Вибухотехніки – одні з перших, хто заходить на території, звільнені від росіян.
Їхнє завдання полягає у тому, щоб знайти та знешкодити усі боєприпаси та вибухові пристрої, які залишили окупанти.
Умови праці не з простих – посеред зруйнованих будинків, згорілої техніки, трупів людей і тварин. Кожна хвилина їхнього робочого дня небезпечна для життя.
Серед тих, хто допомагає розміновувати Україну, – вибухотехніки волинської поліції.
Ігор Заболотний, Дмитро Грисюк, Максим Оксентюк та Юрій Ковальчук місяць перебували на Київщині та Чернігівщині. Про свій досвід розповіли «Першому».
Ще двоє їхніх колег – Василь Катеринюк та Віктор Масюк перебувають у відрядженні. А єдина жінка в колективі – Марія Сабаріна – займається в тилу діловодством.
«Перше враження – шок»
Ірпінь. Буча. Гостомель. Чернігів. Ніжин. Куликівка.
Ці населені пункти вріжуться хлопцям у пам'ять назавжди. Там вони на власні очі побачили звірства російської армії.
Ще там відбулося «знайомство» з низкою боєприпасів, із якими не доводилося працювати раніше.
«На Волині ми не зустрічали реактивні системи залпового вогню такі як «Ураган», «Смерч», «Град» та ракети комплексу «Точка У»… – розповідає начальник відділу вибухотехнічної служби ГУНП у Волинській області, підполковник Ігор Заболотний. – Побачили нове, вивчили і знаємо, як йти далі».
Його професійний шлях розпочався 2003 року, а перше відрядження було у 2015 році в місто Ізюм. Пізніше у складі групи вибухотехніків працював у Маріуполі.
Зізнається, що коли обирав професію, не міг подумати, що буде війна і з чим доведеться мати справу у зв’язку з цим. Коли вперше йшов у вибухотехнічний підрозділ, то не усвідомлював, наскільки професія небезпечна. Просто зробив свій вибір і не пожалкував.
Для решти його колег це була перша поїздка у зону, де проходили бойові дії.
Вони кажуть, що найстрашніше було в Ірпені.
«Перше враження – шок. Людей нема. Будинки та інфраструктура повністю зруйновані. Незвичність», – додає інспектор Дмитро Грисюк.
Він працює у вибухотехнічній службі з серпня 2021 року.
«Спустошене місто. Багато приватних будинків. На вулицях зграєю ходили голодні собаки, яких чомусь залишили власники. Було дивно все це бачити. Як у якомусь фільмі жахів. Ідеш і розумієш, що так не має бути. Дуже незвично. Не можеш адаптуватися до реальності. А потім починаєш поринати у роботу», – пригадує старший інспектор Максим Оксентюк.
Його професійний досвід – приблизно два роки. Перед початком війни він саме був у ротації в Сєвєродонецьку. З колегами зачищав території. Допомагав людям, які живуть у прифронтовій зоні й чиї будинки постраждали від обстрілів.
«Спочатку було важко. Незвично, – каже інспектор відділу вибухотехнічної служби Юрій Ковальчук. Він у професії 8 місяців. – Коли працювали на місцях, де були бази росіян, то бачили причепи, навантажені комп’ютерами та побутовою технікою. У підвалі, де вони жили, також було багато накраденого. Різні речі, сумки, рюкзаки… Брали все, що бачили».
Потрібно зібрати усі «сльози війни»
Усіх вибухотехніків ділили на групи. У кожної було своє завдання і територія.
Одні перевіряли домогосподарства, інші йшли на позиції, де базувалися росіяни. Частина спеціалістів оглядала «200-х». Були випадки, коли знаходили заміновані трупи.
Хтось зі слідчо-оперативною групою описував, яких пошкоджень зазнали будівлі. Ще хтось вивозив та знешкоджував знайдені снаряди.
«Ми готувалися до цієї роботи, тому добре справлялися, – каже Максим Оксентюк. – Виявляли ворожу техніку з боєприпасами, яка була знищена внаслідок вибуху. Щось вибухнуло, щось – ні, щось у неповній детонації. Специфіка нашої роботи в тому, що потрібно зібрати всі ці «сльози війни» і утилізувати, де це можливо – в кар’єрі чи на полігоні».
