Юрій Гульчук мовчки дивився на смачну й поживну їжу, яку йому приносили на таці в палату Олександрівської лікарні Києва. 22-річний морпіх не міг її їсти. В нього не було сили, щоб підняти руку та взяти ложку. Він також майже не говорив. Так тривало кілька днів після його звільнення з полону 14 вересня 2024 року.
Історію морпіха, який рік мовчав у російському полоні написали ВВС.
Коли я дізнався, скільки часу, зусиль, праці і скільки людей знадобилося, щоб визволити мене з полону, мені стало незручно, – сказав він згодом про звільнення в інтерв’ю.
Кадри Юрія в обіймах мами Мілани Компанієць одразу після повернення в Україну облетіли майже всі українські та багато іноземних медіа. На той момент він практично не міг спілкуватися.
Його перші слова до мами, які та передала, були: «Чому люди такі жорстокі один до одного? Чому стільки болю? Чому стільки брехні?»
Мовчання в російському полоні
Юрію знадобилося кілька днів, щоб повірити в те, що він справді вдома, почати самостійно їсти та знову розмовляти з людьми.
Навіть коли я вже був в реанімації Олександрівської лікарні й поспілкувався з папою та мамою, до кінця не вірилося, що я вдома, – пригадує морпіх.
Майже рік у полоні він мовчав: «Я занурювався в мовчання поступово. Не було так, що я прокинувся й вирішив мовчати. Мовляв, наговорився з людьми». Заговорити на волі було не так просто.
Щоб зробити це, мені довелося докласти зусиль. І це навіть не про те, що потрібно задіяти голосові зв’язки. Щоб голосно говорити або ж тим паче співати, кричати, потрібно напрягти якийсь ментальний м’яз, який ослаб. Його потрібно оживити, - розповів він.
Юрій Гульчук не міг розмовляти та самостійно їсти кілька днів після звільнення з полону
Я просто хотів жити. Мені просто пощастило вижити. Але так пощастило не всім, – каже він.
Загалом у полоні хлопець провів два з половиною роки: від 12 квітня 2022-го до 13 вересня 2024 року. За цей час його етапували з однієї тюрми до іншої кілька разів. Його утримували в таких місцях неволі, як Оленівська колонія, Таганрозьке СІЗО-2 та тюрма в Мордовії.
Сніданок, який не забути
Юрій Гульчук наголошує, що не вважає себе «залізним морпіхом». Він почав строкову службу в батальйоні матеріально-технічного забезпечення 36-ої бригади ВМС у грудні 2021-го. До того два роки вчився на китайській філології в Києві, але вирішив перервати навчання та піти до війська. За два тижні до масштабного російського вторгнення хлопець підписав контракт із ЗСУ.
24 лютого зустрів на КП на сміттєпереробному заводі в Маріуполі.
Ми прокинулися й почули, що щось бахнуло. На першому поверсі в нас вибило скло у вікнах. Це була друга лінія оборони. Ми переглянулися й вирішили, що щось вибухнуло десь на першій лінії. Потім ще поснідали «макарошками».
Лише за кілька годин після цього сніданку Юрій дізнався, що почалася широкомасштабна війна. «Я подумав, що колись у книжках напишуть, що все почалося в Маріуполі 24 лютого. І ось я в Маріуполі. І сьогодні 24 лютого. Я уявлення тоді не мав, що мене чекало далі».
26-27 лютого його взвод перевели із сміттєпереробного заводу на територію ВАТ «Азовобщемаш». Там вони переїжджали з бункера в бункер. Там же його взяли в полон російські військові.
Кого били у тюрмі
Ставлення до нас у полоні залежало від того, хто був на зміні в тюрмі. Траплялися такі наглядачі, тобто вертухаї, які били всіх полонених. Інші наглядачі виводили всіх з камери на коридор і питали, хто старший за 50 років, хворий чи поранений. Їх відводили в сторону від решти й не били. Я вважаю це проявом певної людяності, – розповідає Юрій Гульчак.
Відповідно, молодого й вцілілого військового ці наглядачі били.
Це концтабір. Нас, звісно, били. Деякі наглядачі явно були садистами, про що можна було судити за їхнім ставленням до нас і поведінкою. Вони зловживали своїм становищем. Нас також змушували стояти на ногах після прийому їжі й до відбою.
У жовтні 2024-го Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що Росія систематично піддає українських полонених тортурам.
