Левко Давидюк – архітектор, дизайнер та засновник студії «Leo D'uk Design».
Родом з Луцька, живе у Львові. Має робочі проєкти в обох містах.
Кафе PUR·PUR, «Benedict Cafe», «Idealist», ресторани «На вогні»,«Yavir», «Садиба на джерелах», коворкінг «Passage Interdit» – це лише кілька об’єктів у Луцьку, над дизайном яких працював Левко.
Після повномасштабного вторгнення росії він розробив проєкт соціального житла для тих, хто втратив домівки.
В інтерв’ю «Першому» Левко Давидюк розповів про те, якою повинна бути відбудова, на які країни нам потрібно орієнтуватися та навіщо українцям змінювати менталітет.
– Ваш проєкт соціального житла для біженців нагадує мені львівські дворики. Чи здалося?
– Є таке. Я навчався і живу у Львові. Коли був студентом, то винаймав квартиру з двориком у старому будинку. Це відклалося десь у пам’яті.
Пізніше ідею львівських двориків вдалося переосмислити і зробити сучаснішою.
Я хотів розробити проєкт житла для біженців, яке було б дешевшим, швидше будувалося і відповідало соціальним потребам.
В якийсь момент згадав про старі будинки у Львові. Зрозумів, що було б класно адаптувати цей формат під нові потреби.
Там внутрішня навігація відкрита і не потребує стільки стін, електрики, ліфтів, сходів… Таким чином можна зекономити на приміщеннях загального користування.
Ліфти – це великі витрати, а за нашими будівельними нормами 5-поверхові будинки можна зводити без них.
Внутрішні балкони-галереї забезпечують функцію не тільки коридорів до квартир, а й власне самих балконів. Таким чином в споруді відсутні балкони та лоджії по зовнішньому периметру модулів.
Вхідні двері в квартири зі склопакету, що оптимізує по одному вікну на квартиру.
Формат львівських двориків я укрупнив. У старих будинках в межах одного поверху зазвичай є 5 квартир. У мене – 18. Відповідно на ту кількість квадратних метрів виходить ще менше сходових клітин.
Я не вибудовував квартал в єдину лінію, а розмістив у шаховому порядку.
Так утворилися ніші, де можуть бути сади, парки, сквери, відпочинкові зони. Це вже дворики загального користування, куди може зайти будь-хто. Там може фокусуватися комерція – магазини й різні сервіси.
У сучасній архітектурі є потреба у багатофункціональності. Якщо потрібно їхати за кілька кілометрів до дитсадка, магазину, хімчистки – це загазованість, затори…
Тому необхідно будувати житлові комплекси, де все на місці, щоб менше часу витрачати на пересування і менше забруднювати довкілля.
– Цей проєкт – це конкретне замовлення?
– Конкретний стан душі (сміється – ред.).
Виклики активізують мозкову діяльність. Ти починаєш думати, що можеш зробити для країни, як допомогти в міру своїх професійних навичок.
Це був внутрішній виклик, в межах якого хотілося щось створити і запропонувати. Як виявилося, просунути свою ініціативу до Мінрегіонбуду – це дуже складна історія. У них на сайті навіть не було електронної адреси чи телефону.
Якби це було Міністерство цифрової інформації, то вже можна було б одною кнопкою в «Дії» завантажити проєкт. А тут інші підходи.
Міністерство, яке мало б бути відкритим до таких рішень, виявилося суперзакритим. Для мене це був шок. Я думав, що в цій ситуації тільки й чекають ініціатив від дизайнерів.
У мене є друзі в урядових колах та інших міністерствах. Я скинув їм проєкт, а вони пообіцяли запропонувати його заступникам міністра.
– Як взагалі, на вашу думку, мало б вирішуватися питання відбудови країни?
– Необхідна активна публічна дискусія, але вона не повинна бути централізованою, коли щось вирішують лише на рівні міністерств.
Це не радянський союз, коли всю країну забудовували однаковими житловими комплексами.
Мають бути сотні рішень від архітекторів. Кожна громада, кожен регіон повинні напрацьовувати бачення, як розвивати свої території, адже це потребує змін до Генплану.
Не побудуєш просто за містом в полі новий район, бо постає питання сполучення з соціальними послугами. Якщо людей, грубо кажучи, викинути в поле, звідки вони не зможуть дістатися на роботу, для них це теж не варіант.
Рішення потрібно напрацьовувати локально, тому що кожен регіон нашої країни відрізняється за рельєфом, кліматом, етнічним складом, менталітетом людей. Я не фокусуюсь суто на архітектурі, бо потрібен багатопрофільний підхід.
