Прямий ефір «Луцького радіо»

Як Павло Коцюба з Жидичина на війну ходив. Частина 1

Як Павло Коцюба з Жидичина на війну ходив. Частина 1
Підрозділ польської кавалерії, 1939 рік (фото ілюстративне)

Від редакції «Першого».

Цю повість взимку 1997-98 року написав мешканець села Жидичин Петро Перчук. Він – звичайний сільський електрик, але з тих, хто з дитячих років тримає у пам’яті родинну історію, так часто невідривну від історії краю, країни, світу.

Петро Перчук описав детальну і яскраву розповідь свого старшого брата Павла Коцюби. У вересні 1939 року, коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу (у складі якої на той момент була і Волинь), Павло був мобілізований у польську армію, потрапив в полон до німців, втік і повним небезпеки шляхом добрався таки до рідного дому.

У дні, коли світ згадує кривавий вересень 1939 року, 80-ту річницю початку Другої світової війни, «Перший» публікує невигадану історію волинянина, доля якого стала частиною незабутньої епохи. Цю історію два десятки років тому публікувала газета «Волинь». В інтернеті повість друкується вперше. Текст повісті надали редакції «Першого» рідні її автора, Петра Перчука.

Початок. Продовження читайте тут.

*              *              *

Передмова Валентини Штинько, автора літературного запису повісті.

Чоловік, що зайшов якось до кабінету, простягнув мені грубезний зшиток із кількох учнівських зошитів, з обох сторін аркуша списаних нерівним почерком.

– Тут  нема нічого придуманого, – мовив. – Я описав все так, як оповідав мій брат Павло Коцюба. На жаль, він уже помер, але пережите ним варте того, щоб про нього знали люди. Бо це не просто частинка долі окремого чоловіка, то – доля цілого покоління. Я, звісно, не письменник. Працював електриком у колгоспі, зараз уже на пенсії.

Сторінка за сторінкою я почала перечитувати рукопис. Але які цікаві, влучно підмічені деталі, які емоції і несподівані повороти – ні, не сюжету, а неповторної людської долі! Вони примушуютъ забувати стилістичні неоковирності й граматичні помилки.

Ми мало знаємо про те, як воювали наші земляки у польському війську. Що відбувалося на східному фронті Другої світової війни до червня 1941 року. А тут такі цікаві колоритні свідчення безпосереднього учасника!

«Як розповідав Павло після повернення додому, так я й описав, – зазначив у передмові Петро Перчук із  Жидичина. – Забувши справжні імена Павлових товаришів, я дав їм інші: той, що з Ківерців, – Кость, а той, що із Холмщини, – Хома. Вивітрилися із пам’яті й назви місцевостей, де відбувалися ці події. Але Павло часто згадував польські міста Торунь і Бидгощ. Мабуть, ці події й пов’язані з тією територією. Можливо, ще знайдуться й відгукнуться безпосередні учасники цих подій і підправлять або ж доповнять моє оповідання новими деталями».

(Валентина Штинько, 26 травня 1998 року)

1. НА ФРОНТ, ЗА ВІСЛУ...

Запоравши зранку худобу, батьки готувалися снідати. Мати торохтіла мисками, а брат Андрій, що жив по-сусідськи, сидів з батьком за столом і неквапливо балакав про господарські клопоти, головним з яких була майбутня молотьба. Оскільки молотарку мали власну, то ця справа мала б вирішитися без проблем.

– О, і Павло біжить, – сказав батько, зиркнувши у вікно. – Та щось так хутко, чи не трапилося чогось у нього?!

Всі повідкладали ложки й очікувально дивилися на двері. За мить вони розчахнулися, і захеканий Павло, замість привітання, видихнув єдине слово:

– Війна!

У календарі той день значився: 1 вересня 1939 року...

За столом запанувала мовчанка.

– А мо', то ще й неправда? – першим висловив припущення батько. – Хто тобі казав?

Павло розповів, що дізнався про цю новину від людей, які тільки-но були у солтиса. Той казав, що у зв'язку з тим, що оголошено війну між Німеччиною і Польщею, сьогодні буде мобілізація мужчин на фронт.

Усі господарські проблеми враз відійшли на задній план. Чоловіки зажурилися, а жінки заридали. Розмова не клеїлася. Почали готуватися в дорогу.

