«Я в шоці, як з людей 3 шкури здирають на РЕБах!». Ветеран війни Юрій Хомич з Луцька – про війну, бусифікацію і донати
«Спробую викроїти якусь годинку», - це перші слова ексвійськового на питання про інтерв’ю. В минулому мирному житті він був інженер-електронник. А тепер – ветеран, який воював і в АТО і у великій війні, і той, хто працює на передову. Він мусив демобілізуватися: каже, що 60 років були б не такими складними, якби не «підзбирав» на передовій різних хвороб. Нині займається РЕБами.
Багато з того, що знає і що робить тепер, зауважує, розказати не може, щоб не підвести своїх на передовій. В ексклюзивному інтерв’ю «Першому» розповів, як мінував підходи до Києва, як вижити на війні, на які РЕБи не треба донатити і чому має псевдо Фігаро
Про себе
-У перший день війни я вже був на кордоні з Білоруссю. Місяця не пройшло, як я був вже на Бучі. Дєд покликав, мій побратим ще по АТО. Я як сапер там працював. Мінували підходи до Києва. Якийсь генерал приїхав і каже: «Ну покажіть вашу роботу». Як побачив скільки там всього є – кулею звідти вилетів. Якби там рвонуло, то була б «ямка» як десять маріупольських драмтеатрів разом взятих. Потім, ясно, розміновували, але мене вже там не було. Тоді на Бучі це завдання виконував підрозділ з 9 осіб (3 капітани, 3 старлєї і 3 солдати, командував підрозділом полковник з позивним Дід). Ми мали пряме підпорядкування начальнику генштабу. А потім побратим мене покликав у Маріупольський батальйон. Пішов туди і сина з собою забрав. Знаєш, який мій позивний? Фігаро. Де мене тільки не було. Робив все: і як зв’язківець, і як сапер, і обов’язки заступника командира батальйону виконував, і машини купляв, і РЕБи робив і роблю далі.
Військові-волонтери
- Не раз казав, як служив: «Пацани, треба по 10 тисяч на ремонт машин здати». У мене в місяць до 30 тисяч на такі потреби уходило, зазвичай. Нема часу чекати! Машина стоїть, її треба ремонтувати! Чи бісило таке? Поки була «сотка» зарплати, то не бісило. А зараз, коли виплати обрізали, не знаю як там… Якщо 30 тисяч осталося… Шось і додому же треба відправити. Але війна не питає. Ми тільки з малим (сином – ред.) порішали більше 10 машин для свого батальйону разом з волонтерами. Дві за свої гроші купили. До речі, можна в батальйоні заявку подати, щоб купили деталі, якщо бачиш, що мотор ламається. Куплять, нормальні… Так робили іноді. Але на це уходить 2 місяці! А треба вже. Воно недешеве, а в нас Мерседеси, Форди, все старе, більше 20 років, але як дивитися за ним - служить.
«Водка і бумажки» – що найбільше бісить на війні
-Бюрократія. Якби не ті бумажки, я б і далі воював. Дуже важко. Ти приходиш в бліндаж і падаєш без сил. Навіть додому подзвонити немає сил. А ще ті бумажки. Мені було під 60 і я відчуваю свій вік. І хвороб звідти привіз стільки… От цукровий діабет.
А ще – безглузда смерть. Наш Маріупольський батальйон, коли вийшли з оточення на початку війни… (ну вийшли – тільки слово, ті рештки, на пальцях можна було перерахувати). Тоді набрали пацанів з учебок – і місяць «формувалися»… Ко-о-жен день тоді в них було навчання. Їх тренували такі пробиті, бойові інструктори – я кажу на них «моджахеди». О 8ій ранку в них починався марш-кидок, а ввечері о 8ій вони прилазили і падали. Весь місяць! І отаке має бути навчання: не водку пити 24/7, а тренуватися вижити!