У березні була інформація, що планують створювати платформу, яка об’єднає всіх архітекторів. Це була коротка анкета на 5 питань, де не було можливості завантажити свої проєкти. Я скинув контакти студії, але по факту ще ніхто нічого не організовував.
Зрозуміло, що перемога потребує часу. Архітектура теж потребує часу.
Якщо зараз є страх вкладати гроші в будівництво, то принаймні можна розробляти рішення. Тим більше, багато людей погодилися працювати над цим добровільно. Відповідні органи повинні підтримувати їх, щоб не згасав ентузіазм.
Ті, хто приїхав подалі від лінії фронту, не дуже хочуть жити на пташиних правах, чекаючи, коли закінчаться бойові дії і на їхній батьківщині щось відбудують.
Всі розуміють, що відбудова не буде швидкою, оскільки високий рівень зруйнованості.
Якщо влада заявляє, що за 5 років щось зробиться, то всі навчилися ці цифри множити на 3, на 5...
Люди не хочуть 10-15 років бути в невизначеності. Багато з них будуть осідати в Західній Україні.
Якщо в місто приїжджають десятки тисяч нових людей, і хай третина з них залишиться, то це суттєвий показник збільшення чисельності населення. Цим людям потрібно десь жити. Разом з тим зростає навантаження на дитячі садочки, школи, лікарні… Банально записати дитину в школу може стати проблемою.
Цю інформацію вже потрібно опрацьовувати. Якщо відкладати на потім, втратиться або час, або якість.
– Що робити з модульними будиночками (контейнерами), якщо їх стане надто багато?
– Я теж завжди запитую: «Що далі?». При всіх тимчасових архітектурних рішеннях завжди потрібно думати про майбутнє.
Контейнери – це варіант короткотривалого перебування. Він закриває критичну потребу і не може замінити повноцінне житло. Людина не житиме там все чи пів життя.
Контейнери класні тим, що їх можна кудись перевезти, повторно використати, перепродати.
На багатьох будівництвах в них живуть працівники. Оскільки країна буде розбудовуватися, таке тимчасове житло можна буде використовувати для будівельників.
Інша небезпека – забудувати чимось більш постійним, але не дуже якісним. Якщо такі споруди почнуть швидко осипатися і псувати вигляд в місті – оце вже буде проблема.
Ще важливо, щоб навіть тимчасове житло не було дармовим. Повинен бути якийсь пільговий період. Наприклад, два роки в контейнері, а далі або пільговий кредит, або викуп житла за схемою: людина платить 30 %, а держава – 70 %.
Це може бути пільгова оренда, коли людина рік живе безплатно, а далі платить 20 % від ринкової вартості оренди, через якийсь час – 40 %...
Щоб не було, як в часи комунізму – нам дали квартиру, ми живемо і нам на все байдуже. А потім починаємо добудовувати верандочку, пластиковий шалаш…
Важливо, щоб тимчасове житло не перетворювалося у якісь фавели.
Люди мають розуміти, що вони не повинні сидіти на всьому готовому. Держава забезпечує тимчасове житло, щоб закрити нагальну потребу. Але потім переселенці мають знайти роботу, обживатися і спільно з державою чи донором вкладати у свій дім.
Звісно, вони втратили житло не зі своєї вини. Їх можна зрозуміти. Хтось працював роками, щоб купити квартиру, а її розбомбили. Але мають бути моменти співфінансування, щоб люди долучалися, бо до того, що дісталося даремно, часто й відношення інакше.
Які б донори не були, це будуть одноразові платежі. Ніхто не може підтримувати нас 5 років. А державі це все тягнути – це залазити в соціалістичну систему. Тим більше ми йдемо в Європу і ринкові відносини мають працювати на відповідному рівні.
– Ви розробляли рішення для територій, які постраждали через обстріли?
– Таких звернень не було. Думаю, що в першу чергу почне будувати регіон, де більш безпечна ситуація.
Якщо говорити про схід/південь, рішення напрацьовувати потрібно, але там питання відбудови – ще більш віддалена перспектива.
Ніхто не знає, як буде зміщуватися лінія фронту. У нас прилітають ракети, а там артилерія, гранатомети…
З того, що я бачив в інших архітекторів, – містечка з модульних каркасних будиночків. У мене щодо них є певні сумніви в ефективності. Термін їх експлуатації 10 років. Якщо поживеш в ньому 5 років і захочеш купити повноцінне житло, то навряд вдасться перепродати цей будиночок з невеликими втратами.