Мешканці села Жидичин. 1937 рік. Крайній ліворуч – Петро Перчук, якому тоді було 8 років. (Фото з сімейного архіву Петра Перчука) 

Бо хоч брати були вже жонаті, й кожен мав свою хату, та в брата Андрія місяць перед тим померла дружина. То він майже весь час жив і харчувався в нас. Тож і збори на війну лягли на мамині плечі.

А за якусь годину-півтори у двір зайшов сільський староста у супроводі жовніра, озброєного карабіном та з багнетом при поясі. Він подав Андрієві так звану «карту поволання» – мобілізаційну повістку, а батькові вручив повістку, щоб вів на приймальний пункт до Луцька коня для армії.

У Луцьку ж іще перед війною дислокувався 24-й артилерійський полк, у якому брат Павло проходив дійсну службу, де всі офіцери були знайомі.  Туди він і був мобілізований. Андрій теж потрапив у артилерію, але в іншу частину.

Отож, хлопці пішли на приймальний пункт, а тато, тяжко зітхнувши, повів «в армію» коня. Коня прийняли, заплативши 250 злотих, за які батько одразу ж купив швейну машинку. Андрій потрапив на фронт, але в першому ж бою їх частина була розбита, і жовніри розбіглися хто куди. Через два тижні після мобілізації Андрій уже був вдома, а ще через кілька днів нас «визволили» брати зі Сходу.

Інакше доля склалася у Павла. I про те його розповідь…

Далі – словами Павла Коцюби.

      *             *             *

Обмундирувавшись, наш 24-й полк почав формуватися у бойову одиницю. Підвезли додаткові гармати, монтували кулементі тачанки, видавали особисту зброю, медичні пакети, протигази. Проводилися і навчання.

Нарешті ми повантажились у вагони і вирушили на фронт. Позаду залишилася Вісла, а потяг поспішав на Помор'я, до Балтики, до Гданська. Але туди ми не доїхали, бо попереду вже йшли бої, і Помор'я опинилося в руках німецьких військ.

На якійсь невеличкій станції наш полк вивантажився з вагонів і своїм ходом почав рухатися до фронту. Я був підвожчиком снарядів до батареї, яка мала всього дві гармати. У моєму розпорядженні були пара коней, віз, завантажений снарядами, мішок вівса, тюк сіна, мазниця з оливою для мащення осей коліс і ще дещо для кування коней. Озброєний був карабіном, до якого видали 150 патронів, при боці багнет і протигаз.

Рухалися ми шосейкою, дотримуючись усталених дистанцій та інтервалів між возами й гарматами. Сонце пригрівало зовам по-літньому. Хтось дрімав на возі, а дехто, щоб розім'ятися, йшов пішки.

Крик "німецька кавалерія!" пролунав, як грім з ясного неба. I замість організувати оборону, всі кинулися навтікача, але в тому ж напрямку, куди й рухалися. Гармати, вози, офіцери верхи на конях – усе рушило в галоп. Не відставав і я, раз по раз обганяючи сусідні вози. В душі радів, що мені таки вдасться втекти від німецької шаблі, яка чомусь, мабуть, від страху, весь час маячила перед очима.

Та передні втікали не так швидко, як хотілося, задні напирали, почалася паніка, штовханина. Мого воза відтискували із середини дороги на узбіччя, до рову. Я щодуху гнав коней, вже не думаючи про інших. Добре усвідомлював: якщо мене зіб'ють у рів і віз перекинеться – кінець. Снаряди можуть вибухнути. I зіскочити з воза не можна – розтопчуть.

В душу заповз липкий страх, я вже бачив свою смерть. Та, мабуть, Бог не хотів, щоб я загинув так ганебно. I рішення прийшло блискавично. Вже, коли праві колеса воза почали зависати над ровом, помітив, що попереду в одному місці він не такий глибокий і, повернувши праворуч, вискочив на ріллю.

Польська піхота в обороні (фото ілюстративне, джерело: topwar.ru)

Коні, позбувшись тих перепон, що були на дорозі, рвонули з усіх сил. У мене з'явилася надія обігнати те стовпище возів, гармат, коней, людей і вискочити на дорогу попереду всієї колони. Та за якийсь час кож почали сповільнювати хід і нарешті зовсім стали. Не допомагали ні окрики, ні батіг. Глянувши на них, я зрозумів, що вони впадуть, але не зрушать з місця. Ноги у них тряслися, а самі вони якось глухо отогнали. Рілля під колесами й вага снарядів зробили свою справу.

