«Нравіца, не нравіца – тєрпі, мая красавіца». Цю цинічну гидку цитату в своїй заяві владімір путін використав 8 лютого 2022 року. Саме вона, на думку президента росії, найкраще ілюструвала вимогу Україні виконувати Мінські домовленості. Проте для цивілізованого світу такі слова дуже красномовно підтвердили інше: кремлівський карлик має мислення гопника, ґвалтівника, про що він заявив публічно.
Психологи, які в останні місяці активно аналізують заяви путіна, сходяться у думці, що у нього – дуже явний портрет насильника, завдання якого підкорити, розтоптати.
Цю ж тактику використовують російські військові в Україні. Підкорити, принизити, знищити морально, покалічити психіку через наругу над тілом, коли в інший спосіб, тобто військовими вміннями, не можеш привілеювати перед армією супротивника. З початком повномасштабного вторгнення (чи, точніше, після звільненням тимчасово окупованих територій) значна частина українців вперше почула про зґвалтування як зброю у конфліктах. Росіяни глумилися над жінками і чоловіками, дітьми і людьми похилого віку. Вік постраждалих – від 4-х років до 85-ти. Є і цивільні, і військові.
Постраждалі дуже бояться розголосу
Як йдеться у заяві представниці генсека ООН із питань сексуального насильства у конфліктах Праміли Паттен, ґвалтування та сексуальне насильство, до яких вдаються російські військовики в Україні, є частиною «воєнної стратегії». Й це у них «навмисна тактика з дегуманізації жертв».
СНПК. Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Саме таке формулювання та абревіатуру використовують фахівці, які працюють із документуванням таких злочинів чи людьми, які від них постраждали.
Сексуальне насильство є особливо огидною формою насильства. Впливає дуже дестабілізуюче не лише на постраждалих і свідків, а й загалом на населення територій, де це стається. Може класифікуватися як воєнний злочин, злочин проти людяності й акт геноциду. Найбільше від СНПК потерпають жінки різного віку.
«З того, з чим я цього року стикалася у роботі, можна говорити про те, що переважно постраждалі від СНПК живуть у селах чи невеличких містечках, де всі всіх знають. Й основна їхня стратегія після звільнення місць, де вони проживали, – виїзд за кордон, переважно – у Польщу», – розповідає заступниця голови Центру «Жіночі перспективи» психологиня Марта Чумало.
Так жінка втікає від сорому, тригерування (повторного раптового переживання) усієї цієї ситуації. Нею рухає бажання дистанціюватися і в такий спосіб захиститися від травматичного досвіду. Та й взагалі – перестати чути звуки війни.
Держава ж, як наголошує співрозмовниця, зараз дуже зацікавлена у реєстрації таких злочинів, тож система працює у такий спосіб, що намагається забезпечити доступ до постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, вимагає від певних служб (наприклад, медиків) повідомляти про випадки у поліцію. А ці люди насправді дуже бояться цього розголосу.
«Бо ж як це відбувається? Звільняється територія, туди спрямовують працівників СБУ, прокуратури, поліції. Як тільки правоохоронці виявляють постраждалу, починають її часто відвідувати. І навіть якщо сусіди чи односельці до цього не знали, що з людиною трапилося, то після цих візитів потрохи розуміють, що відбувається, і або розпитують, або домислюють», – пояснює фахівчиня.
Отож страх, що про факт сексуального насильства дізнається багато людей зі звичного оточення, найперше впливає на небажання повідомляти про злочин. І навіть якщо постраждалі свідчать, то теж переважно потім переїздять. Можливо, це на якийсь час допомагає (але не усім!). Проте за кордоном виникають інші проблеми – і мовний бар’єр, і незнання, до кого звертатися по допомогу, і різниця в законодавстві. А це ізоляція, яка дуже ускладнює інтеграцію травматичного досвіду.
Наприклад, у січні 2021 року набула чинності майже повна заборона на аборти у Польщі. Немає права на переривання вагітності навіть у випадку зґвалтування. Тому часом українські жінки, які завагітніли після зґвалтування російськими військовими, на кілька днів повертаються з сусідньої країни до Львова, щоб зробити аборт.
«І навіть важко уявити, яке це додаткове травмування психіки: виїхати до сусідньої країни, без знання мови, без коштів, спробувати знову жити, дізнатися про вагітність, що сталася від сексуального насильства, ухвалити рішення про аборт і, щоб його зробити, повернутися в Україну та шукати місце, де без зайвої уваги та без повідомлення поліції позбутися плоду…», – наголошує співрозмовниця.
