Про допомогу бійцям на сході і в тилу говорить багато волинських політиків.
Не секрет, що волонтерство на сьогодні стало частиною іміджу для багатьох. Але це не про Валерія Курстака.
Він – депутат Волинської обласної ради, політик і волонтер. Позаду – більше 100 виїздів на передову, обстріли, контузія і… рутинна робота депутата.
Отож, у черговому випуску Депутати в темі – представник фракції «Батьківщина» у Волинській обласній раді Валерій Курстак.
– Ви один з небагатьох депутатів, хто більшість свого часу присвячує не політиці, а війні і волонтерству. Як вам вдається поєднувати це?
– Пішов вже 5-й рік і я так розумію, що війна закінчиться ще не скоро. Я вже більше 100 разів їздив на схід. Колись їздив щотижня. Все думав, наскільки мене вистачить, чи здоров’я витримає. Ми їздили не на 2-гу чи 3-ю лінію, а на саму передову, в окопи.
Свого часу там получив контузію, але не надавав тому уваги. Тому зараз усе це вилазить – стало гірше зі слухом, зір падає. А депутатство у мене це якось все паралельно. Відвідую сесії, працюю головою комісії з питань міжнародного співробітництва. Свій депутатський фонд я вже майже вичерпав. Сьогодні найбільш популярний медичний препарат для населення – це валідол, який приймають від живота до серця і так далі. Така вже в нас країна, така політика…
Але так не повинно бути. Тому як депутат займаюсь і питаннями атовців, і проблемами округу.
– Якими саме?
– Наш регіон – шахтарський. Тому я добре знаю проблеми цієї галузі. Займаємось 10-ою шахтою. А нещодавно на 9-у шахту привезли 44 «тітушки», які хотіли заблокувати її роботу, а в кінцевому варіанті – закрити її і знищити.
Привезти таку кількість «тітушок» – це треба великі кошти. Їх налаштували так, що вони не йдуть на жоден контакт і розмови. Це спланована акція. І наскільки в мене була інформація – їх привезли з подачі Венгрина. Поліція не реагує, а СБУ допомагає «тітушкам». Дякувати Богу, поки що відбились. Загалом, ситуація в країні дуже напружена і доходить до точки кипіння.
– Чому Батьківщина?
– Я не є членом партії «Батьківщина» і ніколи не був. Просто «Батьківщині» були потрібні нові обличчя на вибори. Наше законодавство зроблене так, що практично без партії ти не зможеш балотуватись на виборах.
Мені не тільки «Батьківщина», а й «БПП» пропонували, але я їм категорично відмовив, бо Порошенка взагалі «не переварюю». Я собі подумав, а нехай буде «Батьківщина» - не найгірший варіант. Вони пропонували вступити в партію, але сказав не буду.
Нас було в обласній раді 13 осіб, потім лишилось 9.
– Які у вас стосунки з іншими політичними силами?
– Для мене немає різниці, з якої ти фракції чи політичної сили. Мені головне – яка ти людина. Якщо вона адекватна і гуманна, я з нею спілкуюсь.
Я на сьогоднішній день – голова комісії з міжнародних відносин і в мене в комісії є Юрій Гупало з БПП. На початках, коли була «притирка», щось літало, що це БПП, а це «Батьківщина». А потім ми прийняли рішення, що ні про яку партійну приналежність не має бути й мови, бо ми робимо одну справу. Тому у нас дуже дружна комісія. Єдиний, хто не з нами, – це пан Роман Микитюк, який очолював митницю. А от решта четверо – всі працюємо нормально і стараємося.
– Оскільки ми вже зачепили тему роботи вашої комісії, то яке з найгостріших питань вам доводилось порушувати останнім часом?
– Напевно, це питання Волинь-43. Те що поляки на сьогодні тероризують Україну і зокрема Волинь, цією «різнею»... Треба буде прийняти рішення. Воно не просте. Провели круглий стіл, під час якого працювали історики і науковці, своє резюме зробили і ми, як депутати обласної ради. До всього цього я додав свої тези, стосовно того, що не варто нам роздмухувати цей жар. Не варто. Коли у Павлівку приїжджав президент Польщі Квасневский і Кучма, вони на вищому рівні попросили вибачення у іншого народу за ті події, які відбувались на той час.
Ми не знаємо, але ж є інформація, що загони НКВС просто переодягались у форму поляків і йшли громити українські села, або ж вдягали форму ОУН-УПА і йшли громити польські села. Такою була політика на той час. Але ми цього не знаємо достеменно і, думаю, що вже й не дізнаємось, але звинувачувати один одного немає сенсу.
У мене була пропозиція зібрати комісію з представників обох країн і попросити, аби нам відкрили архіви США і Європи, щоб ми могли розуміти реальність. Від Росії ми нічого не доб’ємось і ця ситуація ворожби між Польщею та Україною – тільки на руку ФСБ.