А тим часом колона зникла за поворотом у долині. Я залишився серед поля сам. Що робити? Бігти пішака за своїми, лишивши коней напризволяще? Але ж німецька кіннота мене наздожене. Не роздумуючи, кинувся до придорожніх дерев і видряпався на одне з них. Та вже на дереві зрозумів, що цим не врятуюся, адже дерево не настільки густе, щоб мене не помітили. Але й злазити було страшно.

I тут у мені раптом прокинувся бойовий дух: все одно гинути, то хоч одного німака укоськаю. Дістав з-за спини карабін, зарядив його і став чекати німців.Сиджу на дереві, як ворона, і дивлюся на дорогу, звідки за моїми розрахунками мали з'явитися німці. Аж очі мені засльозилися. А німців катма.

Поволі я почав заспокоюватися й обдумувати все, що трапилося. А, може, це хтось для жарту крикнув про німецьку кавалерію? Та все ж з дерева злазити боявся.

Аж коли сонечко почало сідати, спустився на землю і я. Коні вже відпочили і рушили пастися біля дороги. Дав їм вівса і вони зовсім оклигали. Ми повільно рушили в ту сторону, куди втекла моя частина.

Уже зовсім стемніло, я ледве розрізняв дорогу, але нікого не зустрів і не зупинявся. Котра година – не знав, бо не мав годинника, і вже став подумувати, щоб дати перепочинок коням.

Аж раптом переді мною щось забовваніло. Під'їжджаю ближче і бачу: на дорозі стоїть гармата, а біля нех пораються якісь жовніри. От, думаю, буде в кого запитати про наш 24-й полк. Та тільки-но обізвався – почув радісне:

– О, Коцюба! Ти звідки взявся?!

Обійми й розпитування були такими щирими, наче ми не бачилися кілька років. А пощастило мені випадково. У гарматі зламався шкворень, що тримав колесо. Колесо відлетіло, гармата перекинулася, от вони тут з нею і мордувалися. Гармату підняли, колесо навісили, а шкворня нема і їхати не можна.

Я подивився, що там і до чого, і замість шкворня порадив забити багнета. Так і зробили. I з цим багнетом у гарматі так і були до кінця війни.

Відпочивши, почали наводити порядок у війську після такої ганебної втечі від неіснуючого ворога. Надійшов і наказ зайняти оборону, бо вже чулася гарматна стрілянина. I навіть рушнично-кулеметні черги шматували світанкову тишу. Хочеш – не хочеш, а бій неминучий.

Оборону зайняли вдало: позаду ліс, у якому розташувався обоз, на узліссі – батареї, піхота, що відступала, окопалася в полі кілометрів за два від села.

Сонце ще тільки зарожевіло на сході, як від села з'явилося кілька мотоциклістів. Піхота зустріла їх дружними залпами, і вони, розвернувшись, зникли у сільській вулиці. Натомість з'явилася німецька піхота, підтримувана трьома танками. По них вдарила наша артилерія. Один танк закрутився на місці, другий задимів. Але піхоту це не зупинило.

Коли німці наблизилися до наших окопів, по них вдарили кулемети й карабіни, полетіли ручні гранати. Батареї припинили вогонь, щоб не бити по своїх. Перший бій видався мені неймовірно довгим, хоч минуло може з півгодини.

Нараз залунало дружне "гура", і піхота пішла в рукопашну. Німецью нерви не витримали, не прийнявши бою, вони кинулися навтьоки. А наша піхота повернулася у свої окопи. Бій затих. У війську піднявся дух. Значить, німців можна бити!

Та раптом у небі з'явилися німецькі літаки, по яких вдарила зенітна артилерія. Снаряди, що рвалися між літаками, набирали форми хреста. Чомусь мені здалося, що літаків дуже багато, хоч було їх усього три. Вони скидали бомби на наші позиції.

На щастя, нашу батарею бомби обминули, а от іншим дюталося: від вибухів розбиті й перекинуті вози, побиті коні й люди.