Польща на офіційному рівні заявила, що до представників її правоохоронної системи жодна людина не звернулася з приводу сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Проте туди, рятуючись від війни, виїхали мільйони українців та українок.
«З таких ситуацій бачимо пласт проблем, – каже Марта Чумало. – Держава намагається встановити правосуддя і справедливість. Але коли йдеться про зґвалтування як злочин війни, то у нас ще немає практики, що постраждала лише сама може вирішити, свідчити їй чи ні. І коли саме вона це може зробити.
Тож як це відбувається? А так, що людина у шоковому стані, переважно із важкими фізичними та психологічними травмами. Але у центрі не ставлять її потреби у цих умовах, а задовольняються потреби держави довести, що російські окупанти вчиняють воєнні злочини. Мовляв, будьте свідомими громадянками…
Ті, хто зазнали насильства, стають інструментом та ресурсом доказування. Це дуже негуманно щодо постраждалих».
За словами співрозмовниці, Україні для вирішення цієї дилеми треба не винаходити велосипед, а якнайшвидше вивчити та взяти в роботу досвід країн, які вже стикалися з такими проблемами.
Адже, наприклад, у Європі працюють центри допомоги зґвалтованим. Коли туди звертаються постраждалі, у них одразу беруть біологічні матеріали та фіксують розповідь. Тобто докази збирають, зберігають протягом наступних 6 місяців (так, скажімо, у Бельгії). Однак жінки самі вирішують протягом цього часу, чи мають вони сили й бажання свідчити, спілкуватися з поліцією і коли це робити. У випадку СНПК цей термін може бути значно подовженим.
Зараз в Україні вже є часткові зміни. Днями в Офісі Генпрокурора презентували нововведення.
«Маємо повністю змінити наші підходи до розслідування злочинів цієї категорії. На перший план ми винесли те, що прокурор – не обвинувач у цій категорії злочинів, а захисник постраждалої особи. Ми відштовхуємося від готовності наших громадян говорити про ці злочини.
Готові їм гарантувати найперше конфіденційність. За бажання постраждалої особи ми знеособлюємо її анкетні дані, змінюємо місце проживання. Ми об’єднуємо зусилля з волонтерами і громадськими організаціями», – наголосила на брифінгу прокурор Офісу Генпрокурора Ірина Діденко.
На сайті відомства можна зафіксувати воєнний злочин .
«Цю стратегію розробляли спільно з міжнародними правниками та громадськими організаціями. Хочу сподіватися, що зміниться система роботи.
Але зараз, на жаль, маємо таке «сафарі» – полювання за постраждалими. І якщо враховувати, що вони пережили і в якому стані перебувають зараз, то можлива ретравматизація (не пережиті, витіснені переживання можуть глибоко сховатися, здаватися забутими і повернутися часто в неочікуваний момент і травмувати ще глибше – авт.), – констатує Марта Чумало.
Люди, які постраждали від СНПК, не винні у цьому
Власне, досвід інших країн може допомогти Україні в роботі з тими, хто зазнав СНПК. Тож наразі є чимало онлайн зустрічей, конференцій, навчань та обговорень, а також відбуваються візити представників України (як владних структур, так і громадських організацій). Марта Чумало – учасниця багатьох таких заходів.
«У вересні мерія міста Брюссель запросила нас, психотерапевток і медиків зі Львова, на програму з протидії сексуальному насильству, пов’язаному з війною, щоб передати свої знання та досвід з організації у їхньому місті Центру допомоги зґвалтованим.
Було дуже неочікувано, що ввечері, коли ми приїхали в готель перед початком візиту, нас особисто зустрів і привітав мер Брюсселя Філіп Клоуз. Це свідчить про солідарність та співчуття, які демонструють європейські лідери у протидії таким ганебним явищам.
Ми дивилися, як працюють медики, психологічна служба, як взаємодіють поліція й прокуратура, вивчали систему перескерування. Міжвідомча координація, формування ланцюгів втручання та процесів переадресації – це те, що зараз дуже потрібно нам. І це той досвід, який варто передавати з рук в руки.
Важливо, що їхні фахівці проводили нам і до, і після візиту тренінги онлайн зі специфіки роботи погалузево. Тобто – для медиків це були одні теми (як документувати, як розпізнавати специфічні травмування, ушкодження, як забирати і зберігати матеріали), для нас – зовсім інші».
