Коли ми бачимо, як хтось позіхає – автоматично починаємо позіхати й собі. Вчені назвали цей процес «заразливим позіханням».
Він «заражає» від 60 до 70% людей.
Нове дослідження припускає, що коли ми намагаємось стримати себе, це призводить до ще сильнішого бажання позіхнути, пише Українська правда.
Попередні дослідження показали, що позіхання пов'язане з вираженням емпатії чи бажанням поділитись поведінкою інших.
Новий звіт припускає, що бажання повторювати позіхання інших глибоко пов'язане з активністю мозку. До того ж, це бажання практично неможливо ігнорувати чи йому опиратись.
У дослідженні взяли участь 36 дорослих волонтерів. Спочатку науковці стимулювали їхній мозок, щоб виміряти, наскільки активними були нерви у певних районах мозку. Вони сфокусувались на моторній корі, оскільки вона залучена у процес планування і руху.
Вимірювання допомогли дослідникам підрахувати, наскільки моторна кора кожної людини була збудливою. За гіпотезою науковців, це допомогло б передбачити, наскільки кожна людина схильна до заразливого позіхання. Потім вони показали учасникам відеоролики з позіханням людей.
Половину з них попросили опиратись бажанню позіхнути. Половині дозволили позіхати, коли ті захочуть. Вчені зняли на відео їхні реакції і з'ясували, що ті, кого попросили стримувати себе, рідше широко позіхали.
Однак результати виявили, що група, якій заборонили позіхати, сильніше хотіла це робити, ніж група, якій дозволили позіхати за бажанням.
Науковці також помітили, що ймовірність "заразитись" позіханням прямо пов'язана з активністю моторної кори. Електрична стимуляція мозку підвищувала чутливість моторної кори, яка збільшувала ймовірність "впіймати" позіхання.
Ця здатність змінювати чутливість – і силу таких позіхань – може бути важливою для розуміння інших неврологічних станів, кажуть дослідники. Заразливе позіхання є формою echophenomena – автоматичної імітації слів чи дій.
Цю характеристику також помічають у таких станах як епілепсія, деменція, аутизм і синдром Туретта.
Розуміння того, що змушує нас позіхати, може допомогти лікарям зрозуміти ці типи неврологічних і психіатричних станів, і спробувати виправити їх.
Наприклад, якщо вони зменшать вразливість у пацієнтів з синдромом Туретта, можливо, їм вдасться зменшити частоту мимовільних рухів або спалахів, відомих як тик.