мені було зустрічати Новий рік у Луцьку під дощем.
Серед моїх однокласників практично немає історій успіху. Це неприємно, але це так. Я приїжджав на 15-річчя закінчення школи і змушений був сказати: «У мене все нормально, працюю на роботі». Було б дуже жорстоко розповідати, де я і що я. Бо навіть ті, хто добре навчався, не хотіли звідти їхати, а там – нема жодних шансів.
Найбільша кар’єра у хлопця, який є інженером і регулює пили на пилорамах. Він їздить різними тартаках і налаштовує пили. І він заробляє досить пристойно, у нього зарплата в межах 10-ти тисяч доларів».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Усе бізнес, бізнес... А іноді треба переключатися». Петро Пилипюк. РОЗМОВА В КНИГАРНІ
* * *
… «Мама – кухар-кондитер, тато – професійний водій, їздив на лісовозі. Вдома завжди багато читали. Дитячі? Стандартні. Сергій Міхалков – про дядю Стьопу. Хто ще? Чуковський. Була Агнія Барто… «Резиновую Зину купили в магазине...», – чули?
А перша серйозна книжка, прочитана мною в дитинстві, яка просто перевернула мій світ, - це, звичайно, Олександр Бєляєв «Людина-амфібія» (радянський бестселер, за яким згодом було знято однойменний фільм). Так вийшло, що я позичив її в маминої подруги, дочитав, а через тиждень показали цей чудовий фільм».
* * *
… «Потім, у часи перебудови, з’явилися книги Ерла Стенлі Гарднера – я їх ковтав одну за одною. Мав їх із десяток (американський письменник, який перший ніж почати писати, 20 років працював адвокатом, відомий серією книг про адвоката Перрі Мейсона).
Оце вже література, яка дуже подібна на мою книжку. Там теж – успішний адвокат Перрі Мейсон, його помічниця Делла Стріт, детектив Пол Дрейк... Деякі книжки я читав двічі і навіть тричі. Зрештою, напевне, це і зумовило потім вибір професії. Бо з тієї книги зрозумів, що таке адвокат».
* * *
… «Оскільки у мене в Луцьку нема нікого, то я вивчав це місто з нуля. Більше того: до 1997 року я не знав, що існує таке місто, як Луцьк, вибачте (сміється). Коли закінчував вуз, то вже мав певний досвід, бо з 3-го курсу працював на посаді юрисконсульта (то теж цікава професія). Але коли вже довелося шукати роботу, то всі хлопці мали куди йти, бо в них десь були якісь зв’язки: хтось в нотаріат, хтось в прокуратуру, хтось в СБУ. А мені нема кому щось сказати…
Пішов на співбесіду в СБУ, але той есбеушник на мене подивився, каже: «Йди звідси». І я йому вдячний за те, що він мене випровадив, бо я б там працювати не зміг.
В силу обставин за рік після завершення вузу я став адвокатом. З 2003 року моє життя кардинально змінилося…».
* * *
… «Я вів гучні складні справи, тому швидко ріс. Не дивлячись на молодий вік, швидко став у певний рядок з досвідченими адвокатами. Не скажу, що я їх перевищив за знаннями чи впливом, але так якось вийшло.
Чесно кажучи, через те і склалося якесь певне несприйняття Осіпова. Мене вважали молодим зеленим і вискочкою, і це досі збереглося у моїх колег, хоча мені вже 42 і я вже маю 20 років юридичного стажу.
Напевне, вже несправедливо називати людину зеленою. Але то вже такий ярлик. Я змирився».
* * *
… «Розказати про гучну справу? Ви ж знаєте, що розповіді про це суперечать правилам адвокатської етики. Але про одну справу, думаю, можна розповісти. Вона не стосується фізичної особи, а стосується конкретно громади.
У 2006-му році був спір щодо Свято-Троїцького собору в Луцьку. Українська православна церква Київського патріархату програла суд у першій інстанції. І тоді я зустрівся з владикою Михаїлом, який вже керував єпархією. Він мені розказав про цю справу. Фактично за рішення суду мав відбутись перерозподіл собору.