На замінованих територіях бачили багато вкрай небезпечних предметів, які не вибухнули.
Хлопці кажуть: якщо вибухник у бойовому положенні – один необачний рух може привести до фатальних випадків.
«Ми не зациклюємося на тому, чому снаряд не розірвався. Наша мета – зробити так, щоб він не вибухнув прямо зараз», – говорить Ігор Заболотний.
Були боєприпаси, осколки від яких розліталися на два кілометри. Оскільки місце знешкодження знаходилося неподалік від траси, залучали патрульну поліцію.
Поліцейські зупиняли рух транспорту на відстані один кілометр в обидві сторони, аби осколки не пошкодили автомобілі.
Про сам процес знешкодження не розповідають – це професійна таємниця.
«Головне – знати будову та принцип дії вибухника. Якщо маєш справу з саморобними вибуховими пристроями, то є певні засоби та методи, завдяки яким їх розряджають. Найважче з тими вибуховими матеріалами, яких ти не знаєш», – пояснює Ігор Заболотний. І жартома додає: «Працювали без собак. А для чого мені собаки, якщо в мене у відділі – вовки».
У день вивозили по три вантажівки вибухівки
Росіяни залишили після себе безліч боєприпасів різних видів. Їх можна було знайти всюди – у будинках, полях, лісах. Щось залишилося після обстрілів, а якісь об’єкти були навмисне замінованими.
Кожна з груп щоденно знаходила до сотні снарядів.
«За день вивозили по три вантажівки боєприпасів», – каже Дмитро Грисюк.
Юрій Ковальчук жартує, що найважче в роботі – це носити вибухівку.
Найбільшу масу мають авіаційні бомби – понад 500 кілограмів. Їх підіймали на маніпуляторі та вантажили на КАМАЗ.
«Є реактивні системи залпового вогню – «Смерч», «Ураган», «Град» – вони досягають до п’яти метрів у довжину. Якщо їх знаходиш, то треба спеціальна техніка, щоб вивезти», – додає Максим Оксентюк.
З його слів, труднощів додавала погода. Коли був дощ, діставати та носити боєприпаси було важче. Грузнули ноги. Мерзнули руки. Хлопці запалювали вогнище, грілися і йшли працювати далі.
Ускладнювало пошуки те, що деякі снаряди обгоріли й були деформованими.
«У селі, яке можна об’їхати за 20 хвилин, ми працювали тиждень. А якщо взяти Гостомель – до сьогодні колеги скидають фото, що знайшли 200-800 одиниць. За Гостомелем ще є інші населені пункти, які потребують розмінування. Починаючи від Києва і ближче бо білоруського кордону – ще стільки роботи. Артснаряди, керовані ракетні, гранатомети, підствольні та ручні гранати, протитанкові міни – там є все. Те, що ми зробили за місяць, це лише початок», – каже Ігор Заболотний.
Жартує, що іноді заважали іноземні журналісти. Просили завмерти зі снарядами, які ті вантажили.
«У нас руки «відпадають», а вони зі своїм «I'm sorry, foto please», – сміється.
Важливо знешкодити снаряд і зберегти людині дім
Живих людей у селах та містах бачили зрідка. Хтось не виїжджав, а дехто вже повернувся. У всіх, кажуть сапери поліції, скляні очі. Там біль, пустота, горе, відчай. Ці очі бачили жахіття.
Люди повідомляли вибухотехніків про підозрілі речі. В город впала частина «Смерча», біля дороги лежить міна, на даху застряг снаряд…
«Якщо снаряд потрапив у будинок і не здетонував, то не варто зрушувати його з місця. І тут вже починається наше мистецтво: потрібно знешкодити вибухівку і при цьому зберегти дім. Не було такого, щоб ми взяли й комусь підірвали хату. Робимо неможливе, бо не знаємо, що воно неможливе, – каже Максим Оксентюк. – Про роботу саперів є вислів: «Або вічна слава, або суцільний провал». Так і є».
Вибухотехніки пояснювали місцевим жителям, як розпізнати небезпечні предмети і як з ними правильно поводитися.
