«Зіно Іванівно, а можна з вами вулиці позамітати?».
«Чого нє? Мені казали, що ви хочете».
«Тільки, щоб так, як ви щодня, от геть так само. Добре?».
«Добре! Тільки я візьму червону куртку! Е, чекайте, то й вам треба червону куртку! Брати?»…
Я довго шукала Привокзальну, 29. Там у Зіни Малищук своя комірчина, де вони лишає нехитрі двірницькі пожитки. І там наше місце зустрічі. Народ кутався в шарфи і спішив на роботи. Вигулював собак і тупцяв на зупинках. Їм було ніколи толком підказати, де ж та Привокзальна, 29. І я намотала кілька кругів, бо не побачила, що вона скраєчку над дорогою. А Зіна Іванівна тим часом… мела.
Жовтень немилосердно сипав листя на подвір’я, на дороги, на тротуари… Але справжню ціну цього листя я зрозуміла тільки наступного ранку. Коли немилосердно боліли руки. Від граблів.
Кожного дня нова мітла
Вона злукавила. Ні-і-і, куртку взяла. І сині рукавиці. І ще одну мітлу. От тільки уперто кілька разів повторювала мені в телефон, що не треба йти раніше, нізащо, «бо будете дарма мерзнути», що тільки «на без 20-ти вісім» і «ще навіть рано, бо я маю перевдягнутися».
Насправді «на без 20-ти вісім» - то вже нереально пізно для нормального двірника. Бо Зіна Іванівна починає працювати з 6-ї ранку. Уже 32 (!) роки щоранку о 6-й іде до потрібного під’їзду, там одягає свою «комунальну» червону куртку (чи помаранчеву накидку) бере віник, відро – і вперед будити лучан ритмічним шурхотом мітли по старому асфальту в дворах.
І кожен такий день – то нова мітла. Бо березового віника двірнику, який от як Зіна Іванівна щодня прибирає по 9 дворів, вистачає рівно на день.
Зустрічаємося. Зіна Іванівна вже з мітлою. Відро від «сніжки», совок із написом «санблок». Сама тихенько поглядає на нашого фотографа Романа Домбровського. Бо той вже працює…
«І що справді будете прибирати?» - бідкається.
Потім виймає таки заготовлену помаранчеву накидку (червону куртку в її варіації), рукавиці, поправляє мені капюшон, щоб гарніше виглядала. І каже, що тому й не сказала, що з 6-ти працює, бо подумати не могла, що то серйозно.
Стала двірником «на трошки»
Про неї ніхто ніколи не писав ні в газетах, ні на сайтах. А направду варто. За 32 роки жодного дня Зіна Малещук, двірник луцького жеку №3, не була на лікарняному. Жодного! Вже 11 літ на пенсії.
«От того і без хустки, що на свіжому повітрі, - сміється. – Насправді то вам з погодою повезло! У мені всі то кашляють, то грипують, а мені хоч би що, баба Зіня здорова. Я тако: перш, ніж зранку з хати вийти, ложку пилку розсмоктала або ложку меду – і вперед. І одні ліки маю: зелені горіхи на самогонці. Тільки то травневі горіхи треба, поки ріжуться. Вони мені від всіх болячок. Ще поки я таблеток не пила. От яка хороша робота!».
А потім розповідає, як вона «в жизні не думала, що стане двірником». Колись приїхала з Кульчина в Луцьк працювати на будівництві. То був такий час, коли роботу маляра-штукатура дівчата обирали легко й масово. Працювала у квартирно-експлуатаційній частині, робила ремонти у різних приміщення військового призначення.
«Не було кому дітей глядіти – пішла в жек прибиральницею. Тимчасово. Але страшно було підвалами ходити, то стала двірником. На трошки», - перевідає своє життя моя героїня.
У неї це так просто. Наче двірником – будень буденний. Оце «на трошки» вийшло на більш як три десятки літ. Живе поблизу, в квартирі, яку колись отримала від КЕЧ. Зараз із внучкою та правнучкою. Чоловік помер. Син і дочка поїхали в Польщу «заробляти на газ». Тому бабуся – ще та всім опора.
Мої двори і мітла з бантиком
Її тут кличуть Зіною чи Зіною Іванівною. А вона називає свою територію «мої двори». Таких дворів у Зіни Малищук – 9- ть. Каже, нема кращого місця в Луцьку, ніж район вулиці Привокзальної. Тихо. Транспорт завжди ходить. Бомжі є, але «там, під мостом». Чи чисто?
«Розумієте: чисто там, де не смітять. Он пакети почіпляла (десь я, десь люди) – і добре, бо є куди папірець кинути. Тут стаціонарних смітників і не треба (їх і не було ніколи). Бо люди стануть своє хатнє сміття в кульках у них кидати, щоб не нести до великого смітниках. А потім що: двірник має за всіх лежнів робити?» - міркує.
Зіна Іванівна майже врочисто вручає мені мітлу з бантиком (ну, хтось так романтично віника перев’язав) – і ми починаємо замітати двір на Привокзальній, 29. Я найбільше переживаю, чи не нормально тримаю мітлу…
«З-під кущів вигрібати?» - питаю.
«Аякже!» - каже вона.