Треба було негайно братися за роботу – і за три дні буквально вже зробити апеляційну скаргу, щоб рішення не набуло чинності. Я почав вивчати історію цього питання і з’ясував, що в 92-му році в Луцьку були протистояння, потерпілі, жертви, таке масове заворушення через собор. І судовий спір, який виник, розглядався у 90-х у місті Хмельницький, бо на Волині чи в будь-якій області, яка межує з Волинню, це робити було неможливо. Відтак спір 2006-го теж міг перерости у щось подібне, адже існувало певне загострення у суспільстві.
Ця справа поділила юридичний світ на два табори. З одного боку – ті, хто за Київський патріархат, з іншого – юристи, які є вірянами Московського патріархату. З обох боків були дуже впливові та знані правники. В повітрі літали іскри. Громада не знала про це, бо справа була в судах, вона не встигла вийти в публічний простір.
На щастя, вдалося ситуацію переламати, ми зберегли статус кво, який з 92-го був за собором. Рішення суду першої інстанції було скасовано. І так лишилося. При цьому я радий, що вдалось зберігти спір у юридичній площині, без переходу у питання конфесій і віри. Велика вдача, що вдалося утримати мирну ситуацію і паритет, який склався за багато років. Це перемога для лучан, і я щасливий, що був до цього причетний.
Рішення у цій справі є доволі цікавим. Більше подробиць я розповісти не можу. В 2006-му моїй адвокатській діяльності було всього три роки.
Подібних історій було багато. Наприклад, ми судилися в інтересах Волинської обласна ради про повернення майна Шацької рятувальної станції. Теж цікавий спір. Довелося скасовувати рішення суду першої інстанції і повернути майно громаді. Були справи щодо Волиньагролісу, коли судилися проти незаконних розпоряджень тодішнього голови ОДА Бориса Клімчука. Він доводив, що ми не розбираємося в законах… Багато усього було. Проте не про все можу розповісти».
* * *
… «У мене є кілька категорій книжок. Є електронна. Є багато куплених книг, які намагаюся прочитати. І багато таких, які купив, але навряд чи колись їх буду читати.
По-перше, купую книги за електронною розсилкою. По-друге, у мене є каталог «Клубу сімейного дозвілля». По-третє, час від часу навідуюся в книгарні. Дружина моя, звичайно, потерпає від цього. Вона постійно ці книги складає, розпитує, які мені залишити…».
* * *
… «Моя робота вже третій рік є доволі напруженною. Щотижня я проїжджаю щонайменше тисячу кілометрів. Три-чотири дні працюю в Одесі. Три-чотири – в Києві. У Києві живе моя сім’я. Тому за кермом, у потязі, в літаку… весь час слухаю аудіокниги. Маю річну передплату. Багато часу встигаю послухати в дорозі».
* * *
(Пропоную показати нам плей-лист у телефоні. Андрій Осіпов дістає мобільний, гортає, знаходить улюблені книжки…)
… «Ну, давайте подивимося… Зараз на порядку денному дуже цікава книга, яка називається «Маруся отравилась». Про кохання. Бо повна назва «Маруся отравилась. Секс и смерть. 1920-е годи. Антология».Тексти зібрані дослідником літератури Дмитром Биковим, винятковим літературознавцем. Там і вірші, і оповідання. Деякі мене просто вразили (книга побачила світ у 2016-му, російський письменник, журналіст Биков зібрав твори про так звану «сексуальну революцію» і НЕП: Володимир Маяковський, Анатолій Толстой, Андрій Платонов, Осип Брик та ін).
* * *
… «Що ще? Тут є Борис Палант «Билль о правах» (легендарний американський адвокат українського походження, який вже понад 30 років працює у США, проаналізував рішення Верховного суду США, науково-популярна книга є своєрідним підручником для адвокатів та суддів і є досить популярною).
* * *
Потім - Річард Бредсон «Мои правила, слушай, учись, смейся и будь лидером». Це непогана мотиваційна книжка. Є тут у мене Дмитро Биков «Сигналы» - теж унікальна книга (сучасний роман російського письменника, який, схоже, один із улюблених для Осіпова).
На столі у мене є підписана Дмитром Биковим книга «Червень». Та, що отримала перемогу недавно в Росії. І це справжня перемога для літератури.
На попередній мій День народження дружина подарувала мені Бориса Акуніна «Не прощаюсь» (16-та книга російського автора із серії «Новий детектив»). То є завершальний роман з пригодами Ераста Фандоріна. Я буквально його проковтнув».