Іноді люди приносили їм бутерброди. А було, що сапери поліції віддавали комусь свої харчі. Багатьом потрібно було, щоб хтось вислухав про їхній біль.
«У Гостомелі до нас підходив дідусь. Розповідав, як орки заїжджали в місто і вдерлися в дім його сина. А потім цей чоловік ходив і збирав речі, які ті награбували, але погубили під час відходу. Заїхало 60 танків, а вийшло 18. Коли повернулися інші жителі, він допомагав їм перекривати дахи чи щось ремонтувати», – говорить Юрій Ковальчук.
Він був зворушений тим, як у важких ситуаціях люди згуртовувалися і допомагали одне одному.
Звідти саперів поліції перекинули в інше місто. Коли через 22 дні вони знову приїхали в Гостомель, то були здивовані, що місцеві люди вже розчистили дороги.
«У Чернігові було емоційно непросто, тому що бачили загиблих дітей та жінок. Люди просто йшли вулицею й потрапили під обстріл…» – каже Дмитро Грисюк.
«Коли їхали звідти, багато чернівчан вже поверталися додому. Були пробки на дорогах, люди в чергах знервовані, матюкалися. Я подумав: «Як же вас не вистачало з вашими пробками й матюками!» – згадує Ігор Заболотний.
З його слів, розмінування ускладнює те, що багато вибухових матеріалів люди зберігають у себе, не усвідомлюючи про наслідки.
Ігор наголошує: це небезпечно для життя.
До того ж за незаконне зберігання вибухівки є покарання згідно з Кримінальним кодексом.
Якщо люди бачать снаряди, необхідно відразу звертатися до спецслужб. Не варто зрушувати їх з місця чи нести кудись у сарай.
Навіть дуже маленький вибухник може принести велику шкоду. Ще до війни були випадки, коли вибухівку знаходили діти й через неї гинули. Зараз потрібно бути ще обачнішими.
Хто не боїться, той у зоні ризику
Сапери поліції розповідають, що у їхній професії потрібно бути стресостійким, уважним, рішучим, сміливим та обережним.
«Хто не боїться, той в найбільшій зоні ризику», – переконаний Максим Оксентюк.
«Якщо переживаєш, то аналізуєш, думаєш, концентруєшся на тому, з чим маєш справу, щоб не допустити помилку. А коли не боїшся зовсім, відповідно, втрачається концентрація при роботі з вибуховими матеріалами, що може призвести до летальних випадків», – додає Ігор Заболотний.
«Але й не потрібно боятися підійти до будь-якого снаряда, бо тоді результату не буде», – уточнює Юрій Ковальчук.
Є багато видів мін, тож важливо знати усі. Вони мають датчики, які реагують на різні подразники. Одні відчувають кроки людини поблизу. Інші спрацьовують, якщо на них наступити або торкнутися так званої «розтяжки».
Є міни, які вибухають після того, як підняти предмет, що лежить над ними.
А є такі, що «вивчають» електромагнітне поле навколо себе. Вони спрацьовують, якщо підійдеш до них із чимось металевим.
«Вчимося знати ворога в обличчя, – коментує Максим Оксентюк. – Люблю роботу за те, що вона потрібна. У майбутньому це будуть спогади, що у час війни я не стояв осторонь, а прийняв бій на своєму фронті».
«Мені подобається допомагати людям. Коли ми приїжджали, люди нас обнімали. Раділи, плакали… Ти просто оглянув хату, чи нема там небезпечних речей, а вони відповідали вдячністю», – каже Дмитро Грисюк.
Хлопці стверджують: робота дуже цікава. Постійно потрібно вчитися чогось нового. Інформації багато, але головне – мати бажання її засвоїти.
«Я стараюсь молоді дарувати більше уваги й навіювати любов до цієї справи», – каже Ігор Заболотний.
Поїздка на Київщину та Чернігівщину, хоч була непростою, та багато чого навчила в професійному плані.
Невдовзі вибухотехніки знову поїдуть на території, звільнені від окупантів. Збирати «сльози війни» і повертати звільнені території до нормального життя.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк та з архіву поліції
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