Бомбардування території Польщі німецькою авіацією. (Фото з сайту www.ibrest.ru)

2. ОЙ КОНЮ МІЙ, КОНЮ…

Командир батареї послав нас, їздових, на допомогу тим, хто потрапив під бомбардування. У першу чергу допомагали санітарам перев'язувати поранених і виносити у санітарну частину. Дехто добирався туди самотужки.

Неподалік я побачив жовніра, який щось робив біля воза. Один кінь стояв, а другий лежав нерухомо, відвоювався... Коли підійшов ближче, серце мені стиснулось, а в очах стали непрохані сльози. У вбитому осколком у голову коневі я впізнав татового, того самого, з яким в один день ми були мобілізовані на фронт. Було таке відчуття, наче я втратив найближчого друга. Став навколішки, погладив гриву коня й, опустивши голову, пішов до своєї батареї, відчуваючи поза спиною перший безпощадно-жорстокий погляд війни, що відбився у здивованому кінському оці.

А далі – знову відступи і бої, бої і відступи. Але ми вже не втікали так ганебно, а, як могли, чинили опір. I тільки під загрозою оточення мусили відступати, бо по сусідніх частинах були зрада, дезертирство, і німці там перемагали.

Після одного з боїв ми, їздові, як звичайно, пішли допомагати пораненим. На полі бою я знайшов німецький автомат. "Знадобиться", – подумав. Згодом вдалося дістати ще кілька магазинів з патронами. Я почав учитися стріляти з автомата, а навчившись, уже з ним не розлучався, а карабін лежав собі на возі як реліквія.

Одного разу, відступаючи, ми наблизилися до невеликого містечка. Ходили чутки, що є наказ зупинитися в ньому на спочинок. Рухаючись містечком, ми пильно слухали, чи не пролунає команда: "Зупинись!"

Я був уже майже в центрі містечка, як раптом застрочили кулемети, почалася рушнична стрілянина. 3 дахів на нас полетіло каміння, гранати. Спочатку я не міг збагнути, що трапилося. Та за хвилину помітив, що по нас б'ють із засідки з обох сторін вулиці. Рвонув коней і галопом понісся вулицею.

Це нагадувало втечу від німецької кавалери, з тією лише різницею, що тоді нас ніхто не переслідував і не стріляв. А тут стріляли зусібіч.

Я гнав коні щодуху, аж нараз побачив, що дишель піднявся чомусь вище коней, а самого мене якась сила тягне назад. Щоб не впасти з воза, з усіх сил вчепився за драбинки, а коні пішли у галоп, і здавалося, животами торкалися землі

Нарешті вискочили за місто. Я зупинив коні і з подивом помітив, що у моєму возі... нема задка. Мабуть, гранатою відбило. І вибрався я з цього пекла лише на передку. Розгубив снаряди, загубив карабіна і все, що було на возі.

Почав себе оглядати, чи не поранений? Шинеля у кількох місцях була розірвана, а на мені – жодної подряпини! Тільки страху набрався.

Як потім з'ясувалося, у тому містечку населення було переважно німецької національності. Німці закинули туди диверсантів, і з допомогою місцевого населення влаштували отой несподіваний напад, під час якого частина жовнірів проскочила місто, а частина – повернула назад.

Але офіцери не розгубилися і дали наказ, залишивши коні і всю амуніцію, оточити й очистити містечко від диверсантів. Жовніри ринули туди з усіх сторін. Кожен був злий, як вовк, за щойно пережитий переляк. Що там творилося, можете уявити самі. За короткий час місто було очищене.

Під час цієї акції я заскочив у якийсь будинок, шукаючи диверсантів, і побачив купи грошей, паперових і металевих. Здогадався, що то був банк. Забувши про диверсантів, умить викинув із сумки протигаз і почав набивати її паперовими грішми. Набравши повну сумку, пішов шукати своїх коней.

Знайшовши їх, із розбитих возів почав складати собі воза. Доки повернулися наші батарейці, у мене вже був новий віз.

Польські війська на вулицях Луцька. Серпень 1938. Фото з Польського державного архіву

3. БАТАРЕЯ – ДО БОЮ!

I знову відступ. Офіцери говорили, що коли б по всьому фронту так чинили опір німцям, як наш 24-й полк, то польське військо не відступало б, а, можливо, і пішло б уперед. Але 24-й полк мусив відступати, бо над ним увесь час висіла небезпека оточення.

