Від редакції «Першого». Цю повість взимку 1997-98 року написав мешканець села Жидичин Петро Перчук. Він – звичайний сільський електрик, але з тих, хто з дитячих років тримає у пам’яті родинну історію, так часто невідривну від історії краю, країни, світу.
Петро Перчук описав детальну і яскраву розповідь свого старшого брата Павла Коцюби. У вересні 1939 року, коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу (у складі якої на той момент була і Волинь), Павло був мобілізований у польську армію, потрапив в полон до німців, втік і повним небезпеки шляхом добрався таки до рідного дому.
У дні, коли світ згадує кривавий вересень 1939 року, 80-ту річницю початку Другої світової війни, «Перший» публікує невигадану історію волинянина, доля якого стала частиною незабутньої епохи. Цю історію два десятки років тому публікувала газета «Волинь». В інтернеті повість друкується вперше. Текст повісті надали редакції «Першого» рідні її автора, Петра Перчука.
Продовження. Початок читайте тут.
4. ГІРКА ДОРОГА У ПОЛОН
Військо почало розбредатися – хто куди. 3 тяжким серцем я пішов до свого воза, випряг коней і пустив їх на волю. Взяв свій німецький автомат, магазини з патронами і сумку від протигаза, туго набиту грішми, переважно стозлотовими купюрами, й пішов шукати попутників, щоб разом добиратися додому.
Нас зібралося чотирьох, усі – зі східних воєводств тодішньої Польщі, Волині та Галичини. Порадившись, вирішили якнайдалі відірватися від скупчення військ, і ночами, а якщо можна буде, то й удень, пробиратися на схід.
Попрямували до лісу, намагаючись обминати інші групи військових. Йшли довго. Шукаючи підходящого місця для сховку, набрели на галявину, на якій було багато возів, але вояків не було. Мабуть, розійшлися, як і ми. Запримітили тільки жінку, яка щось шукала у тому залишеному обозі. Ми проминули її, не звернувши особливої уваги: може, шукає чогось їстівного чи ще чогось для знищеного війною господарства...
Заглибившись в ліс, звернули увагу, що йдемо, наче по великих подушках, загрузаючи по коліна в мох. Вирішили тут зачекати ночі, і почали зариватися в мох.
Я зробив собі лежанку у мохові, скинув автомат, поклав під голову сумку із грішми, а що був дуже втомлений, то майже одразу заснув.
Прокинувся від того, що хтось немилосердно штурхав мене в бік. 3 трудом відкрив очі, намагаючись пригадати, де я? Наді мною стояв німець з автоматом і носком чобота штурхав мене в бік. Три моїх товариші по нещастю стояли з піднятими руками, а кілька німців ретельно їх обшукували.
Трохи віддалік я помітив ту саму жінку, яку ми бачили біля покинутого обозу. Вона про щось жваво перемовлялася з німцями, звісно ж – по-німецьки. Мабуть, то була місцева німка, яка й видала нас. Згодом, переживаючи пекло полону, я не раз пригадував цей епізод і шкодував, чому ми тоді так злегковажили, чому не вбили її, може б, у полон не потрапили б?!
* * *
Зрозумівши, що трапилося, я взяв сумку з грішми і виліз зі своєї схованки, залишивши там автомат. Може, він і досі там лежить, бо німці наше лігвище не обшукали. Підняв руки і став поруч із товарищами.
Мене також обшукали. Один із німців зазирнув у сумку, побачивши гроші, засміявся і забрав її від мене. Я ж, не тямлячи, що роблю, скочив, наче кіт, і запустив руки в сумку, схопив грошей, скільки міг, і запхав їх у кишеню. Німець вдарив мене прикладом по руках, а той, що тримав сумку, щось мені сказав. Я, звичайно, нічого не зрозумів. Може, пояснював, що гроші мені вже не знадобляться? Проте тих, які я запхав до кишені, чомусь не відібрав.
Незабаром ми вийшли на дорогу, де вже було повно полонених, яких конвоювали німецькі солдати. Нас прилучили до цього гурту. Роздивившись, я помітив, що полонених кілька тисяч, і куди нас женуть – невідомо.
Так ми йшли цілий день. Під вечір, не зупиняючись, поміняли вартових, і гнали нас всю ніч, майже без зупинок. Дуже хотілося їсти, але в кишенях, окрім грошей, нічого не було. Всі припаси залишилися у наших криївках під мохом. Нестерпно мучила спрага, а найбільше – невідомість.