Також Марта Чумало була у складі української делегації як учасниця Варшавської конференції з людського виміру Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Заходи проводили й онлайн, і офлайн.
«І власне я у виступі говорила про те, як загалом зараз виглядає проблема СНПК і на що потрібно звернути увагу міжнародній спільноті. Адже, скажімо, зараз з росії втікають чоловіки, які уникають мобілізації. І ми вже отримуємо сигнали від наших громадянок, що у деяких країнах росіян селять у місця, де живуть наші постраждалі. Це дуже травматизуюче.
Тим паче, що ці втікачі переважно підтримують війну. Виїхали часто лише тому, що самі не хотіли йти до війська і гинути. Але їхня зазомбованість простежується у словах, вчинках. Важко передбачити, що такий стан справ може спровокувати. І це травматизуючі фактори, які треба унеможливити», – розповідає заступниця голови Центру «Жіночі перспективи».
Також, наголошувала фахівчиня у зверненні до міжнародної спільноти, за кордоном наші люди, постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного з війною, потребують медичної, психотерапевтичної, а часто – і психіатричної допомоги українською чи російською мовами.
Окрім того, впевнена психологиня, в українок мусить бути можливість у країнах перебування звернутися до активісток, експерток, правозахисниць. І потрібні безпечні майданчики, де жінки з подібними досвідами із України, Сирії, Чечні, Грузії, інших держав світу, які перейшли через досвід війни з участю росії, будуть зустрічатися, солідаризуватися, пропонувати, що може зробити світ і міжнародні організації для того, щоб допомогти постраждалим.
Бо зараз стосовно СНПК ми говоримо лише про вершину айсберга. Звертаються одиниці, постраждалих – сотні, а може й тисячі.
«В Україні досі триває війна. Страшно думати, що відбувається на окупованих територіях зараз, коли рф не має жодних успіхів на фронті та діє терором, як живуть наші люди без газу, світла, тепла поряд із озвірілими і від таких умов, і від вседозволеності ворогами», – каже Марта Чумало.
На думку психологині, зараз важливо, щоб в Україні на найвищих рівнях, голосно та чітко прозвучало те, що люди, які постраждали від СНПК, не винні у цьому. І що держава бере на себе обов’язок їх захищати та забезпечувати основні потреби, що виникли у результаті цих зґвалтувань.
«Вони мають знати, що є героїнями та героями, які вижили. А ми дякуємо їм за це, розуміємо їхні страждання і підтримуємо їх.
Вони – мучениці та мученики. Люди, яких не змогла захистити наша держава і з яких країна-терорист росія знущалася. І зараз держава Україна має голосно сказати: «Ми цінуємо та пишаємось тим, що ви вижили! Ви – герої та героїні війни на рівні з ветеранами, які воювали, ризикуючи життям», – впевнена співрозмовниця.
У таку систему координат потрібно переводити ставлення соціуму до тих, хто зазнав насильства від російських військових. І виховувати сприйняття суспільства, вчити людей правильно спілкуватися з постраждалими.
«А не «Чому ж ти не виїхала? Що, не бачила, що всі це роблять? А чого було виходити з того підвалу?»…
Мої клієнтки розповідають, що від кого тільки вони таких фраз не вислуховують. Їх часом ще й близькі звинувачують у тому, що їх зґвалтували. Маємо якнайшвидше ці стереотипи подолати
В Україні мусить запрацювати інформаційна кампанія, яка прояснить усім, як правильно сприймати СНПК, говорити з постраждалими, бути чутливішими», – наголошує Марта Чумало.
Це частково вплине на емоційний стан тих людей, які зазнали насильства. Але чи оговтається окрема особа від цього злочину, чи зможе повернутися до нормального життя, залежить ще від низки факторів.
Це, зокрема, вік, попередній досвід травмування, системи соціальної підтримки постраждалої. Особливо згубно діє зґвалтування на психіку дітей. Як пояснює психологиня, це пов’язано з тим, що у юному віці захисні механізм у нашій голові ще не налаштовані.
«Вже фіксувалося, що коли про факти зґвалтувань стало відомо, люди вчиняли самогубства. Не можуть дати ради з відчуттями сорому і провини, безвиході. Це дуже тонка сфера, можна поламати життя нефаховим втручанням. Та й спеціалістам треба бути максимально обережними», – застерігає співрозмовниця.