Ще дві поради щодо Акуніна: якщо ви хочете знати, які люди мають керувати державою, тоді вам потрібно прочитати книгу «Аристономія», а якщо хочете знати, що таке справжнє кохання – читайте «Другой путь». Це надзвичайні книги. Наукові ідеї там поєднані з дуже цікавими художними оповіданнями про життя Антона Клобукова. Повірте, це варте уваги».
* * *
… «О, до речі, бачу книжку, яка в мене є (Андрій Осіпов нахиляється до нижньої полиці і дістає «Історії, наклацані на друкарській машинці» від голівудського актора Тома Генкса: 17-ть оповідань про американців та Америку – його перша книга). Бачите, вона запакована? А знаєте чого? Бо тут оповідання сексуального характеру. Причім настільки… Цікава. Раджу!».
* * *
… «Є книжки для сну. Досить прочитати дві сторінки – і спиш.
А є книги, які небезпечні для вечірнього читання, бо ти не заснеш. Дуже сильне враження на мене справила книжка, яку в молоді роки читала моя мама. Автор Павло Мельников-Печерський (російський прозаїк та етнограф), і це дві книги «В лесах» і «На горах». Про старовірів, які живуть у сибірських краях.
Настільки розлога і цікава. Просто закохує в героя. Дочитав в одній з цих книг до того моменту, коли наприкінці помирає героїня, і в мене стався напад такого… навіть не плачу, мало не істерики якоїсь мовчазної. Просто трусило. Я не міг зрозуміти: як? як він міг її вбити?.. Стало ясно, чому моя мама читала цю книгу ночами і не спала.
До речі, в нашій родині колись теж були старовіри. Вони дуже берегли свої традиції. Я дізнався про це недавно – і тоді зрозумів, чому ці теми так цікавлять мене».
* * *
… «Головного героя моєї книжки звати, як мого діда – Никанор Скрипник. Никанор Скрипник – це молодий чоловік, який жив у Хотині, був одружений з моєю бабусею Любою. Практично нічого не знаю про цю родину. Він загинув при трагічних обставинах молодим, а моя бабуся лишилася одна із 6-ма дітьми».
* * *
… «Знаєте, що я читав, щоб якось зрушити себе з місця і почати писати свій роман? Олександра Гріна «Алие паруса». Таку книгу не можна читати в юнацтві. Навряд чи юнаки зрозуміють її. От спробуйте провести експеримент: там такі соковиті описи! Усього 70 чи 80 сторінок, але напевне, то один із найсильніших авторів».
* * *
(Йдемо шукати знайомі і цікаві книжки у «Книгарні Є»…)
… «Був вражений презентацією в Луцьку. Бо я направду боявся сюди їхати. Два попередніх моїх виступи в Луцьку пройшли з великими скандалами. Минулорічний - закінчився страшним конфліктом. У мене якраз день народження наступного дня, а мені постійно телефонує одна старша людина з Луцька. «Передзвонюю потім і кажу: - Ви, напевне, з днем народження хотіли привітати…». А чую: «Та щоб ти здох!».
Проклинала. Називала скотиною хвилин 15. А потім виявляється, що я під час виступу ніби щось там сказав, бо їй так передали. Отакий був день народження після виступу в Луцьку».
* * *
… «У мене в Луцьку є багато «друзів» в лапках. Я вже 4 роки в Луцьку не живу, а вони чують прізвище - і їх перевертає».
* * *
… «Під час презентації я згадував про людину з Луцька, яка розповідала, як мене ненавидить з часів депутатства, хоч я її в очі не бачив.
Я потім пригадав її: це коли вулицю Жовтневу перейменовували. Була ідея назвати її на честь шкільного вчителя, який жив тут і відстоював ідеї української державності та був страчений польським урядом. Я певен, що це добра справа.. Ми прийшли з колегою до людей поговорити про перейменування - і вони дуже негарно себе поводили… Крик, ґвалт. Я там навіть не виступав, пішов майже одразу. Але якась людина мене за це тихо ненавидить мало не 10 років. Уявляєте?».
* * *
… «Я доволі успішний лектор в Україні. У мене більше 5-ти тисяч годин публічних виступів. Мої лекції прекрасно проходять у Києві, Вінниці, Ужгороді, Сумах… Але в Луцьку я молодий і зелений, ніхто, студент. Якому вже 43-й. Нема пророка у своїй вітчизні, хоча я і не є стовідсотково лучанином.
