Для нас Японія не лишень далека країна, а зовсім інший світ зі своїми звичаями та культурою. У цьому мала можливість переконатися начальниця управління міжнародного співробітництва та проєктної діяльності Луцькради Анна Вінцюк.
Вона – єдина представниця з України, яку восени відібрали для участі в навчальній програмі «Місцеве самоврядування», у столиці цієї країни – Токіо, – пише Вісник+К.
У пошані – прийти на роботу найраніше
Навчальна програма була організована Японським агентством міжнародного співробітництва (JICA) в Токіо. А сам візит відбувся за сприяння Волинського регіонального відділення Асоціації міст України. Політ лучанки з Варшави до Японії тривав більше 14 годин. І за 37 днів навчання вона дізналася багато цікавого про життя місцевих.
– Найперше розповім про структуру місцевого самоврядування, – починає розмову Анна Олександрівна. – Там є префектура – типу наша область. І муніципалітет – аналог нашої громади, до якої належать і села. Сільські жителі вирощують рис, овочі та фрукти, іншої роботи небагато, тому молодь мріє про життя в місті. Зазвичай, батьки хочуть, щоб їх діти працювали в органах місцевого самоврядування. Туди беруть випускників вузів, які проходять тести і співбесіду. Є елітні службовці або неелітні. Елітні лише рік працюють на одному місці, а тоді їх переводять в іншу сферу. Це роблять тому, бо вважають, що керівник має розбиратися в усьому. Неелітні змінюють місце служби через три-чотири роки. Елітні у 26 років вже стають керівниками. А неелітні – лише в 32. Вікових рамок чітко дотримуються. Тому, японці жартують, що терплять такі зміни, бо розуміють, коли отримають підвищення. До речі, до держслужбовців належать вчителі, пожежники.
Цікаво, що в Україні їх відпустка понад 30 днів, а у Японії лишень 20. Зазвичай, беруть половину, а решту лишають на непередбачувані обставини. Якщо вчасно не використали, то на наступний рік переноситься лише 10 днів. Японці великі трудоголіки. Часто самі про себе кажуть, що працюють 7-23. Всі звикли, що молоді працівники мають бути в офісі задовго до початку робочого дня. Зазвичай о сьомій. Розповідають, що не прийнято йти з роботи раніше свого керівника.
– Навіть в 22 годині на вулицях Токіо багато людей у діловому одязі. Напевно, повертаються з роботи, – помітила лучанка.
У сумках всі носять торбинки для сміття
Анна погоджується із загальним твердженням, що японці в усьому люблять мінімалізм. Одяг переважно сірий, білий, чорний. Будівлі – однотонні. В середині нема килимів, яскравих деталей. Тут у пошані сучасні технології, які нам здаються фантастикою. Часто використовують вільний простір над землею. Будуть кількаярусні мости. На першому їздять авто, на другому – мчать поїзди без водія.
– Ми гуляли прекрасним парком. Там був готель, фонтани, озеро. Територія велика. Обійшли все і раптом помітили огорожу, я підійшла, глянула і обімліла. Виявляється все це надбудовано над швидкісним шосе. Внизу під парком мчать машини. Нам це видається казкою, а для них – буденність, – каже Анна. – Високі будинки зводять з похилими дахами, як пояснили, це для того, щоб не заступали сонце сусіднім.
Сучасні технології спрямовані на збереження довкілля. Розповідають, що коли відбудовували Японію після війни, швидко розросталися підприємства. Шкідливі викиди збільшувалися. Багато людей мали легеневі хвороби. У місті Йоккаїчі є Музей забруднення та навколишнього середовища. Там розповіли цікавий факт: жителі цього міста подали в суд на кілька компаній, мовляв, хвороби спровоковані їх діяльністю. Суд тривав 5 років. Підприємства покарали. Після цього докорінно змінилося законодавство.
– У Токіо є 22 сміттєспалювальні заводи, але нема диму навколо. Повітря дуже чисте, – продовжує співрозмовниця. – Очищувальні технології на високому рівні. Воду можна пити з крана. Важко повірити, але в Японії нема смітників! Якось я купила каву і шукала куди викинути стаканчик. Наша кураторка розповіла, що у 1995 році у Токійському метро відбулась велика терористична атака. Загинули люди. Після цього заборонили смітники, адже терористи можуть сховати у них небезпечні речовини чи предмети. Нині кожен японець має із собою торбинку, в яку кидає залишки, які сортує вдома. У нових районах є спеціальні баки, куди японці викидають сміття для спалювання. Воно падає в тунелі і звідти за технологією пилососа всмоктується в радіусі два кілометри до сміттєспалювального заводу.
Населення старіє, а дітей народжується мало
Анна побувала у різних містах Японії і відмітила, що місцеві шанують традиції, релігію, тому всюди багато храмів. Люблять організовувати національні фестивалі й дуже дружелюбні. Хоч на вулиці натовпи людей, ніхто не штовхає. Все чітко і розмірено. Щоб зайти в метро – стають в чергу. Учасники групи з різних країн спілкувалися англійською, хоча самі японці не дуже знають цю мову. Якось лучанці потрібно було знайти станцію і вона звернулася до працівника метро. Той жестами показав, що не розуміє, але десь побіг і привів із собою чоловіка, який спілкувався англійською.
– Японці можуть кинути всі свої справи та все зробити, щоб допомогти іноземцеві, – відмітила Анна. – Окрім цього вони надзвичайно пунктуальні. Якщо зустріч заплановано на 10.00, то очікується, що ви прийдете на 09.55. Відомо, що Японія – країна довгожителів. Там багато людей, яким за сто. Цьому сприяє здорове харчування, рис, зелень, риба. Однак є і свої соціальні проблеми. Наприклад, населення старіє, а народжуваність низька. Молодь хоче більше заробляти, престижними вважається робота у великих компаніях таких як Тойота, Хонда. Тому немає часу на стосунки. Там нема такого «народити дитину для себе». Діти народжуються лишень в шлюбах, а якщо шлюбів мало…. Поки японці не знають, як подолати цю проблему.
У побуті теж є цікаві деталі. Наприклад, при вході в установи часто можна побачити стійку з пакетиками. Виявляється, їх треба брати, коли на вулиці дощить і ховати туди парасолю, щоб не розбризкувати краплі у приміщенні. Дітей зі школи привчають до порядку і чистоти. Обов’язково є урок із сортування сміття та заняття, на яких вчать як прасувати, прибирати. Бувала лучанка і в місцевих магазинах. Там побачила чимало незвичних речей, яких у нас і близько нема.
– Мене здивувала якась штука, схожа на зігнутий валик, яку потрібно класти на шию. Влітку вона охолоджує, а взимку – нагріває. Є такі пластини на батарейках, які використовуються, щоб нагріти руки. Харчування теж специфічне. Не розумію, як їсти морозиво у хлібі? До напоїв та салатів часто додають матчу – листя зеленого чаю. Воно має особливий смак і аромат. Японці його дуже шанують, а нам видалося незвичним.
Представники десяти різних країн знайомились із місцевим самоврядуванням у Японії. Та дізнавшись, що Анна з України місцеві чиновники найперше цікавилися, як виживають наші люди у цей страшний час. Бо їх предки теж пережили радянсько-японську війну. Тож понад усе бажали миру та перемоги нашому народові.
Руслана СУЛІК
Фото надані Анною ВІНЦЮК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