Ніяка держава не може виділяти такі великі площі, щоб настільки нещільно селити людей.
Переселенці є по всій країні, тому питання розбудови країни актуальне для всіх областей.
Після реформи децентралізації громади мають конкурувати, щоб заманити до себе переселенців, створити їм умови та пільги.
Багато людей є висококваліфікованими. Хтось привезе бізнес, відкриє ФОПа… Податки в місцеві бюджети будуть рости.
Тому за переселенців потрібно боротися, а не говорити, що це лишній головний біль.
Потрібно змінювати сприйняття і сприймати виклик як можливість розвитку регіону.
– Є ризик, що розпочаті будівництва перетворяться в довгобуди через війну?
– Там, де розпочалося будівництво, і впали купівельна спроможність і попит, могла б допомогти держава.
Грубо кажучи, будується 100 квартир, 50 з них продалося. Ці гроші інвестуються в будівництво.
Щоб здати житло в експлуатацію, треба добудувати решту. У компаній таких грошей немає. Потрібно 100 % продати, щоб на 100 % завершити всі роботи.
Держава може укладати договори з забудовниками, щоб по собівартості придбати решту квартир. За ці кошти компанії добудують і здадуть будинок.
Потім держава на пільгових умовах може надавати ці квартири переселенцям, які за якийсь проміжок мають виплатити забудовнику решту від суми, а через 5-7 років покрити вклад держави.
Це дозволило б не перетворитися у довгобуди. Втрати забудовників можна розбити – трохи ви втрачаєте, трохи ми, трохи держава.
– На початку вторгнення росії були повідомлення в соцмережах, що нібито в нових будинках будуть маленькі вікна, бо ж від сусіда-терориста нікуди не дінешся. Як думаєте, наскільки це ймовірно?
– Будівельні норми змінювати потрібно, але відмовлятися від великих вікон українці вже не захочуть.
Ми вже звикли до них. Хочемо сонця. У закладах сідаємо біля вікон, вдома хочемо мати вікна в підлогу, щоб можна було вийти на терасу… Думаю, що навіть в плані безпеки люди не будуть цим жертвувати.
Це питання можна вирішити по-іншому. Однозначно будинки повинні мати бомбосховища. Навіть не бомбосховища, а підземний паркінг. Там, де він був, якраз і слугував хорошим укриттям.
У Львові для будівництва нових житлових комплексів обов’язковою вимогою зробили наявність підземної парковки і повноцінного комфортного стаціонарного укриття. Відповідний закон два дні тому вже прийнятий на державному рівні.
Велика площа дозволяє розмістити велику кількість людей. Важливо, щоб територія для їх перебування була відгороджена від місць для машин.
Там обов’язково має бути туалет, душ, освітлення, вода і кімната з розкладним ліжками й стільцями, подушками, матрацами…
Друга важлива вимога: у межах самої квартири має бути приміщення з чотирма бетонними протиударними стінами. Це може бути комора, туалет або внутрішня кімната без вікон, де є фактор двох стін.
Це має бути один кістяк від першого до останнього поверху, як внутрішня захисна оболонка. Щоб можна було зайти в цю кімнатку, якщо нема часу спуститися в укриття.
– А як щодо побоювання, що Західна Україна буде перенаселеною і буде навантаження на інфраструктуру? Яке тут рішення можливе?
– Це рішення давно актуальне і весь світ до цього рухається. Мова йде про альтернативні способи пересування.
Потрібно створювати систему велодоріжок, де можна використовувати електросамокати, гіроборди й подібні речі.
Знову постає питання малих дистанцій, коли все необхідне для життя знаходиться недалеко від дому, і ти можеш дістатися туди велосипедом.
Це питання пов’язане зі зручністю, екологією, комфортом міст. Не потрібно розширяти вулиці, щоб більше авто вмістилося на дорогах, а навпаки більше місця віддавати для озеленення.
У нашому розумінні якщо мама з дитиною виїде на дорогу на велосипеді – це щось на рівні з самогубством. Коли я сам їду по узбіччі, мені страшно навіть без дитини. А якщо малюків двоє?
У Данії велосипедні доріжки відділені від проїжджої частини, тротуару та парковок. Тебе ніхто не підріже. Ніхто автомобілем не виїде на велодоріжку, щоб обігнати машину, яка «надто повільно їде». Коли я бачу, що хтось везе велосипедом двох дітей у садочок – це такий кайф. Це стимулює пересідати на екологічний транспорт.