Вона сподівається, що кількісні напрацювання (конференції, звернення, обговорення, візити для обміну досвідом) перейдуть у якісні.
«Ми чуті за кордоном – і це вже добре. Чим більше таких активностей – тим більше шансів на підтримку, розуміння, реальну допомогу. І вже є багато організацій, які працюють у цьому плані точково, ще не на рівні держав.
Скажімо, наші медики отримують набори екстреного втручання для запобігання, коли від факту зґвалтування не минає багато часу. І тут не менш важлива виважена інформаційна складова. Бо потік такої допомоги зріс, коли почали виявляти факти сексуального насильства і повідомляти про них через ЗМІ.
Отримати допомогу – це право, а не обов’язок
Уже є організації, які або фінансово підтримують постраждалих, або надають психологічну чи юридичну допомогу. Це все – про те, що людина не залишається наодинці з бідою. Плюс запрацювала ініціатива уряду, завдякий якій в Україні створили чотири центри допомоги врятованим.
Уляна Дорош, завідувачка сектору сімейної політики департаменту соціального захисту населення Львівської ОДА, розповідаючи про роботу такого центру в Львові, уточнює, станом на зараз було два звернення з приводу сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, одне з них – стосовно дитини, мама якої налаштована писати заяву про злочин.
Посадовиця наголошує: до усіх врятованих потрібен дуже фаховий підхід, бо їм важко відкриватися і говорити про те, що з ними трапилося.
«Працівники Центру найперше уточнюють, чи мала людина сьогодні що поїсти і де поспати та прийняти душ. Потім йдуть запитання про потреби у допомозі (гуманітарній, юридичній) і скерування на розмову до психолога. Хай що людина пережила, але заява до правоохоронних органів про злочин – лише за її добровільної згоди», – каже Уляна Дорош.
Наталія Корчинська, головна спеціалістка сектору сімейної політики департаменту соцзахисту, додає:
«Бо отримати допомогу – це право, а не обов’язок. А робота фахівця – пояснити людині це право і розповісти про види допомоги».
Важливо знайти сили говорити. І немає значення, коли
На тому, що постраждалі від війни найперше потребують вирішення проблем із забезпеченням базових потреб, медичної та психологічної підтримки, а лише після цього – юридичної, наголошують і в Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем».
Тут не займаються класичним документуванням злочинів, проте до них звертаються постраждалі за юридичними консультаціями щодо їхніх прав або тоді, коли людина готова подавати заяву до правоохоронців і потребує у цьому допомоги.
Мають у роботі два випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. У першому заява уже подана у правоохоронні органи, у другому – перебуває на стадії подання у прокуратуру. Одна особа була готова свідчити одразу, з іншою працювала тривалий час психотерапевтка. З часу скоєння злочинів минуло від місяця до чотирьох.
«Наразі до нас звертається небагато постраждалих від СНПК. Але це не показник маштабності вчинення цих злочинів. Для таких звернень немає терміну давності.
Можуть пройти роки від часу скоєння насильства до того моменту, коли постраждалі ухвалюють рішення свідчити. Найважливіше – знайти сили говорити», – каже Христина Кіт, голова цієї громадської організації.
«Ми у першу чергу пропонуємо людям подбати про свою безпеку, звернутися за медичною допомогою, психологічною підтримкою та супроводом, якщо їм це необхідно, а не фіксувати злочин. Бо працювати з постраждалими, які не працюють із психологами, важко. Ті хто пережили сексуальне насильство, можуть бути не готові взаємодіяти й комунікувати, особливо з правоохоронцями», – розповідає очільниця асоціації.
І для тих, хто зважується на заяву про злочин або просто потребує юридичної допомоги, на сайті організації за лінком «Підтримка» є форма заявки, де людина може написати все, що відбулося, й отримати зворотній зв’язок. «ЮрФем» співпрацюють з організаціями, які надають психологічну допомогу, тож забезпечать підтримку і таких фахівців. Працюють з людьми і очно, і дистанційно.
А ще юристки наголошують і на тому аспекті, що сексуальне насильство – це не лише зґвалтування. Інші його види – примусове оголення, доторки, приниження сексуального характеру, примушення спостерігати за сексуальним насильством над іншими людьми тощо.Тож чимало людей, які вважають себе свідками, можуть бути постраждалими.