Нині спецслужби Росії знаходять певні кола людей, які налаштовані агресивно, проплачують їх і кажуть, що і як їм робити, як роздмухувати ситуацію. Саме так нищаться польські пам’ятники в Україні. Це їхні методи та політтехнології з застосуванням сили. Я думаю, варто звернутись до міністерства закордонних справ і закрити цю тему. Не треба цього знову піднімати.
– Чому так відбувається?
– А хіба в нас є нормальна влада в державі? Дивіться, що робиться в країні: за що б ця влада не бралась, будь то медицина, пенсійна реформа чи освіта – усе руйнують. От до прикладу у школярів щодня по 7-8 уроків, а програма, яку їх змушують виконувати,
- ні в які рамки не лізе. Сьогодні починають вчити хімію, вчать до нового року, а потім взагалі не вчать і повертаються до програми лише в наступному навчальному році. Як це розуміти? Всі зараз хають Радянський союз, але не все там було погано. Освіта тоді була одна з кращих в світі. Треба було взяти звідти все хороше, а ми починаємо вигадувати щось незрозуміле.
– Не буду сперечатись, бо ви народились і зросли в Росії, тож, певно, більше пам’ятаєте часи Радянського союзу…
– Я народився в Норильську, виріс там і приїхав сюди, коли мені було 17 років. У мене там залишилось багато родичів, але я практично ні з ким не підтримую зв’язок. Так, я маю з чим порівняти…
Відзначу, що одна з найбільших проблем України у протистоянні з Росією – це інформаційна війна. Можливо, це спеціально зроблено… Але ми програли інформаційну війну.
Те, чим «пічкають» людей там, у Росії, у нас на Луганщині і Донеччині – це страшно. Чому досі на сході, у зоні розмежування немає ретранслятора? Ні радіо? Ні телебачення? Як там можуть люди знати, що відбувається в нашій країні, на нашій стороні, яку вони можуть мати інформацію?
Вони отримують лише ту інформацію, яку дає ДНР, ЛНР, Москва. Здається, тільки нещодавно поставили вишку, але вона не охоплює всю територію окупованої Донеччини. Та й в нас на Волині – Любешівщина, Камінь-Каширщина, Ратнівщина – там білоруське і російське телебачення показує постійно. Інколи навіть руки опускаються від того, що коїться.
– Ви нещодавно повернулись з чергової поїздки зі сходу. Яка там нині ситуація з постачанням загалом?
– Так виходить, що 4 роки поспіль я відзначаю свій день народження на передовій. Можу відзначити, що на сьогоднішній день на передовій стало дещо краще з постачанням і боєприпасів, і з харчуванням.
Якщо командир нормальний і на своєму місці, тоді є і що поїсти, і постачання належно проводиться, і все нормально.
Останній раз ми були в Мар’їнці, купили хлопцям буса, бо вони навіть не мали чим по воду з’їздити. Ми зібрались, відремонтували і завезли туди їм просто на терикон. Хлопці були щасливі. Але ще пів року тому там було жахіття. Ми були біля Старої Гнатівки, поруч Гранітне, Волноваха… Там постійно йдуть бої. В 11:00 по нас почали лупити, бо «сєпари» побачили, що приїхало щось нове, тож відразу стріляють.
Так, у тих хлопців не було чим воювати. Стоїть рота, 500-700 метрів через поле «сєпари». У них на всю цю роту один станковий кулемет 1980 року, який дасть кілька черг і клинить, і по 2 рожка на автомат. А ще один кулемет, який прицільно не стріляє, зняли з БМП аби просто лякати. Гранати забрали, все забрали. Навіть снайперів тільки нещодавно повернули.
– Ви зауважували, що отримали контузію… Часто доводиться потрапляти під обстріли?
– Коли ми були в Мар’їнці, то 2 години на передовій йшли локальні бої: то кулемет, то автоматні черги і постійно працювали їхні снайпери. Наші колеги не могли навіть в туалет сходити. Але на сьогоднішній день там стало трішки краще, бо нині їм дозволили навіть давати вогонь у відповідь і на ураження. Попередньо їм це забороняли. Отака політика – послали на війну і заборонили стріляти. По наших хлопцях стріляють, а їм не можна!
– Як пояснює це командування самим військовим в зоні ООС?
– Є різні командири. Був випадок 2 роки тому. Приїхали до хлопців на позиції, заходити були змушені через вікно, бо були постійні обстріли, а наші були змушені мовчати. Вони почали наступ на цю роту, а під ранок пішли ще й в психічну атаку.
Коли між нашими позиціями і сепарами лишилось 350 метрів, тільки тоді ротний не витримав і дав команду «Вогонь на ураження». Ротний не витримав і правильно, що так зробив. Тут же прилітає зі штабу «прокурорський» з криками «хто дав команду стріляти?!», і починає ротному погрожувати кримінальною справою. А я ж їх не боюсь… мусив «наїхати» на «прокурорського», і ми відбили цього ротного. Бо так не має бути. Він захищає свою землю і захищає своїх хлопців.