Минув ще день, аж під вечір нас привели на якесь чисте поле, обнесене колючим дротом.
Групами по сто чоловк нас заводили за колючий дріт, через перекладача пояснюючи: "У тих, хто наблизиться до огорожі, вартов! будуть стріляти без попередження".
Ледь потрапивши за огорожу, знесилені, ми падали на землю. Їсти вже не хотілося. Нестерпно хотілося пити. У роті все пересохло, язик – наче кілок, не повернеш. Раптом чую крик:
– Вода!
Виявилося, що майже в центрі загорожі, – а вона величезна, понад кілометр у діаметрі, – була якась ковбаня, наповнена водою. Всі кинулися туди. Але кілька тисяч людей не могли водночас доступитися до калюжі.
Почалася тиснява, сварки, доходило до бійки. Кому пощастило добратися до ковбані, – пили лежачи, встромивши обличчя у воду, або зачерпували її пригорщами. Дехто скидав із себе один чобіт і, набравши води, відходив убік гасити спрагу.
Рівень води у калюжі почав на очах зменшуватися. Посередині з'явився якийсь острівець, далі показалися копита, а потім як води стало ще менше, – і сам кінь... Мабуть, поранений, він підійшов напитися, а потім, знесилений, втопився у цій калабані.
Не було тут жодної споруди – просто голе поле під відкритим небом. Либонь, якийсь пересильний пункт, куди зганяли взятих у боях полонених. Їсти також не давали. А я вже два дні не мав у роті й макового зерня, окрім тої води з баюри...
Другого дня почали формувати з полонених загони по 100-200 осіб і кудись забирали. Дуже хотілося потрапити у таку колону, аби тільки подалі від цього пекла, куди полонених усе прибувало. Осінні ж ночі уже холодні...
Тільки наступного дня опівдні я потрапив у чергову колону, яку під посиленою вартою кудись повели. Уже смеркалося, коли ми увійшли у якесь місто, а згодом опинилися на загородженому подвір'ї. Парти, купою звалені посеред подвір'я, підказували, що то була школа. Нас розмістили по класах і кабінетах, звільнених від меблів. В одній із таких кімнат нас опинилося чоловік 15.
Надвечір дали їсти. Це було щось подібне до супу – гаряча рідщина, що пахла наче мукою, і ще плавало два-три шматочки чогось невідомого.
Так минуло кілька днів. Ноги стали важкі, як колоди. Як і мої товариші по кімнаті, я зовсім знесилів і вже гадав, що доведеться померти з голоду.
5. БЕЗІМЕННІ РЯТІВНИЦІ
Наша кімната була на третьому поверсі. Замість вікна мала засклені двері на балкон, але виходити туди нам категорично заборонялося. Одного разу я не втерпів і спробував відчинити двері. Вони були забиті цвяхами. Добре піднатужившись, я відігнув цвяхи і, відчинивши двері, виповз на балкон. Він виходив на вулицю, по якій спокійнісінько ходили мсцеві жителі.
Я обережно визирнув через балкон і помітив, що під будинком ходить туди-сюди німецький вартовий. Присівши, я почав дивитися вниз, на вулицю. Пішоходи снували з обох боків, а вартовий не звертав на них жодної уваги. I тут у моїй голові народився грандіозний план.
Повернувшись до кімнати, я попросив у сусіда олівець, бо папір мав свій, і на маленькому клаптику нашкрябав польською мовою: "Я Коцюба Павло. Вмираю з голоду. Рятуйте!". Замотав у цей папірець шматочок відбитої від стіни цегли, зверху ниткою, витягнутою із підкладки мундира, прив'язав 100-злотову купюру і знову вислизнув на балкон.
Почав чекати, кому б кинути цю записку, та так, щоб вартовий не помітив. Аж бачу – йдуть двоє молодих дівчат, а може – жінок, а вартовий до них саме спиною. Коли вони проходили біля балкона, я кинув їм наперед записку. Вони від несподіванки спинилися і підняли голови. Я встиг помахати їм рукою, мовляв, це я кинув її!
Дівчата озирнулися на вартового, підняли записку і перейшли на протилежний бік вулиці. А відійшовши трохи далі, озирнулися і покивали мені головами.
Я повернувся в кімнату і знесилено ліг на шинелю. Буря думок вирувала у моїй голові. Спочатку мене окрилювала надія на те, що, може, щось станеться, щось зміниться на краще?! Та згодом песимістичні почуття знову охопили мене: ну кому я потрібен тут, у неволі? I хто я для тих дівчат, щоб через мене вони наражалися на якісь неприємності?
