Лідерка гурту «Один в каное», музикант і співачка Ірина Швайдак – дівчина, яка захоплює своїм голосом і змушує «віддаватись в руки» почуттям та емоціям. Її пісні наповнені трагізмом і сумом, але аншлаги на концертах – вже щось звичне й зрозуміле.
Про юність, музику, гурт і концерти нам вдалося поспілкуватися з Ірою напередодні її виступу в Луцьку.
- Була якась подія у вашому житті, що кардинально вплинула на стиль музики, яку пишете зараз?
- Події як такої не було. Той стиль просто вже є всередині. Ми просто транслятори і передаємо це за допомогою звуку, музичного інструменту, голосу.
- Яку музику ви слухали, коли були в університеті, школі?
- Дуже різну. В школі слухала, на мою думку, не дуже хорошу музику. Згодом був університет, де з’явилися нові друзі, нове оточення, і смаки змінились.
Почала слухати важчу музику, а потім почався етап нового відбору – за власними смаками і вподобаннями. Це були дуже різні стилі.
- Ви, як випускниця філологічного факультету, вважаєте, що цей фах вам допоміг у теперішній кар’єрі?
- В написанні текстів точно допомогло. Освіта пов’язана зі словом і вмінням працювати з ним.
- А чим би займались зараз, якби не музика?
- Намагалась розвиватись у своїй спеціальності, але як воно насправді було б, важко сказати. Навіть музикою займатись на третьому курсі я не планувала.
- Якщо ж зараз припините музичну кар’єру, чим займетесь?
- Не знаю, не думала про це.
- Як вдалось сформувати гурт, особливо нинішній його склад? У вас же новий барабанщик. Зійшлися характерами?
- Ну, в нас усіх дуже різні характери, мені здається, тут важливо не шукати людину, ідентичну за світосприйняттям, а вміти просто знаходити компроміси і мудро дивитись на конфлікти, які виникають.
Тому мені здається, що ми досить зрілі люди в тому плані, щоб знаходити вихід з будь-якої ситуації.
- Як оцінюєте зміну музики, гурту і самого сприйняття вас людьми з 2010 року до сьогодення?
- Зараз експеримент зміни звучання тільки триває, я не можу сказати, що це щось кардинальне. Основа залишилась та сама. Сприйняття людей інше, можливо тому, що записів пісень ще немає і людям в принципі не залишається на концертах нічого іншого, окрім того, щоб слухати і вперше чути пісню.
Тому важко за них сказати враження. Ми, як і в 2010, так і зараз робимо те, що ми хочемо. Тобто ми не змінили звучання для того, щоб його змінити, а тому що захотіли додати нові інструменти. Думаю, нам це вдалось.
- А як оцінюєте свою «феноменальність»? Те, що вам вдалось без будь-яких кліпів і альбомів здобути таку велику популярність порівняно з іншими музикантами в Україні?
- Це все справа порівняння. Коли порівнюєш себе з одним музикантом – вдалось, з іншим – не вдалось.
- Чи плануєте зробити кліп на якусь із пісень нового альбому?
- Перед туром ми зняли його, хотіли нарешті опублікувати. Але доля склалась так, що нам досі його не віддали, не змонтували. Кліп на пісню «Ікони». Тизер вже вийшов.
Тут вже постає питання, чи ми взагалі не повинні тих кліпів випускати? Але це все ж свідчить про те, що стратегії “не робити кліпів”, як такої, немає. Просто чомусь так виходить.
- Як оцінюєте сучасну українську музику і нових виконавців, які з’явилися в останні роки?
- Ой, я стараюсь їх не оцінювати. Мені подобається, що україномовна музика є, я вважаю, що треба ще більше давати їй шансів розвиватись.
- Луцьк – це третє з кінця місто в списку вашого туру, тобто він вже скоро закінчиться. Які враження від цих поїздок, експеримент виявився вдалим?
- Мені здається, що так. Ми їхали, розуміючи, що люди навіть не знають, на що вони йдуть, яку саме музику почують. Знають виконавців, а що почують, уявлення не мали. Тому мені здається, що експеримент вдався.
Принаймні, це був хороший досвід. Для нас перший.
- У вас є якісь ритуали перед виступом?
- Ні, немає нічого.
- Всі знають, що багато українських гуртів розділяють мистецтво і політику. Багато хто досі гастролює в Росії. Ви ж навідріз відмовились це робити. Першу нагороду ви отримали в Росії, багато фанатів є там. Плануєте колись відвідати цю країну з концертом?
- Коли така ситуація, то ні. Якщо вона зміниться і люди на всіх прошарках суспільства назвуть речі своїми іменами, все стабілізується, то, звичайно ж, ми поїдемо. Але зараз про це ми навіть не говоримо.
- Читала ваші старіші інтерв’ю: ви говорили, що вам пропонували писати пісні російською, англійською мовами. Були ще такі пропозиції?
- Так, були. Якщо почитати, що люди пишуть в інтернеті, можна з розуму зійти. В мене ж просто немає такого зацікавлення.
- Як щодо концертів за межами України, як там сприймають вас і вашу музику?
- Все залежить від аудиторії. Якщо в основному приходять українці, наша діаспора, то реакцію можна передбачити. Цікаво, коли приходять іноземці і якось реагують.
Негативних відгуків ми, принаймні, не чули після концерту. Можливо, в когось є, але він їх не висловлює.
- Ваша пісня білоруською мовою «Пішы» присвячена бабусі-білорусці. Її було заплановано написати чи це вийшло випадково?
- Чесно кажучи, я й тем пісень не планую наперед. Приходить натхнення - і ти просто за ним йдеш. На початку процесу не знаєш, що вийде вкінці. Так само й з тією піснею.
Все склалось дуже дивно. Це дуже містично. Не хочу вдаватися в подробиці, це особисто й інтимно.
- Яким був найекстремальніший виступ у вашому житті?
- Був, наприклад, концерт у Молдові на фестивалі, коли було дуже спекотно. Зазвичай артисти просять на сцену воду. В Молдові були такі дуже цікаві організатори, в яких не знайшлось води.
Тому, коли я вже співала на сцені, мені принесли чотирилітрову пляшку. Було дивно, як я мала з цієї пляшки пити воду між піснями. Тому за весь виступ я не зробила жодного ковтка.
- А якісь найекстремальніші чи найдивніші подарунки дарували вам фанати?
- Ой, одного разу щось таке подарували… Лапку кролика. Я злякалась, думала для чого. Потім мені пояснили, що в американців є така традиція, вони щось добре означають.
- Гуляли вулицями Луцька, знайомі з ним?
- На жаль, ні. Враження про будь-яке місто складають слухачі.
- Чим займаєтесь, окрім писання текстів і музики, коли лишаєтесь самі?
- Я люблю взагалі інколи нічого не робити. Впадати в такий стан і звільняти себе від думок, від переймань якимись речами. Інколи буває дуже важко – ти спокійно сидиш, а в голові безліч думок.
Це теж така праця над собою. «Вимкнути вимикачі в голові».
- Улюблене місце в Україні?
- Мій дім.
Текст: Юлія КНИШ (для Першого)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНИЙ
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