Про побратима «Банкіра»
-Є у мене такий Подольський з Білоцерківської бригади. Ми ще з ним з 1-ї танкової бригади разом, коли в саперах були. То він нам один із перших РЕБів привіз. Працював у Нацбанку, то псевдо Банкір. У його підрозділі за 2 роки було лише 2 200-х. Два!!! І це при безперевних боях! А він – «Банкір». Оце командир. Як дали йому новобранців – і його командир каже: «Завтра виведеш цих десять на «нуль». А він каже: «Ні! Одного візьму і буду за ручечку водити й показувати. І заступник мій, який знає як, візьме одного. На наступну ротацію ще двох візьмем. Отак будемо вчити». Наш комбат, до речі, теж потихеньку заводив. От тому там де одні військові на передовій тапки взували – наші стояли! Це про командирів і навчання.
«Вмію послати – в очі»
- На війні дуже не вистачає спеціалістів. Але найважче, як на керівну посаду попадає не просто тупа людина, а якесь «кончіто»: шо і прислухатися не хоче до спеціалістів. Був там у нас такий начальник, сантехнік у цивільному житті. Ти йому кажеш, що так не можна, а він впреться: «Роби так і все». В такому випадку я посилаю, в очі. За це мене багато хто не любив. А я такий і нічого «лизати» не хочу. Так було, коли з перевірками до нас приїжджали. Я ще з 2015-го спостерігав, як їм жопу лизали. А я напряму перевіряючим казав: «Шо вам показати? Чи може хочете допомогти, проблеми порішати наші?». То так нехотя – «Ну дава-а-йте». Але роз’їжджались нормально і друзями ставали – і потім дзвонив їм – то помагали, вже Івановичем називали.
Про мову, «язик» і горілку в батальйоні
- Найбільше мене радує, що Маріупольський батальйон заговорив українською. Ми ж як із сином прийшли, то ми тільки удвох українською розмовляли. Ну Маріупольський же… Але! Там ніхто нікого не заставляв переходити на українську! Через рік одиниці розмовляли російською. Одиниці! Інші – трошки коряво, але не вертаються, хіба в моменти люті. Ну і ми собі в підрозділі заборонили матюки – збирали гроші за мати. По-друге, не пили. Вже вкінці (перед тим, як я мав демобілізуватися)– дозовано під строгим контролем, бо пацани ну такі вже втомлені були. Призначали дату, час, зазвичай із суботи на неділю, 100-150 г максимум. І все! Мало того, після АТО я пройшов дуже хороші курси з реабілітації. Я вмію витягувати з того всього. Одного точно витягнув. Він кинув наркоту і пити. Після мого від’їзду вже пів року минуло - тримається! Бо алкоголь потім так боком вилазить! І ще необережність… Син зараз там, на Донеччині. Був на його позиції двохсотий. Важко судити звідси. Але людина вийшла покурити –і зразу… Там, як треба покурити, – відкрий дверці в пічці в бліндажі і дмухай собі в дирочку…
Про бусифікацію
Ті, хто критикують це, кажуть: треба інакше. То хай придумають як! Кричить, блін, шо він герой – втік від ТЦК. А як то все закінчиться – будуть твоїй дитині тикати в школі, що твій тато втік під спідницю! Тобі це як буде? Ну так, є такі люди, яких туда не треба ніяк: вони тут в сто раз більше зроблять!
Про війну і професіоналів
- На війні так треба спеціалістів! От водії: один буде їхати, щоб машину зберегти, – один був такий, що на нуль їхав зі швидкістю 40 км за годину. Самогубець… А треба шумахерів. Щоб міг вижати все з машини, що може, але щоб не зламалася. Добре, шо в нас комбат розпорядився, щоб командири відбирали новобранців. Приходять всі стрілки. Ідеш – спілкуєшся, розпитуєш – ми відібрали такі слівкі-і-і! Комп’ютерщика, системного адміністратора в окопчик хотіли засунути! Від нього там користі нема – в нього хребет викривлений. А по прямій своїй спеціальності він стільки зробив! Офігенний просто!