Думав, що на презентацію книги може зібратися недружня публіка. Але коли зайшов, то зрозумів, наскільки ми правильно вибрали дату. Третій день Великодня. Всім не до того. Прийшли ті, кому дійсно цікаво. Така прекрасна аудиторія! Перших кілька хвилин – і я відчув себе серед друзів, тим більше багатьох давно не бачив».
* * *
… «Маю багато нотаток про свою депутатську роботу. Я зберігав всі звіти. Море цікавих рішень. Вони є й на сайті міської ради. Наприклад, я і мої колеги у Луцьку колись проштовхнули рішення про електронну реєстрацію у дитсадки.
Це зараз взагалі не новина. Але я пам’ятаю, коли моя старша дитина йшла в садочок, я йшов до чиновників і вирішував, щоб їй знайшлося місце. Ну, я ж тоді був відомим адвокатом. Треба було піти вклонитися. Але як тільки я став депутатом, цю практику припинили. Це перемога в інтересах усіх лучан. Тепер діти з різних сімей мають практично рівні можливості для виховання у дітсадку. І це важливо.
Вже й забулося, звідки це все взялося. Але то було непросте рішення, ухвалене міською радою. Його тоді зупинив своїм розпорядженням міський голова. І тільки коли йому підказали, що він наробив, він своє вето відкликав. То було страшне протистояння, а вже згодом це показували, як досягнення міської влади».
* * *
(Ми знову відволіклися на луцьку політику і розмови про луцькі будні. Вертаємося шукати цікаві книжки. Андрій Осіпов у луцькій Книгарні Є, очевидно, вдруге в житті, а знайомі видання на полицях помічає дуже швидко)
… «Ну, дивіться. Така книжка в мене є (дістає книжку з промовистою назвою. Це – «Як керують найкращі» від відомого американського бізнес-тренера Браяна Трейсі). Він - один із найдорожчих консультантів у світі. Записатися на його лекцію – 300-400 доларів. Тут - про практики керування, про те, як приймати рішення і чому стати ідеальним керівником нереально. Чому? (помітивши, що я дивуюся) Бо в кожного є свій стиль. Поїхали далі…».
* * *
… «Ви знаєте, що серед політиків – багато адвокатів (розглядаючи популярні і дорогі видання про видатних політичних діячів)? Барак Обама. Нельсон Мандела. Махатма Ганді, Владімір Ленін, Керенський, Ніколя Саркозі, Білл Клінтон… Можу продовжувати ще, насправді».
* * *
… «Оце видатна книга, про яку треба знати усім. Роберт Грін «48 законів влади». Книга, яку можна поставити в один ряд із книгою Нікколо Макіавеллі «Государь». Його «Государь» - це про те, як віджимати держави, таке собі найкраще керівництво для рейдерства (сміється). Там є виняткові поради. Якщо ти став правителем, який кабінет тобі обрати, кого найняти в охорону і так далі. Але ця книга стоїть вище.
Автор вивів свої закони. Наприклад, якщо не помиляюся, закон номер два: не затьмар володаря свого (звичним рухом розгортає книжку, швидко знаходить закон, про який говорить). О ні, це закон номер один. Давненько я вже не читав.
Тут цікавий приклад: французький король приїхав до свого міністра фінансів. Міністр хотів здивувати короля, прийняв його гарно, показав свій маєток… Але поруч з королем були люди, як сказали: «Ти подивися, який у нього маєток! Та він уже перевищив самого короля! Він, напевне, краде». І скільки міністр не оправдовувався, нічого не допомогло. Забрали майно, чиновника стратили – і все. Тут до кожного закону – історичний приклад і порада. І все актуально як ніколи. Ці 48 законів – то щось надзвичайне».
* * *
… «А то – просто круть (у руках – чергова книжка, яка вчить керувати: Ігор Манн «Маркетинг на 100%. Ремікс») Ігор Манн, по-перше, сам величезний умнічка. По-друге, написана коротко, точно, по суті і людиною, яка розбирається в маркетингу. Це один із кращих фахівців у світі. Живе в Росії. Засновник видавництва».
* * *
… «Порадив би і «Стратегії геніїв» (продовжує шукати прочитане серед так званих бізнес-книг і натрапляє на книгу «Стратегії геніїв. П’ять найважливіших уроків від Білла Ґейтса, Енді Ґроува та Стіва Джобса»). Читав її в електронному варіанті. Суть така: щоб стати майстром у чомусь, треба не менше 10-ти тисяч годин займатися цим видом діяльності. Повчально».