А у нас рожевим пофарбували лінію на тротуарі і назвали це велодоріжкою. Народ, це не працює. Бо пішохід іде і не дивиться на інший колір бруківки. Треба це популяризувати, щоб більше людей хотіли йти до цього.
У нас машинно-орієнтовна психологія: садочка в нашому районі нема, вранці в маршрутку залізти важко – треба машину.
Тому, коли скасували мито на імпорт автівок, понеслося: люди почали гнати машини для себе, жінки, тещі… Включився підхід: «А чому б не скористатися такою нагодою? Мені не знадобиться, то перепродам, як закриють цю лазейку».
Я досить скептично ставився до цього рішення, бо воно посилює автомобілецентричне мислення. Це від початку потрібно було зробити лише для машин для ЗСУ (з 1 липня в Україні пільгове розмитнення авто скасоване – ред.).
– На яку країну варто орієнтуватися в плані будівництва?
– Якщо взяти будь-яку країну ЄС, можна чогось повчитися. Мені подобається, як будуються скандинавські країни. Там, до речі, дуже багато соціального житла.
У них холодний клімат, і вони класно розуміються на енергоощадливості. Мають добре розвинену велоінфраструктуру.
Данія, Швеція, Норвегія – це ті країни, які класно вирішують багато питань в архітектурі. Думаю, нам варто їх наслідувати.
Хочеться, щоб в новому будівництві ми максимально думали про енергозбереження. Енергоресурси вже ніколи не будуть такими дешевими, як раніше. Ні бензин, ні нафта, ні газ.
У країнах Скандинавії є багато панельних будинків. Це не вважається чимось відсталим. Таке житло може бути енергозберігаючим, якщо панелі виготовлені за сучасними методиками. А не таким, як радянське, де з усіх щілин сифонило.
Але тут є одна проблема. В Україні нема достатньо виробництв, щоб забезпечити матеріалами велику кількість новобудов.
Є інша проблема – логістика. Чим довший логістичний ланцюжок, тим більше він здорожчуватиме матеріал. Враховуючи, що у нас досить дороге пальне, це відбиватиметься на вартості квадратного метра житла.
Крім того, якщо ми хочемо масштабно розбудовувати країну, варто враховувати, чи є в нас достатня кількість кваліфікованих спеціалістів для цього.
Щоб збільшити обсяг будівництва, треба більше майстрів. Щоб українці, які виїжджали на будівельні роботи за кордон, працювали тут, потрібно, щоб умови і зарплата були не гіршими.
Для свого проєкту я обирав матеріали, які доступні в кожному регіоні, і з якими зможуть працювати наші майстри.
– Чи можемо повністю перейти на альтернативні джерела енергії?
– Повністю швидко не перейдемо, але це потрібно ставити за ціль, щоб хоч наполовину реалізувати.
Принаймні зменшувати кількість споживання газу дуже важливо. Багато чого можна робити на основі електрики. Можна використовувати сонячні батареї, енергію від вітряків, теплових земляних насосів.
У нас багато електроенергії виготовляється на теплостанціях, які спалюють вугілля і знову-таки забруднюють екологію.
В цьому плані газ екологічніший. Але якщо говорити про атомну електроенергію та енергію з відновлювальних джерел, то в нас є для цього можливості.
Зараз актуальне питання використання водню як альтернативи. Ми можемо виготовляти і експортувати це паливо, але це має бути комплексна розробка на рівні будівельників та економістів.
– Які ще є проблеми і виклики відбудови?
– Основні я вже мимохіть зачепив. Це питання, які стосуються напрацювання рішень, створення ефективних команд у різних регіонах, забезпечення матеріалами, логістики, кадрів, фінансування, економічних моделей співфінансування (держава – переселенець – забудовник – громада).
Війна – це людські жертви, руйнування інфраструктури,але не потрібно забувати про природу.
Спалені ліси, пошкоджені вибухами ґрунти, знищені сільськогосподарські землі – це має бути поштовхом, щоб переосмислити наше екологічне сприйняття.
Я вивчав тему екології будівництва. Нам варто почати вимагати від будівельників сортувати сміття. Не раз бачив, як привозять блоки в плівці, розпаковують, збирають, кидають сірничок – і ось ця триметрова купа поліетилену чорним димом клубочеться над будинком.