На ранок чую у коридорі якісь голоси. Когось наче кличуть, і то все ближче до нас. Нарешті, відкрилися двері і вартовий, ставши на порозі, гукнув: "Коцюба!". Я схопився, наче ошпарений. Не знаючи, що чекає мене попереду, на всяк випадок попрощався із товарищами й пішов за вартовим.
Він привів мене у кімнатку на першому поверсі, де стояли стіл і кілька крісел. За столом сидів офіцер, а біля нього стояли дві дівчини. Одна із них про щось розмовляла з офіцером по-німецьки.
Раптом ноги мої підкосилися, у голові зашуміло і надлюдським зусиллям волі я втримався на ногах: у дівчатах я впізнав учорашніх перехожих, яким кинув оту злополучну записку!
Одна з них озирнулася і я чомусь їй легенько вклонився, наче знайомій. Вона підішла і запитала, чи то я писав ту записку? Я кивнув. Тоді вона скоромовкою заторохтіла:
– Уважно слухайте мене. Це вас врятує. Ваша мама – німкеня, яка померла при пологах. А батько одружився вдруге з полячкою, тому ви не знаєте німецької мови. Забрати вас не можемо, бо німці не відпускають. Але як для поляка німецького походження обіцяють якесь полегшення. Обов'язково запишіться на сільськогосподарські роботи. Скоро вас поведуть.
На цьому наша розмова скінчилася. У цей час друга дівчина щось говорила офіцерові, виглядало так, наче перекладає нашу розмову, але, вочевидь, "перекладала" вона трохи не те, про що говорила моя несподівана рятівниця.
Я так розхвилювався, що заледве зумів подякувати дівчатам, а потім довго роздумував, яке ж то благородство й відвагу треба мати, щоб, рятуючи зовсім незнайому людину, полізти просто у пащу звірові, та ще й із брехнею, яка могла тут же розкритися! На жаль, я так і не дізнався, хто ж вони були, ті дівчата, і як їх звати? Більше наші шляхи так ніколи й не перетнулися.
Коли дівчата пішли, офіцер гукнув вартового, і той повів мене до якогось будиночка, звідки доносилися такі запахи, що у голові мені запаморочилось, і я готовий був проковтнути власного язика. То була кухня, де варили їжу для полонених. Так я став робітником кухні.
У мої обов'язки входило: нарубати дров, розпалити під котлами, у яких готувалася їжа, помити посуд і ті ж котли. Взагалі кажучи, був попихачем у кухарів, зате вже не мучився від голоду. На тій же кухні готували їжу і для вартових, які стерегли полонених, але доступ туди був мені заборонений.
Після роботи ввечері я мусив повертатися у свою кімнату на третьому поверсі. Щоразу вдавалося прихопити щось для своїх товаришів: чи кілька шматків хліба, чи хоча б вареної картоплі. Вони заздрили мені, але щоразу з нетерпінням чекали, коли я прийду. Боячись провокатора, я не розповідав їм про свою витівку із запискою і про тих дівчат. Переконував, що то просто щасливий випадок.
Так тривало тижнів зо два, за які я ожив, відчув силу і, здається, почав поправлятися. З'явилася надія на життя. Але серце стискалося від розпачу, коли бачив своїх голодних товаришів. Зрештою, і я не був застрахований від того, щоб знову опинитися серед них. А коли б мене піймали на крадіжці їжі, яку намагався принести щодня, то розстріл чи концтабір був би мені гарантований. Та, на щастя, ця гірка чаша мене обминула.
Одного ранку, як тільки почало світати, усіх вигнали з приміщення і вишикували у дворі. Було нас кілька тисяч. Коли вже добре розвиднилося, у двір заїхав легковик, з якого вийшло кілька офіцерів. Один із них звернувся польською мовою:
– Хто з вас має навички до сільськогосподарської праці, записуйтеся, будете працювати на вільних роботах.
Доки інші роздумували, що й до чого, я з товарищами по кімнаті зголосився у числі перших. Нас відводили убік і вже інші "купці" складали інші списки. Потім посадили на вантажвки і повезли кудись у супроводі двох вартових.
Їхали досить довго, аж поки побачили, що перетинаємо польсько-німецький кордон. Так ми опинилися у Німеччині…
Петро ПЕРЧУК
Літературний запис Валентини ШТИНЬКО
ЧИТАЙТЕ ТРЕТЮ ЧАСТИНУ ПОВІСТІ:
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
