Колись святкування Різдва дещо відрязнялося від звичних нині традицій.
Про особливості Різдва на Волині розповіла завідувач відділу етнографії та народних промислів Волинського краєзнавчого музею Людмила Мірошниченко-Гусак, – пише Конкурент.
Зауважимо, що чимало традицій не строго відповідають саме церковним канонам, а формувалися та змінювалися з часом. Тим не менше, вони є цінним надбанням української культури та свідченням цінностей того часу. Чимало символів стосувалися врожаю, як основи благополуччя. Велику роль для волинян відігравав інститут родини та зв’язок між поколіннями. А Різдво, як одне з найбільших свят, збирало гуртом усю родину. Вважалося, що на гостини приходили навіть ті, кого вже давно немає.
Коли починалась підготовка до Різдва?
До різдвяних свят починали готуватися заздалегідь. Ще під час жнив потрібно було подбати про Дідуха. Тобто відібрати сніп злакових культур, який згодом ставили на стіл. Це міг бути, або перший сніп, який лише зажинали, або останній обжинковий сніп. На Святвечір його урочисто вносили в хату та вітали усіх із колядою. Власне оцей сніп, який нині називають загально в Україні Дідухом, на Поліссі називали Колядою. Так само називали і сам Святвечір: перша Коляда, друга Коляда.
«Коляди прийшли, казали у нас», – пояснює Людмила Мірошниченко-Гусак.
Сніп складали із необмолочених колосків пшениці та жита. Часом його прикрашали, часом ні.
Що таке дідух?
«Більшість вважають, що це символ достатку, бо злакові культури давали поживу, їжу, добробут, ситість. Дідух – дідівський дух – це уособлення душ померлих родичів, пошана культу предків, які на зимові свята були найближчі з людьми. Душі задобрювали, аби вони не заважали, а сприяли родині у добробуті та житті. По завершенню свят, після Водохреща, Дідух спалювали, перериваючи зв’язок. Або ж витереблювали зернята і використовували їх для першого засівання, аби врожай був добрий. А сіно віддавали худобі», – розповідає краєзнавець.
Плели на свята і різдвяних павуків – це фігурки із соломи, які теж свого роду є домівкою для душ померлих. Їх вішали до сволока (головна балка під стелею у хаті). Після свят його теж виносили, як і все, що пов’язане із культом предків.
Кутя – з ячменю, рису, пшениці
У деяких районах області пісна кутя варилася з товченого ячменю, а присмачувалася олією. Наступного дня, вже на Різдво, ячмінну кутю могли присмачити шкварками. В інших кутя вже на вечері 6 січня була з медом. А голодна, чи писана – була ще перед Водохрещем. Кутю перед Василем готували не у всіх районах.
Головним інгредієнтом багатої куті була пшениця, яку товкли у ступі, а потім варили в печі. До неї додавали розведений у воді мед (медова сита), перетертий мак. Хтось замість маку коноплі тер. А далі – за достатком та змогою додавали горіхи. Жодних цукатів, родзинок чи кураги тоді у страву не клали. Це не характерні інгредієнти на ті часи. Ба більше, не у всіх сім’ях і дванадцять страв готували.
Коли господиня присмачувала кутю, діти імітували звуки домашньої худоби: бекали, як кози, мукали, як корови чи рохкали, як свині, або ж кудахкали, як кури. Вважалося, що така дія буде гарним знаком для господарства, треба чекати, що з’являться курчатка чи телятка.
Макітру із кутею ставили на покуті, куди стелили сіно, а на нього – портовину. Горіла за вечерею свічечка. З інших традиційних страв були пампушки, пиріжки з бобами, пісні вареники з пшоном, узвар, борщ із грибами. У деяких районах була на столі і риба.
Коли їсти кутю – першою стравою чи в кінці вечері – теж залежало від місцевих традицій. Але завжди передувала трапезі молитва «Отче наш», яку традиційно читає найстарший.
Сваритися, кричати чи злитися у цей день заборонено. За столом та в хаті повинна панувати атмосфера любові та спокою.
Після вечері макітру з кутею залишали на столі, або ж ставили на діжку, де зберігалося борошно. Вважалося, що за кутею прийдуть душі померлих. Хтось мав традицію, аби кожен залишив в макітрі ложки. І чия за ніч перевернеться, то чекати на біду.
У деяких селах трішки куті давали і домашній худобі, в інших – під час частування кутею кликали мороза: «Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти. Як не йдеш сьогодні, то ніколи не йди». Вважалося, що нехай ліпше заморозки вдарять у січні, аніж будуть навесні, коли треба вже до посівної готуватися.
Рештки куті ніколи не викидали, а давали домашній худобі чи птиці. Водою, на якій готували, часто підливали дерева, аби родили. А сіно давали теж худобі, або ж підстеляли для худоби.
Уже на Різдво, 7 січня, українці йшли до церкви, а після служби сідали за святковий стіл. Після цього починалося колядування. Однак навіть у цьому традиції різняться, адже можна зустріти на Волині села, де колядувати починали вже у Святвечір.
Хто і коли колядує?
«Там само різними є традиції щодо того, хто має колядувати. Вважалося, що колядувати ходять хлопці, а щедрувати дівчата. Хоча зафіксовано дослідниками, що і колядують дівчата, і щедрують хлопці. Все залежить від того, як у кого поведеться, чи дотримуються традицій», – зазначає Людмила Мірошниченко-Гусак.
Колядники ходили із зіркою, розповідали історію народження Ісуса Христа. Часто зірку називали «звізда», робили її із обруча сита, по центру приклеювали іконку, ставили свічку. Така звізда могла обертатися. Колядники просили у господарів дозволу заколядувати. Тільки коли була згода, то тоді колядували.
«Як вдячність колядникам давали харчі, гарбузове насіння, ліщинові горіхи, яблука, могли печиво чи пиріжки, чи ковбасу. А колядники це ділили між собою», – розповідає краєзнавець.
Після Різдва селами ходили із вертепом – одно чи двоповерховим будиночком, де була зображена сцена народження Ісуса Христа. Часом фігурки були рухомі, або ж вертеп показували у вигляді театру тіней. Не рідко траплялося, що вертеп був театралізований.
На Щедрий вечір, який ще називали Щедруха, ходили перебиранці. Вони водили «козу», яка виступала символом родючості, добробуту. Хтось із перебиранців переодягався в цю козу. Із нею був персонаж «Дід». Коза помирала, її лікували і таке відродження кози вважалося початком нового врожаю, добробуту. Часом замість кози використовували образ коня або ведмедя.
Загалом вечори різдвяного періоду, коли було заборонено працювати, робити щось по господарству, називали «свічки». Це був час для бесід, спілкування, відвідування родичів. А називалися так тому, що в хаті запалювали свічку і неспішно розмовляли.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