«Коли агресор чинить зґвалтування у присутності інших людей, які не можуть втекти, сховатися чи допомогти постраждалим, то це – сексуальне катування. СНПК – це не лише проникнення в тіло, як ми звикли думати», – уточнює юристка.
Як діяти у випадку СНПК
З огляду на злочин, його місце та обставини, немає єдиного алгоритму дій для постраждалих. Якщо є телефонний або інтернет-зв’язок, то можна одразу подати заяву в поліцію. Але на окупованих територіях він переважно не працює.
Тож найперше, що треба зробити, коли людина є постраждалою чи свідком сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, для того, щоб мати змогу подати заяву про злочин – будь-де (й у телефоні, і на листочку) зафіксувати те, що сталося.
Важливі такі деталі: час, місце, обставини, присутні, їхні імена чи прізвиська, мова спілкування, особливі прикмети, одяг… Ці записи – то можливість і через рік, і через кілька звертатися до поліції із заявами.
Ідеальним доказом для доведення таких злочинів є біологічний матеріал. Речі, де він залишився, необхідно помістити окремо у чистих пакетах. Але постраждалі від СНПК не завжди можуть його забезпечити.
Проте уже є досвід, коли на аналіз здавали речі, якими, живучи в українців, користувалися російські військові. Для їх ідентифікації проводили забір матеріалу з чашок, пляшок.
Якщо є змога звернутися за медичною допомогою на тимчасово окупованих територіях, це треба робити. Хай на цій довідці стоятимуть штампи медичних закладів, що підпорядковуються окупаційній владі псевдореспублік, проте вона міститиме докази про факти завдання особі фізичних ушкоджень і є доказом для суду.
«Головне – що лише свідчення самих постраждалих у таких злочинах є вагомим доказом. Навіть якщо це тільки слова, цього достатньо, щоб відкрити кримінальне провадження. І цього може бути достатньо, щоб встановити винних та довести вину», – стверджує Христина Кіт.
Вона наголошує, що для створення доказової бази є взаємодія структур шляхом запитів. І, наприклад, звіти й рапорти ЗСУ, Міноборони, СБУ, які частини збройних сил ворога на якій території перебували у певний проміжок часу, є доказом у справі. Як і дані розвідки про особовий склад підрозділів росіян.
Переважно постраждалі від сексуального насильства на певних територіях – це зазвичай не одна людина, а декілька. Якщо є їхні свідчення, то теж можна говорити про те, що є достатньо доказів про факт злочину. Збір свідчень та доказів – це як складання мозаїки.
На жаль, через масив роботи з документування різних злочинів, які скоюють на наших теренах військовослужбовці рф та громадяни України, які перейшли на бік ворога, говорити про високу ефективність з документування фактів злочинів СНПК не можна. Навіть людського ресурсу не вистачає.
Проте є потрібні рухи у цьому напрямі – пропонуються зміни до законів, триває навчання тих, хто працюватиме з постраждалими, опрацьовується з метою застосування у роботі досвід правоохоронних структур тих країн, які це пережили.
«Ми ж як асоціація ще й показуємо прогалини, де що не так, щоб правоохоронці могли реагувати та виправляти. Але станом на сьогодні така робота – це ручний режим. Він неправильний. Треба системні законодавчі зміни. І їх вже можна було провести.
Але, на жаль, ми не вивчили уроків 2014-2015 років, коли теж фіксували злочини сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. А їх було достатньо, щоб почати працювати на доведення справ до розгляду на міжнародному рівні», – наголошує Христина Кіт.
Правчині із ГО «Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» мають взаємодію із громадськими організаціями з-за кордону, які теж працюють у сфері надання юридичної допомоги.
І, скажімо, одна з важливих тем для запозичення з досвіду Боснії – це як зараз правильно фіксувати злочин і збирати докази для того, щоб ті, хто пережив насильство, у подальшому мали право на відшкодування завданої їм шкоди, компенсації. Бо, на жаль, у цій країні були справи, коли докази СНПК судом визналися неналежними з кількох причин: це робили люди, які не мали фахових знань, допускалися порушення при зборі, що дозволяло назвати доказ недостовірним і неякісним.
«А ще (і на цьому дуже акцентували колеги з Боснії) є така проблема, що у нас наразі багато хто займається документуванням. Це, як здається, ніби й добре, що працює багато суб’єктів.
