Олександр Завгородній на псевдо «Койот» – майор, служить в полку зв’язку. Та уже понад півтора року – у Зведеній стрілецькій бригаді Повітряних Сил Збройних Сил України. Жартує, що «географію тепер вдалось значно розширити». Та серйозно додає, що пощастило попрацювати, а головне, вижити на Херсонському, Запорізькому, Сумському, Харківському, Дніпропетровському напрямках... Каже, не здивується, якщо «далі буде…»
Історію захисника розповідає Командування Повітряних Сил ЗСУ.
Хоч у Зведеній стрілецькій бригаді «Койот» служить за фахом – обіймає посаду заступника начальника зв’язку, та за цей час опанував ще й кілька додаткових спеціальностей – стрілець, кулеметник, гранатометник, водій, парамедик…
– Фахових завдань та проблем, м’яко кажучи, вистачає. Та зв'язок – одна із найважливіших складових управління, – пояснює Олександр. – А враховуючи, що підрозділи стрілецької бригади розкидана по усій лінії фронту, їх забезпечення – завдання із зірочкою… До того ж, зв'язок зараз – це комбінація новітніх цифрових засобів та умовно «радянських польових телефонів 60-х років». І це усе потрібно організувати в єдину ефективну систему.
У мої завдання, як зв’язківця, входить далеко не лише забезпечення покриття, налаштування системи зв’язку, прошивка станцій, програмування, робота із телекомунікаціями, переговорними пристроями… Часто доводиться безпосередньо розвозити засоби зв’язку по позиціях і налаштовувати їх на місцях. А це лише звучить просто. Бо найважче – зайти на позицію та вийти із неї цілим. Саме у такі моменти – найбільші втрати. Нас чим тільки не зустрічали: артилерією, мінометами, дронами, КАБами, вертольотами... Я та мої хлопці неодноразово потрапляли під обстріли…
І, звісно, було би значно приємніше і далі обговорювати зв’язок в армії, адже очевидно, що «Койот» у цьому питанні – профі. Проте…
– …Коли людей критично не вистачає, а зазвичай їх не вистачає саме на тих ділянках фронту, де треба працювати руками, де прилітають FPV та артилерія, ми маємо бути тут. І не важливо, у якому виді чи роді військ ти служиш – ми усі виконуємо один обов’язок, адже зрозуміло, що стоїть на кону. Не буду приховувати: тут, на передовій, – важко. Можливо, навіть важче, ніж ми всі очікували. Ворог тисне, активно використовує все своє озброєння: від авіації та важкої артилерії – до безлічі дронів-камікадзе і скидів. Та ми тримаємося, не падаєм духом, даємо відсіч – щодня мінусуючи російське гарматне м’ясо. Намагаємося робити усе можливе і те, що інші вважають неможливим.
Із найважчих моментів на війні «Койот» називає навіть не штурми та захоплення ворожих позицій чи утримання оборонних рубежів пліч-о-пліч із піхотинцями, а евакуацію поранених.
– Якось за ніч у нас було аж дев’ять виїздів. Кожен – під пильною «увагою» рашистів. Пам’ятаю, а забути таке важко, як за одну поїздку в нашу машину намагались влетіти 6 FPV-дронів. Посікло уламками добряче, але прицільно жоден дрон не влучив, тут багато залежить від майстерності водія, ну і удача не завадить! Щодо мінометних, артилерійських обстрілів – то без них ніколи не обходилось. А ще, якось на міні підірвались. Розірвало раму авто, але вдалося сяк-так полагодити її і все ж довезти поранених. Тут ще варто враховувати особливості фронтових доріг – ями по пояс, чим ближче до «нуля», тим більше всього долітає… Та ми здебільшого їздили із музикою та намагалися усіляко підбадьорювати один одного. Не приховуватиму, бували і дуже важкі евакуації, коли не вдавалось вчасно довезти поранених до стабілізаційного пункту. Та все ж щасливих випадків, коли встигали і довозили, хоч і з «пригодами» – набагато більше.
«Койот» воював на багатьох напрямках. Довелося пережити і моменти успіху на полі бою, і невдачі та втрати побратимів. Та офіцер завжди намагається пригадувати позитивне…
– Якось наші хлопці трішки промахнулись і зайшли на позицію до рашистів. На дворі – темна ніч, вони із ліхтариками, а ще – із водою та продовольством… Дійшли до ворожого бліндажа і почули : «Стой! Кто ідьот?» Тут рашистську ні з чим не переплутаєш, зрозуміли, що втрапили в серйозну халепу… Швидко оцінивши ситуацію, зрозуміли, що не залишається іншого варіанту, як дременути звідти з усіх сил. Бігли так швидко, що, мабуть, і професійні спринтери позаздрили б. Навіть воду окупантам не залишили! На ранок, завдяки нашій спонтанній «імпровізованій розвідці» (із щасливим кінцем), а ще влучному скиду із дрона – у цьому російському бліндажі «задвухсотили» до десяти орків…
Нині Олександр – на Вовчанському напрямку, де росіяни вже традиційно використовують тактику випаленої землі…
– Вовчанськ – чергове українське місто, стерте з лиця землі російською армією. І це не якась далека точка на карті – лише кілька десятків кілометрів від Харкова! На це боляче дивитись. Щодня окупанти рівняють місто із землею: КАБи, РСЗВ, артилерія, FPV... Але після усіх цих втрат, вбитих дітей, зруйнованих міст, після усього болю, що нам завдали рашисти, ми мусимо вистояти, не впасти, не опустити рук, і нарешті остаточно зупинити окупантів і викинути їх з нашої землі!
P.S. За кілька днів після інтерв’ю прийшов наказ на переведення «Койота» до однієї з бригад десантно-штурмових військ. Чоловіку важко залишати побратимів зі зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил. Пліч-о-пліч з ними він пройшов чималий бойовий шлях: воював на Запоріжжі, Харківщині, Сумщині… Проте він переконаний, що попереду на нього чекають нові знайомства, друзі, бойові побратими, і обов’язково нові перемоги. А його бойовий досвід і завзяття стануть в нагоді у новій бригаді.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