Пішов воювати, бо волиняка
- Було, шо я пробував аналізувати. А потім зрозумів: волиняка – то в гєнах. То мій побратим «Дєд» (сам вінницький) ще з 2014го року розказував іншим: «Та то волиняки,вони такі самі українці, тільки вони дикі». От подивіться передачу Капранових про нас, про Волинь: про козаків, ОУН-УПА. Все звідси! Волиняки – безбашенні. У нас воює дівчина з Луцька Альона – «Іспанка». 15 років прожила в Іспанії, помагала грішми, всяко. Нарешті не витримала і пішла воювати. До нас попала. Така обезбашенна! Метр двадцять в стрибку, 50 кілограм немає… Такий енерджайзер! Дякуючи їй ми багато чим зайнялися. Налагодила фінансування з «Ангару», перші у всій бригаді налагодили радіопрослушку! Перші! Слухали сєпарів… То після того в нас створили спецпідрозділ. Бо таке слухати, то не механік має робити чи сантехнік, а спеціально підготовлена людина. …Перші ми запустили виробництво РЕБів. Привезли нам з Прибалтики перші … Ми їх розбирали – дивилися, як воно влаштовано! І потім прямо в окопчиках клепали РЕБи.
…Тут так діє – треба так дать ворогам по зубах, щоб наші внуки не воювали! А ті, що втікають, - вони передають ту війну внукам. Та ти не підеш зараз – потім твої внуки підуть воювать! Зараз чуть-чуть не хватає сил їм по мордяках надавать. А пацани там дуже перевтомлені.
Про пенсію ветерана війни і «помагатєлєй»
– Тут далі роблю РЕБи. Нехватка людей катастрофічна. В мене нема людини, яка б фахово запаяла, що треба. Ну і з фінансами непросто. Моя пенсія 4 тисячі вся іде у виробництво… От таку сказали мені, шо хватить. А щось там добиватися мені нема часу. Ну так оцінила держава мою роботу. Питаю, може перерахуєте? Кажуть, що вже перерахували… Але куди в більшому шоці я від «помагатєлєй», які РЕБи продають і 3-4 шкури здирають! Де вони беруть такі ціни? І їх таких – основна частина – 90%! Нема слів! РЕБ має вартувати максимум 15 тисяч гривень за канал! 4 канали – 60 тисяч, 8 – відповідно. Ну не 720 тисяч, як деякі продають. Зараз підрозділ просить РЕБ – моєї пенсії їм зробити не хватить. То збирають гроші самі в себе. «Ангар» помагає! Їм можна довіряти!
Про життя, смерть і Перемогу
– Я так скажу, якщо людина йде туди з думкою, що загине, – так і буде. Якщо йде нищити ворога і перемогти – він чи вона знищить і вернеться. Перевірено! Я не сумнівався ні однієї секунди, що повернуся. Так навчив свого малого, так учив весь підрозділ. Не було в мене такого, що я от загину… А коли режисер фільму «Кіборгів» приїжджав до нас і розпитував у кожного, які перші три слова приходять на думку, пов’язані з війною, то мої були «мама, діти, Україна». А Перемога буде! Нам би трохи більше безбашенних!
Довідка «Першого»: Юрій Хомич пішов воювати у 2015 році, служив сапером. Мав статус учасника АТО, створив громадську організацію учасників АТО в Княгининку, ремонтував ноутбуки і дарував їх дітям з багатодітних сімей, дітям ветеранів АТО і переселенців. З початку великої війни пішов добровольцем. Брав участь в замінуванні кордону з Білоруссю та підходів до Києва поблизу Бучі. Згодом воював у Маріупольському батальйоні Донецької бригади на донецькому напрямку. Цього року капітан Юрій Хомич демобілізувався за віком. Тепер волонтерить.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