* * *
… «Це взагалі мастрід! Максим Батирєв! Його безперечний хіт – «45 татуювань менеджера». А от нову книжку Батирєва я купив, але не можу дочитати (показує видання одного з російських топових менеджерів і автора мотиваційних бестселерів «45 татуювань особистості»), бо перші дві у нього набагато кращі.
Я в захопленні від «45 татуювань менеджера». Читав двічі, двічі слухав в аудіоваріанті. Там все просто: хлопець приходить на роботу і йому треба просуватися кар’єрною драбиною. Вчить ставити цілі. Одна з пораду нього звучить як «учи, лечи, мочи» (вчи, лікуй, бий). «Учи» – поставити задачу, розказати суть і переконатися, що співробітник зрозумів її і вона йому під силу. Якщо задача невиконана, настає стадія «лечи». А якщо добре вивчена і добре вилікувана людина не виконала завдання, настає стадія «мочи», тоді можна «рубати голову». І таких справжніх порад там багато.
Саме цю, про татуювання особистості, я, до речі, – недочитав. Не пішло».
* *..*
(Пробуємо знайти щось знакове для Осіпова серед полиць із художніми книгами у цій крамниці. Тут він теж вгадує улюблені за знайомими палітурками)
… «О! Оце безперечно моє. Нещодавно я це все перечитав ще раз. Закоханий в цю книгу (про «Пригоди бравого вояка Швейка»). Шкода, що Ярославу Гашеку не вдалося її завершити. Ми ж так і не знаємо фіналу. Але це приклад невмирущого оптимізму на теренах Першої світової війни».
* * *
… «Он ту помаранчеву точно треба показати… (в руках Осіпова – книжка у яскравій палітурці із назвою «Манюня». «Манюня» - серія книг російської авторки Наріне Абгарян про пригоди маленької дівчинки). Книжка родом з дитинства. Написана про дитинство. Я читав кілька творів цієї серії. Це для дорослих, але про дитинство. Наповнена величезною радістю. Якщо вам від 30 до 100, то вона ваша книга».
* * *
(Ірина, дружина Андрія Осіпова, яка поруч і навіть іноді підказує чоловікові, де на полицях бачить щось його улюблене, нагадує, що пора завершувати. Їм – у дорогу).
… «Бачу ще одну (не спиняється Осіпов і за мить вже тримає у руках книгу «Мій Квебек»). Це про Квебек. Євген Лакінський (автор книги) - одесит, який там навчався, принципово говорить українською. Звичайний хлопець, який просто розказує про свої мандри. Але Квебек особливий тим, що там живуть не французи, не канадійці, не американці, а квебекуа. У них своя мова. Словом, пізнавально. Особливо зараз, коли стільки галасу навколо мовного закону і державної політики. В цій книзі описані ситуації у яких опиняються мешканці Канади. Часто вони не розуміють одне одного. Не знають мови один одного. Але це викликає лише добрі жарти – жодних конфліктів».
* * *
… «Побути зіркою, попідписувати книжки – доволі цікавий досвід. Я ще до цього не звик і не можу назвати себе письменником. Хоча за характером я перфекціоніст, планую відвідати кілька навчальних заходів з письменництва, які допоможуть мені в роботі над другою книгою. «Чи буде третя? Не знаю».
...«Я людина честолюбна і амбіційна, не буду приховувати. Тому коли я довідався, що написаний мною твір у жанрі такого собі юридичного детективу виявився першим (!) в Україні, – це мене неабияк потішило. Хай деякі сторінки моєї книжки недосконалі і наївні. Але я можу сказати вам, що писав я це – чесно і щиро».
* * *
(Прощаємося. Андрій Осіпов тисне руку. Усміхається дівчатам з Книгарні Є… Прямуючи до дверей, бачить книгу Генрі Марша «Про життя, смерть і нейрохірургію». Нейрохірурга, який так написав про свої робочі будні, що створив бестселер. Нейрохірурга, який у своїй книзі пише і про Україну)
… «Тут короткі оповідання на 2-4 сторінки. Але написані настільки чесно, що я хотів би, аби хтось із юристів настільки чесно написав би про свою роботу. Хто скиглить, що в нього хрінове життя (вибачте на слові), хай прочитає оце».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