Раз-по-раз намагається переконати мене кинути ту мітлу, бо «нащо воно вам». Пакуємо листя у відро. «Ногою! Ногою топчіть! Руками не беріть!» - командує Зіна Іванівна. Каже, у купі сміття може бути шприц, тому краще топтати листя у відрі ногами.
Не встигаю спохватитися, як вона вже підхоплює відро і несе його до великої купи з листям поміж дворів. Метемо далі.
«Найважче, - піднімає голову Зіна Іванівна, - зимою. Бо пальці чогось на правій руці мерзнуть».
…Щоб підтримати розмову і не думати про те, чи правильно я мету (бо якось таки не так справно виходить, як у неї), запитую про начальство.
«Начальство як начальство. А ви записуєте?», - сміється.
Прошу не зважати, то я, мовляв для себе.
«А-а-а. Як вам сказати? – секунду думає. - Завдяки доброму і мудрому начальству і нашій дружній та працьовитій бригаді ми стараємося, щоб було чисто. Так і напишіть. Забула: бригаді Гладишевського».
Сміємося)
Гребти… аж до моста
Того дня їхня дружня бригада Гладишевського мала загребти в купи листя уздовж всієї вулиці. Я вже ментально відчуваю себе «однією із». Зіна Іванівна замість мітли доручає мені на граблі.
«Гребти то ще таке… І міст до «Там-Таму» доводиться посипати. І лід довбати. Бригадою тоді довбемо», - пояснює дорогою.
У бригаді всі жінки. І лише один чоловік. Майстер Анатолій Гладишевський. Потім він теж з’явиться на Привокзальній і час від часу відволікатиме мене від гребіння розмовами про Юлю, Президента, майбутні вибори і як нам, журналістам, цікаво живеться.
«Тако ногою можна притоптати». «Листя з каштана добре топчеться і тоді не так розсипається на дорогу». «Не гребіть з того болота: висохне тоді». «Дівчата, скажіть йому, хай прийме машину». «Не треба так вигрібати, так до вечора тут не приберете». «Наташа, ти не впадеш? В тебе ж тиск!». «Ноги в росі будуть»… Зіна Іванівна підсобляла порадами і мені, і дівчатам.
Дівчата - то Мирослава, Світлана, бригадир Наташа, яка вчора жахливо себе почувала через стрибки тиску, а сьогодні вже взялася за граблі… Не всі, певне.
Поки Зіна Іванівна смачно розказує, що у сусідньому магазині є коронні пиріжки за 2.40, і вони з дівчатами їх завжди купують, коли хочеться перекусити, наш Роман біжить за пиріжками.
«Е-е-е… То не ті! – розчаровує вона, але не відмовляється заморити черев’ячка, хоч і трохи на камеру. – Ті після 12-ї тільки готові. Тож дріжджове тісто: поки зійде…».
«А там… чік-чік мітнула і сидиш чаї ганяєш»
Десь на десятій гірці листя, мені вже тремтять руки. Не те, щоби я дуже ніжна до роботи. Але важко.
«І ото ви тако працюєте за три з половиною?!» - чую за спиною.
«Та де за три з половиною? Без трьох рублів три!» - відповідає Зіна Іванівна.
Незнайомець в спортивному костюмі бере нас «в оборот» і за мить ми вже слухаємо цілу історію, як він працював «на Палицю», тобто у «Промені» чи то двірником, чи прибиральником. Як йому платили за це шість тисяч. І то робота «не бий лежачого». То нічого, що Палиця жодного стосунку не має до «Променя», чоловік так смачно описував той робочий рай, що й мені ще трохи й туди схотілося б…
«Там є така Ориська, то йдіть до неї», - радив він. Сам, правда, звідти чомусь звільнився, бо «пішов до поляка».
«Я за такі копійки не робив би!.. А там як: ви тако провели тим ящиком зеленим. Ту біду зібрали. Листячко мітнули чуть (є така машинка спеціальна). Чік-чік згребла і сидиш собі на тапчані чай ганяєш», - розказує жваво.
Не знаю, хто така та «Ориська», але Зіна Іванівна аж заслухалася. Пішла б, каже. І додає потім: «Але куди свою бригаду лишу?..».
***
Ми загребли ту дорогу. Ще купи листя не зібрали, як асфальт вже всипало іншим… Дівчата з Привокзальної пішли домітати свої двори: хто що зранку не встиг.
Раніше думала, що луцькі двірники працюють тільки вранці. Насправді – помилялася. Зазвичай робота закінчується о 13-й. Часом і о 15-й. Тільки потім помітила, що весь час не знімала сумки з плеча. Так гребла, так мела… Може, тому так підозріло скоса позирали люди?
А якщо чесно: більшість ішли мимо і голову в бік Зіни Іванівни не повертали. Я всього кілька разів за цих кілька годин у її компанії й за роботою чула привітне «Добрий день!» і один раз «Добрий день Зіно Іванівно!». Той останній – то вчителька з тамтешньої школи.
«Вона завше так до мене вітається», - тепло зауважувала двірничка.
І мені від того стало тепло. Бо і я того разу була трохи Зіна Іванівна. На один день.
Наступного ранку викручувало руки. Але я вже не йшла замітати луцькі двори. А Зіна Іванівна та її дівчата – йшли… Побачите – привітайтеся))
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.