«Коли я був ще у Бразилії, бачив багато відео як росіяни вбивали жінок і дітей. Я не вважав це нормальним. Вирішив, що мені потрібно їхати до України і допомагати людям», - каже 22-річний боєць 2 інтернаціонального легіону бразилець Луїс.
До відправлення в Україну Луїс служив у бразильській армії. А також працював на різних роботах – механіком, мʼясником, посудомийником, пишуть на сторінці легіону.
«В армію я пішов не заради грошей, а тому що я це люблю. Але армія в Бразилії дуже відрізняється. Поїхати в Україну і бути тут у війську, допомагати людям – я вважаю це дуже добре, – пояснює боєць. – Це погана війна. Росіяни вбивають багато людей. Вони не повинні цього робити. Україна гарна, надзвичайна. Культура дуже багата. Українці щирі і щедрі, дуже розумні, освічені. До війни я не знав про Україну. Лише про Чорнобиль. У Бразилії на жаль немає інформації».
Спочатку Луїс добрався до Португалії, звідти до Польщі, й тоді вже в Україну.
«Мені казали: «Там же війна». Я відповідав, що знаю, тому туди і їду, – усміхається. – Мені подобаються різні міста: Львів, Київ, Словʼянськ, Краматорськ, Черкаси… Я поїхав до Харкова, отримав зброю, спорядження, і попрямував до Костянтинівки. Пройшов тренування з медицини і потім – на Бахмут. Спочатку я був у 1 Інтернаціональному легіоні. За кілька місяців перейшов до Другого легіону. Тут багато людей із різних країн і так я дізнаюсь про різні культури. Це цікаво».
Найважче в армії для Луїса бачити «як люди гинуть»:
«В Бахмуті я бачив як помирають і росіяни, і українці. Це було важко. Моя перша «місія» була складна: пʼять днів без води та їжі, страшний сморід. Важко. Друзі мені надсилали відео із Другого батальйону – як іде бій. Мені це сподобалося. У Другому легіоні битись добре: тут багато дронів, хороші командири. Я можу бачити як вражати ворога. Це добре для армії. Це професійно. Можна добре координувати дії, коли когось поранено, ти бачиш як стріляєш у ворога. Бачиш позиції».
У Серебрянському лісі можна було бачити ворога на відстані 40 метрів, згадує Луїс.
«Наші позиції були за сто метрів від ворожих. Там ми з побратимами були як сімʼя. Якось я підійшов до побратима і ми обговорювали як можемо атакувати. В одній із битв ми обʼєднались у групу і планували атаку. Шість днів ми були на бойовій позиції, потім я повернувся в українські окопи за підмогою. У нас була група атаки, ми йшли на позиції, атакували ворога, розбивали позиції з РПГ. Це було круто. Накривали їх ще автоматами та гранатометами. Атакували 5-6 бійців, але на підтримці у нас були інші, які після атаки крили автоматами та гранатометами. В Серебрянському лісі я був 9 місяців.
Росіяни дронами скидали снаряди із газами. Це складно.
Але й веселих моментів було багато. Коли нищили ворога мінометом – ішли в бункер і жартували: «О, який міномет поганий». А ще в нас був чувак, який готував мʼясо і рис, а ми якраз стріляли із РПГ, а він вийшов і сказав: «Агов, ідіть їсти».
У Серебрянському лісі у нас була дуже гарна позиція, фортеця. Коли ми прийшли туди, там були слабкі укріплення, але ми їх розбудовували і зміцнювали».
Вперше Луїс отримав поранення в Бахмуті. В Серебрянському лісі теж не обійшлося без ушкоджень.
«Згодом ще в кінці червня 2024-го мінометом влучили прямо в мій бункер, все розірвалось у мене над головою. У мене були проблеми зі спиною, сильна контузія».
Після війни Луїс планує залишитися в Україні.
«Тут ще буде багато роботи – розмінування, відновлення. Я думаю тут залишитись. Так, я думаю тут про сімʼю. Тут красиві жінки, мені подобається культура. Доєднавшись до Легіону, я отримав сильну підтримку, досвід. Ми тут стали як одна родина».
Вся піксельна куртка Луїса розписана маркером. Це підписи побратимів – українців та іноземців:
«Це завжди зі мною, я завжди залишаюсь із цими людьми. Для мене це важливо».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