У його звіті йшлося, що у російських тюрмах катують струмом, б'ють, піддають сексуальному насильству, позбавляють сну, тримають у незручних позах протягом тривалого часу, принижують людську гідність і погрожують насильством. Ці дані підтвердила Моніторингова місія ООН з прав людини.
Сни у полоні
Два з половиною роки в нього не було зв’язку з рідними. Листи від них він не отримував. Бачив, що декому з його камери якісь листи таки приносили. Ті листи прийшли із запізненням і були розпечатаними. Лист, який він написав і відправив з російської тюрми своїй мамі, та отримала вже після повернення сина з полону.
У камеру до українського полоненого морпіха приходили кілька разів комісії з перевірками. Ці люди не представлялися. «Вони питали, чи все добре. Ми хором відповідали, що все добре. Вони виходили з камери – й наш день тривав, як завжди».
У полоні Юрій Гульчук схуд на пару десятків кілограм, що є типовим для багатьох українських в'язнів війни.
Хлопець розповідає, що поставив собі завдання – вижити й дожити до звільнення.
І при цьому по можливості залишитися цілим. Я також прокручував у голові позитивні образи. Що б не відбувалося навколо, ніхто не може змусити тебе думати певним чином, – розповідає він про те, як витримав понад два роки в російських тюрмах.
Ще йому допомагали сни про батьків, спогади про дитинство та плани на майбутнє. Це було його внутрішнім життям, коли ззовні він зберігав мовчання.
У полоні я часто бачив рідних у снах. Згадував, як ходив із батьками в різні ресторани, як подорожував. Прокручував у себе в голові розмови з цікавими людьми. Планував, що робитиму після повернення з полону. Приміром, на яке кіно піду, яку музику послухаю, що буду їсти.
Білоруські сухпайки дорогою додому
Коли Юрія Гульчука везли на обмін, він довго не міг повірити в те, що це справді так: що це не сон і не його мрії.
У росіян є така розвага, така психологічна гра, що при перевезенні полоненого з одного місця на інше, вони кажуть, що це обмін. Людина готується побачити рідних, а її натомість привозять в нову тюрму й пускають на “прийомку”, тобто б’ють перед оформленням, – пояснює морпіх.
Коли конвоїр привітав їх із тим, що їдуть на обмін, інші українські військові теж у це не повірили. “Один з них відповів, що він уже “сьомий раз їде на обмін”. Після “четвертого обміну” на “прийомці” йому зламали колінну чашечку”.
Юрій Гульчук готував в той день себе до нового болю, а не до зустрічі з мамою: «Я на власному досвіді відчув на собі кілька таких «прийомок». Я готував себе до ще однієї «прийомки». Розумів, що мені буде конкретно боляче за годину-дві, за день-два».
Їх везли через Білорусь, де українським полоненим видали сухпайки з шоколадом, хлібцями, печивом, помідорами.
Це було сюрреалістично. Яка Білорусь? Які сухпайки? Це звучало так, немовби зараз прилетять прибульці й подарують кожному по кілограму цукерок. Здавалося, що це жорстокий жарт, – описує свої відчуття в той момент Юрій Гульчук.
Невдовзі перед видачею цієї їжі їм дозволили зняти з голови мішки.
Юрій уперше допустив думку, що це таки обмін, коли ці мішки в них забрали й склали докупи. А потім ще й дали до рук печиво та шоколадки.
І навіть в цей момент переважали сумніви. «Що більше обнадіюєш себе, то важче потім прийняти реальність, коли вона не така, як ти уявляв собі».
І коли хлопець побачив свою маму й десятки усміхнених людей на рідній землі, він усе ще мовчав. І йому потрібно було навчитися знову посміхатися.
Просто зайти в магазин
У полоні Юрій склав список того, що має зробити після звільнення.
Але ці плани зараз летять шкереберть. Я просто йду вулицею, бачу вивіску магазину, мені стає цікаво–- я заходжу. Це все спонтанно відбувається.
Ще Юрій хотів би переглянути всі відомі фільми, які вийшли за останніх два з половиною роки. Й переслухати багато нової музики.
А ще покататися на електросамокаті. А ще, можливо, повернутися до вивчення китайської мови. Колишня вчителька вже запропонувала йому відновити заняття. Йому хочеться надолужити час і можливості, які забрали у нього російський полон та війна.
Я кажу собі, що час у полоні не був для мене втраченим, що я щось для себе виніс з цього досвіду. Може, це самовтішання таке. Насправді я намагаюся відігнати від себе відчуття втраченого часу.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.