Але якщо людину, яка пережила сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, інтерв'ює кілька організацій та поліція, то її свідчення можуть частково різнитися. Бо така особливість пам'яті – дещо пригадувати, дещо забувати, певні факти «підкориговувати». А ця різниця – то вже про неналежність свідчень. Вони можуть бути не прийняті судом», – застерігає Христина Кіт.
Тож коли людина хоче свідчити, її потрібно спрямувати до фахівців, які мають право збирати свідчення та складати протокол (а це правоохоронці чи адвокати, які представлятимуть інтереси на основі договору про правову допомогу і будуть зв’язані адвокатською таємницею).
«Треба пам’ятати: бажаючи допомогти людині, найперше дійте так, щоб точно не нашкодити. І постраждалі мусять знати: вони мають право відмовитися від допомоги та співпраці з правоохоронцями у будь-який момент», – додає юристка.
Репарації дуже важливі
Міжнародний кримінальний суд визнає, що неможливо оцінити кількість потерпілих від СНПК, зважаючи на психологічну складову (переважно це стигматизація, страх осуду) і час, градацію на прямих і непрямих потерпілих.
У Міжнародному протоколі з документування фактів сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, який вже переклали українською, є таблиця наслідків для постраждалих, з-поміж яких пошкодження життєвого плану, інвалідність, нездатність народжувати дітей, втрата працездатності, соціальних зв’язків, самоізоляція тощо. Це глибокі травми на багато років. І, звичайно, розмір матеріальної шкоди за це виміряти нереально.
Проте зміни у законодавстві України у контексті відшкодувань та репарацій дуже важливі. І звіт та рекомендації з цього питання нещодавно представив Global Survivors Fund (буквально – Глобальний фонд тих, хто вижив – авт.). Тут наголошують: відшкодування є правом особи, вони мають бути термінові та доступні.
Як пояснює Марта Чумало, під час візиту до Сараєво їм розповідали, що звернення щодо фактів сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, розпочалися власне після ухвалення закону про репарації (репарація – повне або часткове відшкодування державою, що розпочала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала нападу – авт.).
Тоді ж постраждалі створили свої перші громадські організації, які почали озвучувати проблеми тих людей, яких вони представляли. Адже і зґвалтованих визнавали постраждалими від війни, і дітей, які народилися як наслідок зґвалтувань, так і жінок, які пережили цей злочин. Отож, компенсація та підтримка дала старт зверненням, які потім стали доказовою базою в судах.
«Маємо працювати вже, але з розумінням, що документування злочинів СНПК – це складний, довгий і болючий процес. Лише з роками ми матимемо більш-менш достовірну картину цих історій.
Зараз вони – поодинокі випадки, що стають відомими через емоційну нестабільність постраждалих та непрофесійний підхід тих, хто з ними взаємодіє. А так бути не має.
І не може, щоб усе відбувалося «на вже»: сьогодні зґвалтували – завтра у міжнародний трибунал. Тим паче, що сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, – злочин, який не має терміну давності.
Всі винні мають бути покарані. Але при тому найперше мусимо гарантувати безпеку, анонімність та всебічну підтримку тим, хто це пережив», – резюмує Марта Чумало.
Повідомленя про злочини сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, приймають:
Нацполіція: 102 або 800 500 202
Офіс генерального прокурора: +38 096 755 02 40, [email protected]
Національна гаряча лінія із запобігання домашньому насильству: 0 800 500 335 або @NHL116123 (Телеграм)
Уповноважений(а) з прав людини: +38 044 253 75 89 або 0 800 501 720
Офіс Генерального прокурора (для тих, хто перебуває на тимчасово окупованій території) : +38 096 755 02 40 (Viber, WhatsApp, Telegram, Signal); електронна пошта: [email protected].
Окрім цього, ГО «Ла Страда - Україна» разом з Офісом Генерального прокурора розробили та запустили чат-бот «Допомога постраждалим від сексуального насильства в умовах війни»: @survivors_support_bot.
Тут можна отримати важливу інформацію: що таке сексуальне насильство, пов‘язане з війною, куди звернутися за допомогою та підтримкою, як задокументувати злочин та як про нього повідомити.
Дуже важливо знати чіткі алгоритми дій для постраждалих та свідків сексуального насильства в умовах війни. Це може зберегти життя та допомогти в розслідуванні злочину, щоб усі причетні понесли відповідальність в українських і міжнародних судах. У чат-боті є контакти організацій, які надають різні види допомоги. Чат-бот працює анонімно та конфіденційно.
Текст: Ольга Булковська
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
