Найстаріший лісівник України мешкає на лісовому хуторі і ще й досі працює в одному з лісгоспів Маневиччини.
…Робота у Дмитра Захарчука – одразу за порогом. Під вікнами його хати цілу ніч шумлять берези та сосни. Звірина тут буває частіше, ніж люди. Як тільки загавкали пси – значить, якийсь непроханий чотирилапий гість вийшов з лісу до господи. Чи не найчастіше бувають тут лисиці – рудим хижачкам дуже вже хочеться поласувати смачненьким індиком чи гускою, яких господар тримає чимало.
Та до дідового птаства лісовим злодюжкам зась – вірні хвостаті охоронці свою службу добре знають. А от мандрівнику, мисливцю чи грибнику, що ненароком забрідає сюди, гостинні господарі раді, як рідному. Війни і політичні катаклізми минулого століття перетворили поліське село Ковлі, де колись налічувалось близько сотні будинків, на маленький хутір. Розбираючи дахи і примусово виселяючи людей, совіти мстили місцевим жителям, чимало з яких допомагали повстанцям. Несолодко жилось у дитинстві і самому героєві нашої розповіді – через зв’язки з упівцями поклав голову його батько, і хлопчику з меншим братом та матір’ю довелось переховуватись по хащах, аби не виселили в Сибір, як ворогів народу. Рідний ліс врятував родину Захарчуків, і тому Дмитро Петрович так прикипів до нього душею.
І дарма, що нині хата від хати у Ковлі – за кілометр, а з усіх благ цивілізації – лише електрика і телевізор. Дідусь не уявляє собі життя без рідного хутора.
77-річний чоловік і дотепер працює майстром лісу. На цій посаді він уже майже 40 років. У лісі на своїй ділянці він знає кожне дерево. Згадує, що за час роботи не раз доводилось ловити браконьєрів. Нині ж клопотів у місцевих природоохоронців додалося – любителі легкої наживи у лісах Маневиччини незаконно видобувають бурштин. Тому доводиться і дідові Дмитрові ночами разом з іншими лісівниками охороняти зелені насадження. А ще два-три десятиліття тому, пригадує він, про те, що їхня місцевість є справжнім клондайком, ніхто й не здогадувався.
«У ті часи в нас проводили меліорацію і по лісах копали канали, – розповідає Дмитро Петрович. – Бурштин у землі знаходили часто, та на нього особливо ніхто не зважав. Потім валялися на берегах каналів такі шматки, як кулаки. А один тракторист накопав цілий мішок бурштину і завіз його додому, у село. Потім цілу зиму розпалював ним грубу. І всім розповідав, що якась дивна скам’яніла смола так гарно горить».
Головний лісничий ДП «Поліське лісове господарство» Володимир Мирка не нахвалиться своїм підлеглим. Мовляв, те, що у Дмитра Захарчука поважний вік – не має значення. Головне – аби з роботою справлявся.
«Дмитру Петровичу довелось працювати в різних умовах, – каже головний лісничий лісгоспу. – Тому має з чим порівнювати. Приміром, ще років з 20 тому дрова доводилось вантажити вручну, нині система повністю механізована. Тому й працювати стало легше. А завзяття до роботи Дмитро Захарчук має таке, що й молоді позаздрять! Тому наше господарство може пишатися – у нас працює найстарший майстер лісу в Україні. Ще й як працює!»
Рецепт сили та довголіття Дмитра Захарчука – свіже повітря, улюблена робота, екологічно чиста їжа. За м’ясом, хлібом чи овочами чоловік до крамниці в сусіднє село не їздить – все має своє. Дмитро Петрович разом із 68-річною дружиною Тетяною обробляють півгектара городу, тримають коня, дві корови, свині, до сотні домашньої птиці. Якщо тягне на солоденьке – їдять мед з власної пасіки. А що вже рецептів оригінальних поліських страв знає дружина ветерана лісу! Не дарма її до цих пір запрошують весільною господинею. На чільному місці у щоденному меню подружжя – грибні страви. На тихе полювання тут далеко ходити не треба – боровики ростуть одразу за дровітнею. У п’яти хвилинах ходу від хати є красноголовці, опеньки та маслюки.
«Готую своєму дідові грибні котлети, вареники з грибами та картоплею, роблю підливу, в піст додаю їх у суп та борщ, – частує нас господиня смаколиками. – Цьогоріч грибів багато, а от минулий рік був неврожайним. Зате в нас добре вродили гарбузи – чоловік привіз з поля 10 підвод. То я робила гарбузово-грибний фарш, смажила з нього деруни та готувала пиріжки з такою начинкою».
Шість років тому на хутір Ковлі до Дмитра Петровича випадково завітали мисливці з Німеччини. Їх так смачно нагодували, що нині сюди за їхніми рекомендаціями вже не раз приїжджали закордонні гості.
«Були в мене туристи з Австрії та Португалії, усього десь до півсотні людей, – говорить Дмитро Захарчук. – Приїздили у сусіднє село автобусом, там наймали 9 підвод, кожному фірману платили по 100 гривень. Вони привезли їх до нас, а ми з дружиною їх пригощали. Тетяна – смаколиками з печі, а я –медом та самогонкою».
Наразі лісову садибу Дмитра Захарчука внесли до реєстру туристичних маршрутів Волині. Діятиме еко-маршрут восени та взимку. Весна та літо для господарів – гаряча пора. Треба працювати на городі та заготовляти на зиму гриби та ягоди. Втім людей до хати господарі таки пускають. Щоправда, вже трохи з іншою метою – минулоріч у них обновилася 65-річна ікона Миколая Чудотворця. Господарі кажуть, що охочих подивитися на диво чимало.
Ярина Руднік