Одного ранку ми стояли на якомусь узліссі. Дерева невеличкі, ріденькі. 3 обох боків від нас зосередилася піхота.

На заході почулося гуркотіння моторів. Поміж жовнірами пішли чутки, що то йдуть німецькі танки, та поки що ми їх не бачили. Розвернули гармати і застигли в очікуванні.

Раптом над окопами піхоти замайорів білий прапор, а далі – другий, третій... Ми не могли збагнути, що діється і хто дав наказ здаватися? Але з'ясувати нічого не вдалося, оскільки з'явилися німецькі танки, які рухалися на великій швидкості, наближаючись до піхоти. Та, побачивши білі прапори, вони зменшили швидкість.

Оскільки місцевість не дозволяла рухатись далі розгорнутим строєм, вони почали на ходу перешиковуватися й один за одним наближатися до піхоти. Піхотинці почали розходитися, роблячи ніби прохід для танків, яких із нашої позиції ми нарахували п'ять. Може, їх було і більше, та нам не було видно.

Танкісти, переконавшись, що збройного опору нема, повідкривали люки, повсідалися зверху на танки і з виглядом переможців їхали поміж військо, яке чекало команди скласти зброю. Намір здатися в полон був очевидним.

Я глянув на командира батареї. Він дивився на жовнірів, готових кинути карабіни, і плакав, не витираючи сліз. Я почув його гіркі слова: "Оце так здається польський жовнір на ласку ворога, який топче його землю..." I раптом, стиснувши кулаки:

– Батарея – до бою! По танках! Вогонь!

Обслуга кинулася до гармат. Перша ж гармата влучила в танк. Вибух снаряда ніби розбудив паралізованих страхом жовнірів. Піхотинці, ніби по команді кинулися на танки і вмить осідлали три з них і з криками «Гура!» штурмували решту.

Танкісти, нарешті зрозумівши, що сталося, спішно розвернули танки назад, навіть не відстрілюючись. Можливо, боялися побити своїх, котрі опинилися в польських руках.

Відразу піднявся у війську бойовий дух, пішли жарти, дехто спробував і заспівати, пустивши в хід, мабуть, трофейні губні гармошки. Знайшлися й відчайдухи, які тут же продемонстрували перед військом свое уміння водити німецькі танки.

Трохи оговтавшись, перешикувалися і звірили обстановку в сусідів. А тим часом знову надійшов наказ про відступ. Рухалися ще майже три дні, постійно відбиваючи натиск німців. Але тепер нам допомагали трофейні танки з польськими екіпажами.

Після одного з боїв ми відступили на кілька кілометрів. Офіцери передали наказ вищого командування, щоб біля гармат і обозу залишити тільки вартових, а всім іншим зібратися у вказаному місці. Коли вояки зібралися, перед нами виступив генерал, який командував цим відрізком фронту. Прізвища його, на жаль, не пам'ятаю.

Він подякував за опір ворогові, пообіцяв, що "Ойчизна" нас не забуде, але подальший опір безглуздий, оскільки всі ці частини оточені німцями і бої призведуть тільки до даремного нищення людей. Запропонував поодинці або маленькими гуртами, хто як може, розходитися по домівках, а офіцерів закликав не перечити рядовим. Нехай кожен діє на свій розсуд. Ще наказав усіх коней, що залишаються без людей, повипрягати, аби не загинули з голоду. Далі сів у авто і поїхав.

Хвилин через двадцять у небі з'явився літак, який, зробивши над нами коло, зник за обрієм. Мабуть, то був сам генерал, що, залишивши своє військо напризволяще, втік. Так скінчилася бойова частина мого життя восени 1939 року.

Петро ПЕРЧУК

Літературний запис Валентини ШТИНЬКО

Далі буде…

Автор повісті, мешканець Жидичина Петро Перчук (1929-2008 рр.)

ЧИТАЙТЕ ДРУГУ ЧАСТИНУ ПОВІСТІ:

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Працюємо для вас і разом рухаємося до високих результатів», – Роман Романюк
Наступна новина Лучанка пройшла відбір у шоу «перевтілень за 18 тижнів»
Останні новини
Схожі новини