Для важкого будівельного транспорту потрібно робити якісь періоди впродовж дня, коли він може в’їжджати й рухатися містом. Щоб у час пік не створювати заторів і не забруднювати повітря, оскільки в заторах мотор теж працює. Навіть ці питання треба враховувати і врегульовувати.
Нам потрібно буде багато будувати і це буде впливати на екологію. Якщо не внести нові правила, можуть бути непоправні збитки.
– Якою бачите країну після відбудови?
– Сподіваюсь, що зміниться свідомість і буде прогресивно-проєвропейською, ми почнемо по-іншому сприймати свій простір і розуміти нашу відповідальність за нього.
Бо люди, які вийшли з постсовка, почали ділити: оце моє, а це ні. Виходять за межі під’їзду і можуть плюнути, бо це вже загальне.
Хочеться, щоб люди відчували відповідальність за кожен клаптик своєї території, землі, вулиці, під’їзду. Щоб не могли пройти мимо неприбраного місця не поставивши запитання, чому так відбувається.
Це потягне зміни в інших сферах, починаючи з архітектури. Хочеться бачити сучасні архітектуру й інфраструктуру, але для цього і менталітет має по-іншому працювати. Ініціатива повинна йти від людей.
Я бачив моделі будівництва житла в Німеччині та Нідерландах, коли люди, які хочуть жити в одному будинку, формують запит на житло.
Не інвестор продає квартири і йому байдуже, друзі ви чи ні, а коли люди розуміють: ми платимо за ці квартири, то чому не можемо визначити, які вони мають бути і які в нас будуть сусіди?
Вони збираються в групу, обговорюють, скільки квартир якої площі має бути в будинку. Архітектор під них розробляє проєкт. Держава дає гарантії, люди платять внески і отримують житло, яке хочуть. Такі речі можуть йти від покупців, а не від ринку: мовляв, є кілька новобудов, щось виберемо.
Хочеться, щоб люди більше цікавилися, яким може бути це якісне середовище. Українці багато років подорожують, але не всі цікавляться, чому десь живуть краще.
Я часто пропоную рішення і люди говорять, що це щось дуже абстракте. Якось кажу: «Та ви ж були в цій країні, там таке є». А клієнтка відповідає: «Не звертала уваги, по магазинах пройшлась» (сміється – ред.).
Щоправда, часто рішення потрібно перекладати на наш менталітет. Візьму для прикладу проєкти в Європі, коли люди мають площі спільного користування.
У них може бути спільний зал, кухня, їдальня, пральня, але 5-7 спалень – у кожної сім’ї своя. Спільне використання техніки та простору економніше і екологічніше.
Виготовлення пральної машинки – це забруднення середовища, питання логістики, доставки в магазин і до клієнта. Зламалась якась деталь – і оця бандура стоїть. Інколи щось поміняти дорожче, ніж купити нову.
Навіщо кожному в дім купувати пральну машину, особливо якщо живеш сам і користуєшся нею раз в тиждень? Так само з газонокосарками, басейнами, тренажерками...
За кордоном це працює. Та в мене є побоювання, що такі рішення у нас будуть накладатися на пострадянську травму і ми не зможемо щось поділити.
Класна тема – каршерінг (це «полегшена» модель оренди автомобіля, призначена для короткострокового використання – ред.). Нащо 5 людям мати машину, якщо в одну машину вміщається 5 людей?
Але наш менталітет – куплю машину, поставлю біля дому. А якщо нема парковки, поставлю на газоні, хай під нею трава вицвітає. А якщо парковки нема, то скажу, яка влада фігова, бо вона не подбала про це.
А чого влада не подбала про місце під твій холодильник? Це ж теж твоя річ. Купив машину – купи місце на паркінгу.
Також хочеться, щоб люди брали участь в дискусіях та обговореннях.
У нас зараз якщо й робиться якесь громадське обговорення, то це не завжди афішується, бо владі не вигідно, щоб прийшло багато людей. Тоді буде багато точок зору і їх всіх доведеться враховувати.
Того це стараються по-тихому зробити. Але й люди не дуже хочуть цим цікавитися. Яка різниця, що там за 200 метрів будується? Добре, що будується. А те що це буде стояти там 30-50 років – про це мало хто думає.
Для мене важливо, щоб наша згуртованість не завершилась втомою від війни і думками лише про себе. Тоді ми мало що здобудемо від цього потрясіння. Треба зробити так, щоб ці жертви не були марними.
Ми дуже згуртована нація, але як тільки стає спокійно, починаємо сратися і щось ділити. Нація садомазохістів, яким потрібен історичний виклик, щоб об’єднуватися.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк