У Івана Кисляка із села Личин на Камінь-Каширщині морська сім’я. Двадцять років віддав військовим та транспортним суднам сам Іван Якович.
З морем поєднали свою долю й донька Олена та син Валентин і навіть зять-перуанець Антоніо, пише «Вісник».
Крутили любов з кубинками
«Я пішов в армію і потрапив на Балтійський флот у 1962 році під час карибського конфлікту, – розповідає Іван Якович. – Служив на радянській військово-морській базі у Польщі. Коли її розформували, особистий склад перевели на Кольський півострів. Тут стояли лише підводники».
У 1965 році чоловіка завербували в Мурманське морське пароплавство. Ходив на суховантажних суднах старшим матросом, поки не здобув професію кока. Перевозили все: від гумових чобіт до ракет. І так до 1982 року.
«За цей час відвідав 31 країну світу, – каже Іван Кисляк. – Європа, Північна та Латинська Америка, Африка… За 15 років 50 разів перетинав Атлантичний океан. Влітку борознили Середземне море, восени – Північний Льодовитий океан, з мису Шпіцберген до Норильська почасти нас супроводжували криголами. Багато разів бував у Мексиці, Марокко, Панамі. Постійно відвідували й Кубу, але поки не закінчився карибський конфлікт, із судна нас не випускали. Якщо ж сходили на сушу, то ходили в бари, кіно. На Кубі хлопці іноді навіть примудрялися любов з місцевими дівчатами крутити, але через це втрачали роботу».
На морі траплялося всіляке. Іван Якович згадує, як одного разу йшли вони з Руани в Калінінград і зіштовхнулися з голландським судном. В Амстердамі за тиждень в доку діру залатали, але вся пшениця, яку перевозили, опинилася на морському дні. Особливо трепетно звучить його розповідь про ластівок: «Багато з них не можуть перелетіти Атлантичний океан. Хмарою сідають на судно. Тож моряки ставлять їм воду, підгодовують. Для багатьох ця поміч не стає рятівною, і знесилені голодом, вони все одно гинуть».
Коли стояли у Північному Льодовитому океані на рейді, ловили на величезний гачок акул, замість звичайної волосіні була мотузка. А поблизу Канади, де розташовувалась радянська риболовецька база, можна було виміняти ящик горілки на тонну тріски. На кожного члена команди на день виділялося по 200 грамів горілки, тож стратегічний запас оковитої і ставав у нагоді.
На судні, яким ходив у море Іван Якович, налічувалося чотири десятки членів екіпажу. Та у кока був лише один помічник. Справлялися, бо частину продуктів становили напівфабрикати.
Не кожен має зятя з Перу
Сім років ходила в море на закордонних пасажирських лайнерах і донька Івана Яковича Олена. Перед цим закінчила в Одесі курси бортпровідників. Команда, в якій працювала дівчина, налічувала до 1,5 тисячі осіб, які обслуговували чотири тисячі мандрівників з різних куточків світу. На роботі Олена познайомилася з майбутнім чоловіком перуанцем Антоніо, який також обрав море.
Із гордістю розповідає Іван Якович і про сина Валентина, який працює на вантажному судні. Морю чоловік присвятив чотири роки.
Після того, як Іван Якович зійшов на сушу, кілька разів змінював місця проживання. Але довелося доглядати стареньку матір, тому приїхав у Личини. Коли її не стало, їхати в місто не захотів, тож так і залишився там, де минули дитячі та юнацькі роки і, на жаль, немає моря.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
