29-річний Віктор Дудюк, уродженець села Озютичі Володимир-Волинського району, ще у 2014-му боронив кордони України від путінської орди. Захищав Луганський аеропорт, отримав поранення в ногу.
Він гордився своїм бойовим досвідом, тож коли росія почала загарбницьку війну, не зважав на поранення, а одразу пішов у військкомат, – повідомляє «Вісник+К».
Віктор живе у селищі Пульмо Шацької громади. Має двох маленьких донечок. Тож рідним непросто було змиритися з його рішенням добровольцем іти на війну. Але чоловік заявив:
«Якщо не я, то хто захищатиме моїх дівчат?»
Його одразу як бійця з досвідом відправили в гарячі точки. Під час сутички з окупантами в одному із сіл отримав поранення обох ніг. Ще важчий стан був у його побратима Ігоря з Нововолинська. Йому куля потрапила у спину та вилетіла через живіт.
Знесилених українських військових схопили орки і кинули у якийсь льох. Двері закидали камінням та цеглою. Певно, хотіли, щоб загинули від втрати крові або голоду. Та навіть будучи у важкому стані, чоловіки не думали здаватися.
Найважче було піднятися нагору сходами. Ігор підштовхував наверх Віктора, а тоді той підтягував побратима. Перемагаючи біль, Віктор невпинно штовхав двері, і йому дивом вдалося зробити невелику щілину та виповзти. Потім витягнув Ігоря.
«Ми трималися і рятували одне одного, як могли, бо вірили, що вийдемо до своїх», – каже Віктор.
Того дня на дорозі закривавлених солдатів підібрали незнайомі люди на машині й завезли у госпіталь.
«Вони теж зробили героїчний вчинок, – переконаний чоловік. – Не побоялися потрапити під кулі росіян. А якби нас зупинили, то нема сумніву, що розстріляли би без розмов. Ми обмінялися номерами телефонів і після перемоги обов’язково зустрінемося!»
Лікар, який оперував Віктора, з усмішкою зауважив, що той народився в сорочці, але трошки коротенькій, бо ноги не закрила. А от стан Ігоря і досі лишається важким, та медики переконані, що найстрашніше позаду. Його мама дзвонила до Віктора і зі сльозами дякувала за порятунок її дитини.
Про всі ці події розповідає мама Віктора Руслана Дудюк, бо син і досі перебуває під наглядом медиків.
«Усе так швидко сталося, що я навіть не встигла злякатися, – каже жінка. – Того дня старший син Сергій саме збирався у військкомат. У мене був «холодок на серці». Аж тут Вітя дзвонить і каже, що поранений, їде у госпіталь.
Уже згодом моя сестра Оксана, яка живе у тих краях і приносила Віті передачі, розповіла усі подробиці. Дуже вдячна їй за допомогу, а також всім добрим людям, які підтримували наших хлопців. Звичайно, я горджуся своїм сином, що він врятував побратима. Але у мене всі сини мужні!»
У Руслани Миколаївни трішки тремтить голос, коли це каже, бо непросто матері випроводжати на війну своїх дітей. А всі троє її хлопців боронили Україну. Віктор уже двічі!
Наймолодший, 25-річний Павло, теж був в АТО, а нині найстарший, Сергій, проходить бойовий вишкіл. Ця проста сільська жінка не закінчувала університетів, ніколи на працювала на високих посадах, але навчила своїх дітей жити по совісті, бути справжніми патріотами. І коли хтось каже, що якщо у неї один воював, то другий міг би не йти, вона твердо відповідає:
«Ми всі хочемо, аби був мир. А хто ж має нас захищати? Той не піде, третій, десятий… У теперішній ситуації соромно таке казати. Ми виростили чоловіків, і їхній обов’язок – оберігати нас! Я переконана, що перемога за нами, бо тільки справжні патріоти, сильні духом, можуть знищити путінську нечисть.
Нагадаємо, Володимир Зеленський нагородив командира волинської 14 ОМБр імені князя Романа Великого, полковника Олександра Охріменка орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