– А яка ситуація з контрабандою на сході?
– Скажу коротко: вона як була, так і є. Війна іде, а контрабанда так і не припинена. Всі щасливі – хлопці воюють, а генерали заробляють з «прокурорськими». Це дуже боляче і прикро, бо не видно просвіту.
– У чому полягає ваша робота на сході, що саме ви возите?
– З самого початку ми допомагали не тільки нашим хлопцям, які воюють на сході. Ми й діткам допомагали, які лишаються в прифронтовій зоні. Возили продукти, речі у школах збирали. Зараз в мене лежить багато пакунків з речами, які хочемо завезти в дитбудинок Маріуполя.
Допомагаємо військовим, але вже навчились допомагати по-розумному… не все підряд. Самі знаходимо таких і їдемо туди, де насправді на сьогоднішній день хлопцям потрібна наша допомога.
Бувало мені дзвонять: «Ось ми бідні, нещасні, немає що їсти». Кажу: «Стоп, хлопче, де ти знаходишся?» Вони ж то не в курсі, що я вже Луганську область за ці роки знаю краще, ніж Волинську. І виявляється, що він далеко від передової на третій лінії оборони, напився, хтось дав йому мій телефон, а він починає «корчити з себе» бідного нещасного.
У багатьох є проблема з транспортом, запчастинами, а ще такі речі, як шкарпетки, труси, майки і миюче-бриюче. Адже у війську далеко не витримуються ті всі нормативи, як належить для солдата. З харчуванням зараз непогано. Ще однією проблемою є дисципліна в армії, а точніше з тими, хто «закладає за комір».
– З яким проблемами до вас звертаються атовці після повернення додому?
– Часом хлопці телефонують особисто за допомогою, але більшість з сіл, вони дуже сором’язливі. В мене були такі хлопці, які з 2014 року, будучи мобілізованими, маючи по 2-є дітей, досі не мали посвідчення УБД. А причина в тому, що там в частині сидить якийсь клерк, який прізвище з помилкою написав або звання… а поміняти складно, бо попередній прапорщик звільнився, або ще яка напасть.
Але я зробив інакше: «напряг» начальника штабу і сказав: не знаю як, але розбирайтесь самі, бо хлопці не винні і не можуть до вас їздити з сіл по 100 разів. І в принципі за місяць ми вирішили це питання. Адже УБД – це ж і пільги, і допомога якась, і визнання. То ми одному з хлопців на престольний празник приїхали в село і вручили посвідчення учасника бойових дій при всій громаді, щоб всі бачили і всі знали, що саме в їхньому селі живе така людина.
– А яка ситуація з забезпеченням атовців житлом і землею?
– З житлом взагалі проблема по нашому округу. З землею трохи легше, намагаємось дати всім, помагаємо. А от з житлом… Ще далеко не всі сім’ї загиблих отримали квартири. У Луцьку ситуація ще більш-менш, а у нас в Нововолинську – ні.
У нас щодня гинуть хлопці на сході. І якщо раніше це була велика біда, то на сьогоднішній день це просто статистика. Люди не просто втомились, обставини їх підвели до того, що вони забувають про це.
Дуже прикро було на день Пам’яті загиблих у Іловайському котлі. Прийшли атовці, прийшли сім’ї загиблих, журналісти, священики, заммера і все. Підійшла якась бабуся, постояла і пішла. Більше ніхто навіть не звернув уваги. Ми відстояли службу і проїхались по всіх загиблим (у нас в околиці 15 могил), поклали квіти… а решті до цього й діла нема. Вони думають, як з’їздити в Польщу, як цигарки провезти.
– Чи бачите ви якийсь вихід з ситуації, яка склалась на сході?
– Ми не можемо нічого зробити. Люди, місцеве населення на сході, озлоблені. Вони отримують неправильну інформацію… Яку інформацію отримують вони про нас, вони в це вірять. Ось що найстрашніше. Коли наша 14 бригада стояла на передовій один з наших комбатів почав налаштовувати відносини і вести діалог з місцевим населенням. Попри те, що війна триває далі, – вони організовували якісь футбольні матчі між місцевими і військовими, відбувались концерти, допомагали їм з продуктами.
Він просто спілкувався з населенням. І це дуже правильно. І в нього завжди, де б його хлопці не стояли, хороша атмосфера. А в інших приїжджаєш – ввечері на вулицю страшно вийти. Бо тобі можуть просто дати по голові і забрати автомат. Ситуація дуже складна і вона буде продовжуватись. Цю ситуацію треба просто заморозити. По-іншому – ніяк.
Текст: Еля КОРОТИНСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.